|
ВИР І ВИРІЙ
* * *
Діво Обидо! ця ніч —
довга... тисячоліття триває.
Щоб знов не прогаять великі дні,
полиновий мед самоти
у вогонь виливаю.
Діво Обидо! зведи —
дай попить
із гідности джерела,
дай вступить
у стремена хоробрі,
за потоптану землю обстати.
Імена
Галині Лозко
1.
Вродливі давньоукраїнські імена!
Серед жіночих до смаку мені найбільше
такі ось — мов коштовних самоцвітів низка,
чи то на полотні узори заполочі
Лада — звалась так у нашій міфології
прамати всіх богів, любові і добра богиня,
сама земля святая — Лада-Жива;
а Дана — то дочка її... вона ж — і Леля,
сестра-близнючка сонячного Виласа-Полеля,
володарка небесної води! — з її дівочоймення
походять наші всі найголовніші ріки —
Дніпро, й Дунай, і Дністер, і Двина, і Дон...
Вона ж і прародителька слов’янства (мати Леля),
ще й, по-сучасному сказати б, — генетичний регулятор,
з лелекою — тотемом роду на плечі (ой Леле!)
Богиня Місяця, Діяна,— згодом греки в нас її позичили...
Але даруйте, екскурси в етимологію обмежу.
Ось імена, що світяться й переливаються із коренем
на -слав:
і Ярослава, й Мирослава, й Звенислава
(а хочеться сказать пестливо, ніжно: Славця, Звінка...)
Ці з гідністю Богів — Божена та Богдана.
Ці — дивовижним квіттям: Веселина і Журина,
Ярина з Яромирою, Маїна із Гаїною,
Благиня і Забава, Млада і Хвалина,
Будина, Братимила, Віста, Власта...
Ще — Зірка й Злата. Мальва й Медорада.
Лілея й Леся. Любомира й Вишня.
Цвітана і Руслана, Горигляда, Пава і Купава...
З людськими любощами — Добролюба і Людмила,
Малуня і Малуша, Доморада і Доманя, Найда і Найдена,
Хорошка й Хорошуня. І Хотяна. І Чаруня.
А ці — таємні та глибокі: Майя і Пелага.
Полева й Скрева... І Трояна, і Зоряна.
А ці — немов умиті світоянським джерелом:
Світана і Світлана... Світогора й Світозара...
Ростуня й Ростичара. Рада й Радомира.
А ось — Роксана й Роксолана,— в них луна історії...
А ці — із мудрістю народу — Доля й Воля.
...Посмакував я іменами давніми —
аж паморочиться в мене голова
від українства дивовроди... Від озону.
2.
Не варто «розтікатися по древу»,
аби переназвати й чоловічі
чудовні імена із прадавен.
Їх витісняли згодом новочасні,
здебільш біблійно-християнські... Але й інші.
До прикладу, було ще донедавна модним —
Артур! Та вдумаймось: по-нашому колись
це, певно, означало лиш одне: Яр-тур!
Помандрувало, певно, свого часу до Британії
із кельтськими нащадками од берегів Дніпра,
а піддалось рееміґрації — опісля... Майже вчора.
Тож я не буду знов так рясно, як жіночі,
наводити питомі чоловічі імена,—
а все ж хоч кількома із них, лиш вибірково —
у крем’яхи пограюсь... От всесильно в’яжеться
з ім’ям Богдан прославленим — Богун!
І неспроста ж те... спогадаймо, свою шаблю
на недомудрій Раді Переяславській
він розламав — на знак протесту.
Так, люблю ім’я — Богун
Подобається й княже ймення Володимир
(батьки й мене назвали так, спасибі),—
якби ж не замінив його він на Василія...
Зі стану чужинецького, варязького
(варяги — варта! найманці для охорони), —
він справді міг би світом володіть — з таким ім’ям,
але згубив. Як різав, убивав, завів гарем —
то волхви вкрай соромили... аж врешті,
вщерть нагрішивши, він одріксь од віри русів
й од свого ймення — помолився звечора, покаявся,
а вранці вже Василієм прокинувся — і став... святим.
Ця святість учинилася — на знак подяки —
оравою попів із Візантії, у зловтісі
за свій реванш ідейний, безкривавий...
Ба, кров — була, та вже — посьогобіч Дунаю:
князь волхвів-рідновірів ревно вирізав,
утвердив християнство «добровільно» —
по коліна в крові.
Та цур отому видиву... Про імена ж бо мова!
Багато збігло, і неясно вже, що значить
оте — Троян... Трибог? чи ймення царське?
Як жаль! — не повернути вже — ні Орія, ні Сварга,
ні Сумира.
Ні Кия із Хоривом, Щеком... Ні Бояна з Бусом.
А ні Уліба, ні Вишати, ні Борути, ні Добрині.
Та, може, хтось і вернеться, не знаю, —
ну, хоч Ходина — автор «Слова...», — от ім’я!
А ще мені б хотілося вернути
у добрій славі ймення, що обпльоване свідомо
невігласами історичними,— потужне,
як Олександр Македонський,— наш Гатило...
Гатило! (Кажуть, то Атила, я ж бо схильний
виводить ще його ім’я — від тата...
Татило! Батько-князь прароду нашого.
Але про те — окремо. Напишу про те поему).
Немов у сні, бува, мені на чарівній стіні
чи брамі мандрівній,— сяйними літерами
проступлять імена... І Святослав, і Святогор.
І ще якесь живлюще — Вітомир...
Стоян, Стожар... І Явір, і Величко...
Аж срібно інеєм дзвенить он — Северин!
Слав’ята і Славута. Сила і Силан.
Любим і Волелюб. Преслав і Ярош, Гуляйвітер...
Дорогомисл і Грунь... Куць і Левко... І Злотодан, і Ждан.
Ще світяться, ще мерехтять — як між сузір’їв...
Звичайно, не ім’я людину творить, навпаки —
сам витвори собі ім’я! Та все ж,
якась магічна є снага ув іменах.
От, врешті, ще одне, найбільше із імен — Тарас...
Хай би там що казали, а мені здається
воно поміж імен цих щироукраїнських —
найглибшим, найпитомішим... Хоча, можливо,
й записане колись в церковних святцях.
Предивні імена!.. В них справді пах озону
і слави дзвін. І корінь-суверен.
Прарідний світ... І я прохаю доню:
— Назви дитя одним з таких імен. |
Володимир КОЛОМІЄЦЬ (м. Київ)*
(зі збірки «Правнуки Дажбожі )
* * *
По праці сівши одпочить,
Господь гукнув із раю:
— Гей, діти світу! а ходіть —
таланти повручаю!
Потовпились і — даждь нам днесь! —
вже хисти цуплять радо:
гречини — гречність, перси — честь,
а німці он — порядок...
Хто собі вибрав — щасен той.
Аж мерехтить з талантів:
англійцям — глузд, євреям — торг
французам — елегантність...
Роздав Дажбог дари сповна.
Та бачить — у куточку
ще дівчина стоїть — сумна...
— Ти що, спізнилась, дочко?
Босоніж... Вдягнена вона
у вишиту сорочку.
В косі калина вогняна...
— Чого ж ти плачеш, дочко?
— Я — українка, плачу я,
бо рід мій — згар край поля...
Дивлюсь крізь час... Та де ж моя
у своїй хаті — воля?
Сини мої? — на чужині
в роботі гнуться... голі.
Я плачу, бо у німині
мій край... Лиш стогне з болю.
Задумався Дажбог:
— Роздав усе... Та стій, купаво!
Є в мене ще одненький дар,
на цілий світ уславить...
Бери ось — пісню! —
Дар такий
приймала — вдячна й чула...
Пішла зі співом — крізь віки...
До серця пригорнула.
До Івана Вишенського через століття
З народними обрядами і звичаями, із силою прадавньої української віри
християнська церква вела нещадну борню. Вишенський у XVI столітті
пише довгі послання проти двоєвір'я, вичисляючи там цілий календар
народних свят, наказуючи прогнати в болота і нетрі звичаї народу.
Може, і ти материнську веснянку
чув десь під вишнею на світанку?
Тільки ж недовго за ненину руку
тримавсь... Попи повели в науку.
Чом воно так ведеться негоже:
йдуть із народу внуки Дажбожі
в школу чужої, лихої освіти —
щоб зневажати, а не любити!
Розум тобі дав народ і душу,—
чом же ти лад предковічний рушиш?
Звичаї, пісню рідну тавруєш...
Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.
Ладану чад і церковного дзвону...
Гнівно речеш з амвону, з Афону.
Трощить і палить гаї зеленаві
люта твоя, велемудра ненависть!
Ще недокрадене є в цім краї,
радість — дознищити закликаєш?
Богом біблейським страхаєш запекло.
Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.
Тільки ж немає — ні пекла, ні раю.
В мові, в пісні народ не вмирає.
Світло — крізь темряву... На яснозір’я
може, ще й вибредем — із двоєвір’я.
З погару й потопту, із відчужень —
Леле! за ким то сопілочка тужить? —
Ой, на Івана та й на Купала...
що з таланом душа, та пропала.
Тризни не буде, жалів погребних...
Хто ти такий? І кому потрібний?
Згинеш, як пес в бур’янах, бурсаче...
Око змії за тобою заплаче.
Ще раз про бібліотеку Ярослава Мудрого
Шукають... мовляв, є вона.
Ось як відкриєм — як руїни Трої!
Даремні сподівання... Що за книги?
Які то мудреці? Ще з-за тисячоліття
прийшло на Україну «браття» з Візантії —
і знищило усе, і поглумилось над прадавнім...
Після поразок був реванш солодкий.
Злостиве «браття» убивало добрих волхвів —
тих анахарсисів-знавців... гуслистих усевідів.
По келіях черву цим людом-цвітом годували,
рабів виховували із «белбесів» юних,— а не воїнів!
І викорчовували — дух життя. І знищували —
цю мову й спів, ці предковічні звичаї.
То про якого ж Мудрого тут річ?
Коли служив — нерідній вірі...
Ні, мудросховище його — то лиш мана.
|
