Галина ЛОЗКО
доктор філософських наук, професор
(з доповіді на Міжнародній науково-практичній конференції
«Морально-етичні норми життя слов’ян: рідновірська етика»
Ужгород, Україна, 12–13 липня 2013 року; скорочено)
ПРОБЛЕМИ ВІДНОВЛЕННЯ ЕТИКИ РІДНОЇ ВІРИ
Констатація стану сучасного суспільства і наше завдання. Ми живемо в епоху Калі-юги, коли якість людського суспільства дуже низька, істинні ж знання не лежать на поверхні, а глибоко приховані від загалу. Тому перед нами стоїть складне завдання: мають бути вироблені (відновлені) фундаментальні засади рідновірської етики на основі традиційної етики слов’ян. Вони не повинні бути інноваціями, тобто продуктом чиєїсь фантазії. Вони не повинні спиратися на хибні стереотипи, нав’язані глобальними ідеологами.
Ми мусимо сказати таке, що не всі здатні сприйняти; ми це маємо сказати без будь-яких ідеологічних кліше чи зайвої політкоректності. Закони рідновірської слов’янської етики в цілому ніде не записані. Ще на початку 90-х років минулого століття Об’єднання рідновірів України запропонувало своє бачення моральних заповітів для нащадків, яких потребували тоді перші рідновірські громади. Вони спираються на родову етику й глибоко усвідомлені закони збереження нації. Заповітів не повинно бути багато, але вони мають бути лаконічними й легкими для запам’ятовування.
Даючи правила щоденного життя, язичницька етика водночас має бути спрямована до вищих принципів, а не до вторинних та поверхових. Якщо згрупувати окремі факти, описані історією, можемо виокремити низку фундаментальних принципів та ознак галузевого структурування етики рідної віри, які стосуються різних сторін суспільного та родинного життя рідновірів: етика ініціальна, етика обов’язку та відповідальності, етика духовної та тілесної чистоти, етика етнічної та конфесійної солідарності, етика опору чужому (тобто уміння дати відсіч чужому, шкідливому), етика особистої, родинної та суспільної моралі, екологічна етика, жрецька етика та ін. Розглянемо найголовніші з них докладніше.
1. Етика ініціальна: Індивід не може перевершити сам себе своїми власними засобами, тільки належність до етнічної (соціальної, релігійної) групи — «регулярної» організації — дає можливість самореалізації. Обряд ініціації відтворює стадії космогонічного процесу. Справжня ініціація завжди ієрархічна і протилежна демократичним та егалітарним принципам. Умовами ініціації є: 1) встановлення необхідної вродженої «якості» посвячуваного, його нахилів, здатності до внутрішньої духовної роботи; 2) його самореалізація (перехід від вродженої потенції до діяльної актуалізації); 3) його постійний зв’язок із традиційною регулярною організацією. Упродовж кількох тисячоліть у ведизмі та сучасній його формі індуїзмі лише корпорація брахманів (як традиційна організація) була наділена легітимним правом посвячувати в рідну віру. Причому фундаментальні принципи такої посвяти були спільними для всіх давніх релігій, починаючи від ведизму, індуїзму, еллінізму — й до скіфського та слов’янського язичництва. Будь-яка інноваційна організація, що не має зв’язку з традицією, а є лише продуктом чиєїсь фантазії, не має ніякого ініціального статусу і не може його набути жодним чином. Цілком логічно, що передати можна лише те, чим сам володієш: тільки традиційна організація є справжнім хранителем духовного впливу і може передати його окремим індивідам. Таким чином, здійснюється так звана «трансмісія» (передача) духовного впливу від організації, яка має неперервну традицію, до людини-індивіда [1]. Нова організація або окрема громада може стати легітимною лише в тому разі, якщо вона є продовжувачем попередньої організації, підтримуючи спадкоємність ініціального ланцюга.
Символ «Золотого ланцюга» означає спадкоємність, безперервність, єдність і множинність водночас. Іван Франко описав символічне значення вишитого золотом ланцюга на знамені Тухольської громади в Карпатах ХІІІ ст.: «З одного здорового пня [кореня — Г. Л.] вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний у кожнім поєдинчім колісці, готовий прийняти всякі зв’язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожде колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдовольняє свої потреби. Тільки така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною і свобідною. Нехай тільки одне колісце трісне, розпадеться само в собі — то цілий ланцюг розпадеться» [2].
Кожен посвячений рідновір має довічний ОБОВ’ЯЗОК перед громадою, в якій пройшов посвяту. Якщо він знехтував цими «зв’язками» — це матиме негативний вплив на його особисту долю як людини морально недосконалої, він має бути відкинутим від нашої спілки навіки. Це правило стане дійсним, якщо ми його засвоїмо й будемо виконувати завжди.
2. Етика обов’язку і відповідальності: Священним обов’язком кожного посвяченого рідновіра є ЗБЕРЕЖЕННЯ віри предків, її споконвічних автентичних традицій. Виконання обов’язку в рідновірських організаціях є безкорисливим, це є наша пожертва Богам. Відповідальність означає усвідомлення смислу і значення діяльності, її наслідків для життя і розвитку народу. Відповідальність за здійснені ініціації є великим тягарем, що має доленосні наслідки для всієї спільноти. Такі якості, як обов’язок і відповідальність, у часи Калі-юги притаманні лише одиницям. Тому рідновірська організація як духовна інституція в даний час є елітною. Роль засновника, проводу, учителя (того, хто передає знання) позбавлена індивідуального значення — у даному випадку він є представником священної Ідеї, самої Традиції, яку передає. Відповідальність однаковою мірою лежить як на учителеві, так і на учневі. Зразком для нас є Велесова книга, що цілком перейнята ідеєю відповідальності перед минулими поколіннями слов’ян, бо наші пращури не зникають безслідно — їхні душі перебувають у Вирію (в Раю), і вони «світять нам зорями од Іру» [3.1]. Найголовніше, що їх турбує — це збереження рідної віри: «Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що [такі] недостойні бути Дажбожими Внуками!» [3.1]. Оскільки релігія внаслідок своєї соціальності є екзотеричною, вона не виключає певних викривлень традиції і віровчення (перешкодити або уникнути яких не вдається). Тому наш обов’язок — періодично і своєчасно очищувати бруд, який прилип до нас на важкому шляху. Саме відповідальність за істинну Традицію спонукає нас до цього.
3. Етика священного героїзму зафіксована в афоризмах князя Святослава: «Я не зраджую віри предків!» — повага до віри предків, яку за поняттями військової честі не можна зрадити; «віра християнська — юродство єсть» — свідчить про його глибоке розуміння світової загрози християнства для слов’ян. Його війна з візантійцями на теренах Болгарії була Священною війною за віру предків, проти світового християнізму. А промова Святослава перед боєм з візантійцями є зразком героїчної етики: «Не посрамимо землі Руської, але ляжемо кістьми тут, бо мертві сорому не мають, якщо ж побіжимо, то ганьба нам; і не повинні втікати, але станемо міцно, я попереду вас піду — якщо моя голова ляже, тоді помислите самі про себе». І відповіли вої: «Де твоя голова ляже, там і ми свої голови зложимо». Смерть за рідну віру вважалася виконанням священного обов’язку, яка вкривала воїна славою, бо він не втратив своєї честі та національної гідності: «А як умре, до Луки Сварожої йде. А там Перуниця рече: То є ніхто інший, як русич Гординя, ані грек, ані варяг; бо це слов’янин роду славного…» [3.7-Е.].
Етика Священного героїзму також знайшла своє відображення і в «Засторогах нащадкам» (затверджених ОРУ):
Не віддавайся в рабство,
Бо хто прийме рабську смерть,
Той у Вічність відійде рабом.
Не зраджуй Віри
Дажбожих онуків,
Бо чужа віра
Руйнує Дух і тіло,
Знищує націю [4.5].
4. Етика духовної та тілесної чистоти: чистота світогляду прямо пропорційна чистоті крові (це аксіома). Це положення має як національний, так і расовий зміст. Всяке змішування — це забруднення, шлях до хаосу. Не можна йти одночасно різними шляхами. Ступивши на один традиційний шлях, треба йти цим шляхом до мети. Чистий шлях проходять люди чистої породи; мультирасові ж ознаки проявляються в деяких осіб через симпатію до «всеядності» (він «пережує» будь-яке «чтиво» і буде маніпулювати цілком фантастичними постулатами, які мирно уживаються в його свідомості). Подібно до того, як хворий ковтає багато ліків, щоб вилікувати одну хворобу, але отримує протилежний результат, адепти глобальних технологій щодня створюють сотні нових конфесійних покручів, довільно поєднуючи «грішне» з «праведним», світове з елементами етнічного, залучаючи до своїх синкретичних культів маси поверхово мислячих людей. Вони не відроджують рідну віру, але, навпаки, відводять все далі від чистої рідної віри. Ми ж повинні відроджувати рідну віру шляхом синтезу (традиція завжди йде з центру, зсередини), а не шляхом синкретизму (поєднання того, що йде ззовні).
Цікаве спостереження скіфського філософа Анахарсіса: «скіфи ніколи не обдурюють» — це характеристика має виразно етнічний смисл. Аналогічно, слов’яни — ніколи не брешуть, позбавлені підступності, ніколи не зраджують, не крадуть (нам не потрібна була така християнська заповідь, як «не кради», бо цього гріха ми просто не знали). Тому тут головне правило розпізнання таке: брудне завжди намагається забруднити все навкруги, натомість чисте — прагне очистити все навколо себе! Застороги нащадкам:
Не оскверняй Душу
Чужинськими звичаями;
Пам’ятай, що чужа пісня і молитва
Дає силу твоєму ворогові [4.4].
Чистота має також ритуальне значення: не може бути чистим тіло того, в кого забруднена душа. Кожному слов’янському обряду передує тілесне омовіння, духовне зосередження, про що нераз нагадує Велесова книга: «І умиємо тіла, і умиємо душі свої в чистих Водах Живих і підемо трудитися, всяк день мольби творячи…» [3.26].
5. Етика етнічної та конфесійної солідарності ґрунтується на спільності походження та духовної культури. У будь-яких, навіть доволі складних ідентифікаційних ситуаціях, рідновір має обирати пріоритет кровної та віровизнавчої спорідненості. Наприклад, хорват-рідновір може виявитися ближчим українцю-рідновіру по духу, ніж українець-християнин. Звичайно, це не означає, що українця-християнина треба відштовхнути навіки — з ним треба працювати: якщо ви переконалися, що порозуміння неможливе (внаслідок релігійного фанатизму, хронічної «зазомбованості» тощо), то це знак, що слід звернути увагу на ступінь чистоти його крові — а може перед нами мультирасовий покруч? Основне правило: свій зрозуміє, а чужому гени не дадуть зрозуміти (бо «всесвітнє» походження — бар’єр до розуміння національного). Прикладів конфесійної ворожнечі щодо представників свого етносу існує безліч, що засвідчує пріоритет релігійної ідентифікації над етнічною. Наведу маловідоме джерело «Записки грецького топарха», який описує жорстоку війну князя (очевидно Володимира) з власним народом у грудні січні 991–992 років на Подністров’ї. Візантієць був вражений не виправданою жорстокістю князівських дружинників, які по-звірячому вбивали жінок і дітей-язичників, причому винищували не чужих іноземців, а власних підданих: «вони вирішили перетворити в рабство й знищити підвладні їм міста замість того, щоб піклуватися про них і з користю управляти ними, але вони зробили безлюдними понад десять міст, сіл же було зовсім розорено не менш п’ятисот…» [6.229].
Приклади конфесійної солідарності маємо в Болгарії. Християнство сприймалося ханами та князями як зброя їхнього політичного ворога — Візантії. Тому болгарські хани Крум (803–814), Омуртаг (814–831), Маламир (831–836) переслідували своїх підданих християн. Характерно, що вирішальним при дворі хана був не етнічний, а релігійний чинник: язичники різних етносів об’єднувалися, щоб мати перевагу перед будь-якими християнами, навіть якщо ті були їхніми одноплемінниками. Такий самий приклад маємо з Великим князем Київським Всеславом (прозваним Волхвом) і половецькими ханами-язичниками, які об’єдналися в спільному поході проти навали християнства.
6. Етика опору чужому передбачає безкомпромісність щодо ворога. Чуже має здатність підступно (таємно) проникати в наш простір, що не завжди уможливлює розпізнавання його, а звідси — й неможливість своєчасно чинити опір ворожим явищам. Тому найперше наше завдання: виявити сутність ворожої пропаганди та всі її можливі форми і наслідки. Не дивно, що етнічній ідентифікації наші предки приділяли стільки уваги. Так, Велесова книга повідомляє: «Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим... А греки хотіли нас христити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися [в їхню віру] і стали їхніми рабами. Постережемося того...» [3.6-Є]. Робиться висновок, що Аскольд не належить до слов’янської національності: «Аскольд — не русич, а варяг, і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич. Той бо лис іде хитрувати до степу і б’є купців іноземних, які йому довіряються» [3.8/27]. Саме національне походження князя в цьому контексті виступає головною причиною його злочинної діяльності. Застороги нащадкам, вироблені ОРУ:
Не потурай ворогам
Свого народу;
Якщо треба —
Ставай до Священного Бою [4.5].
Ми перебуваємо в стані світової інформаційної війни глобального з національним, тому маємо завжди давати гідну відсіч нав’язаним псевдоцінностям глобального суспільства.
7. Етика особистої, родинної та суспільної моралі спирається на родинні цінності: почуття спільності роду. Прикладом може слугувати легенда про Ора і синів, що згадується як націотворчий міф русів, чехів і хорватів: «І там рече отчим голосом Орій трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою» [3.31]; «Се бо стали слов’янами, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога» [3.36-Б].
Не цурайся Роду свого,
Його Звичаю та мови:
Бо рідна Мова і Звичай
Зберігає енергію нації [4.4].
Батько і мати родини (родителі) відповідальні за виховання своїх дітей у вірі предків. Дорослі діти мають обов’язок — допомагати літнім родителям. Повага молодших до старших — звична вимога вікового статусу осіб, які ще не соціалізувалися (не обізнані з труднощами життя, небезпеками та ін.) і потребують допомоги старших. Це була природна етика, невиконання якої призводило до сумних і навіть трагічних наслідків. Сучасний глобальний світ суттєво змінив ситуацію: нині старше покоління все більше залежне від молодшого, яке ліпше оволоділо технічними засобами цивілізації, однак все частіше відкидає етичні засади родинної етики і загалом цінності людського співжиття, насамперед такі, як доброчесність і справедливість, які були осмислені ще античними філософами.
Доброчесність — як категорія етики, за Платоном, це такий ідеальний устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів (правителі, воїни, ремісники) сумлінно виконує свої обов’язки й не втручається у справи інших. Те саме нам відомо з Вед.
Справедливість — віддання належної шани за діяльність чи осуду за порушення моральних норм (за Аристотелем). Справедливість, на думку філософа, виконує такі функції: відплатну, зрівняльну й пропорційно-розподільчу. Головним принципом людської справедливості рідновірських суспільств упродовж тисячоліть було правило тальйону (від лат. tаlіо — помста): «око за око, життя за життя!» — порушникові моральних норм належало відплачувати тією самою монетою. Тільки реформовані світові релігії дозволили собі перевернути цю формулу з ніг на голову, бо з їхнього погляду, протидія злу злом примножує кількість зла. Така формула в принципі неправильна. З рідновірської точки зору, треба бути саме нетолерантним до зла, бо інакше зло помножується…
8. Екологічна етика наших предків представлена в тексті Велесової книги: Прабатько Ор отримав заповіти Сварога для русів, які є «синами Творця»: «Любіть світ зелений і життєдайний, любіть друзів своїх і будьте мирними між родами». Саме тому, що зелений Світ був і є зразком спокою, миру й добробуту, предки влаштовували свої храми в священних гаях, біля джерел, у дібровах, у горах, які оберігали від руйнації їх численними ворожими набігами. Про оборону рідних святинь нерідко йдеться у Велесовій книзі. Саме це відображено й у Засторогах нащадкам (ОРУ):
Будь терплячим,
Але не допускай наруги
Над твоїми Рідними
Святинями.
Не руйнуй природи,
Серед якої живеш,
Бо цим ти відбираєш майбутнє
У своїх нащадків,
Зрубуєш гілку Роду свого [4.4-5].
Екологічна етика включала, насамперед, вчення про п'ять елементів, складових Всесвіту. Веди, атлантична та піфагорійська спадщина дають розуміння життя Всесвіту в такому афоризмі: «Весь простір заповнений світами всередині світів». Людина не може пізнати всі ці світи, але бережно ставитися до всього живого — може. Вчення Гермеса стверджує: «Душею ти пов’язаний із Серцем Землі, а плоттю — з її матерією». Про любов і шану до Землі знаходимо достатньо інформації у Ведах:
Маслом і медом хай течуть загони!
Сім’ям, життям і силою сповнена,
Звернись до нас, могутня! Рясній, рясна,
О, Земле, Богами благословенна! [7. ІІІ.17].
Вода, яка є основою будь-якого життя, шанується в усіх рідних обрядах та оберігається в нашому побуті. Вогонь, який є джерелом всього живого, найшанованіший гість у кожному домі. Вітер (повітря), як один з п’яти елементів космосу, також пошанований рідновірами. Простір (ефір), як найтонший невловимий елемент космосу, передає наші слова й думки на найдальші відстані, в тому числі й до Богів, закону Прави, Сварги небесної. Саме ці п’ять елементів є важливими в рідновірських обрядах ініціації, присяги та святкових ритуалах Кола Сварожого, сімейних та громадських славленнях. Тому наші предки вчили дітей з раннього віку не оскверняти землю, вогонь, воду, не вживати лайливих слів, бо вони мають здатність повертатися, та ін. Нам відомі найдавніші вчення про Всесвіт, які мали розвинену екологічну етику, бо все у Всесвіті взаємопов’язане, взаємозалежне як частини єдиного цілого.
9. Жрецька етика заслуговує на окрему розмову, вона ще потребує вивчення і конкретного окреслення.
Слов’янські волхви були знавцями та носіями жрецького права [6.154]. Поодинокі писемні дані свідчать про існування жрецького статуту, який мав доволі жорсткі правила: суворі покарання жерців за недбальство, невиконання своїх професійних обов’язків, аж до фізичної страти за згасання священного вогню або втрату призначеної пожертви.
Відсутність господарського начиння в житлах жерців (досліджених археологами) свідчить про те, що жерці виконували суто релігійні функції й не займалися власним господарством, а утримувалися коштом громади. Воля жерців вважалася священною, бо вони були посередниками між Богами і людьми. Тому волхви й жерці мали право на думки, які могли відрізнятися чи суперечити волі князя, згадаймо пушкінське:
Волхви не бояться могутніх владик,
Їм княжий дарунок не треба;
Правдива і віща їх мова повік,
Поєднана з волею неба.
Звичайно, сучасний стан нашого суспільства, що переважно є ворожим до Віри Предків, значно ускладнює життя й діяльність священиків Рідної віри, бо вони мають обов’язок виконувати свої функції паралельно з працею у світських установах, що є засобом їхнього фізичного існування. Це не дає їм змоги повністю присвятити себе діяльності служіння Рідним Богам, зосередити (сконцентрувати) свою увагу на вивченні сакральних основ Рідної віри. Проте незважаючи на всі ці та інші перешкоди, вони виконують свій духовний обов’язок і несуть відповідальність за долю Рідної віри свого народу.
_____________________
1. Генон Р. Заметки об инициации// http://luxaur.narod.ru/biblio/2/tr/genon06.htm
2. Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці. — К.: Дніпро, 1974.
3. Велесова книга — Волховник. — Тернопіль: Мандрівець, 2012.
4. Волховник. Правослов рідної віри. — Тернопіль: Мандрівець, 2012.
5. Рыбаков Б. Язычество древней Руси. — М., 1988.
6. Козлов М. Язичницький світогляд східних слов’ян: структура, еволюція, трансформація. — Севастополь, 2010.
7. Атхарваведа. Избранное // Перевод Т. Елизаренковой. — М.: Восточная литература, 1995.
Опуліковано повністю у збірнику «ЕТИКА РІДНОЇ ВІРИ» (Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції
«Морально-етичні норми життя слов’ян: рідновірська етика» Ужгород, Україна, 12–13 липня 2013 року. — Тернопіль: Мандрівець, 2014.)