«Усі дурні християнські інстинкти сидять ще в нас.»
Ф. Нітше

Довго ще будуть тяжіти над нашим народом християнські стереотипи мислення і поведінки. Спірними з точки зору язичництва є дефініції «християнської любові» милосердя, всепрощення, гріховності, добра і зла, непротивлення злу, упокорення долі, «умертвлення плоті» та ін., які часто набирають гіпертрофованих форм, доходячи до абсурду. По-різному можна трактувати добро і зло, які не бувають ані абстрактними, ані чітко визначеними. Для християнина навіть заяложене «любіть ворогів, благословляйте тих, хто вас переслідує!» є добром. Для язичника любов до ворога є величезним злочином проти рідного народу і Рідних Богів.

Отже: що для одного добро, — те для іншого може виявитися злом, або навпаки. Ці поняття залишаються суб’єктивними. Християнин мусить смиренно схилити голову під ударами долі (злидні, голод, скрута), адже на «тому світі» він нібито отримає винагороду за свої страждання на Землі. Язичник не мислить своє життя злиденним, бо за це він буде мати такий же стан у всіх подальших перевтіленнях його Душі. Тому язичник активно поборює труднощі життя в Яві, щоб увійти гідним до світів Нава і Права. Найвища нагорода собі — та, яку здобув сам, власною працею. А Богів тільки славімо, нічого не вимагаймо собі.

Для язичника слова християнської молитви «Боже, нам єдність подай!» звучать анекдотично: хто ж може подати єдність, якщо самі не будемо єднатися? Більше того, хіба може бог чужого етносу «послати» єдність українцям? І як можна мріяти про єдність між українцями, коли постійно живемо в розладі з довкіллям, поклоняючись чужому (юдейському) богові, забуваючи рідних Богів?

Подаємо роздуми на цю тему Будимира Гарачука.

ГАРМОНІЯ ЯЗИЧНИЦЬКОГО СВІТУ

Язичницька віра як найперша духовна система та основа духовності нашого народу зародилась в природних умовах того далекого часу, коли людина була і відчувала себе невід'ємною частиною Всесвіту, в якому є такий же безмежний, безумовний, всемогутній і всюдисущий Бог, який має багато проявів і стільки ж імен. Людина того часу брала свої знання з Природи, яку вона називала Богом. І те, що вона взяла від Бога, було і залишається правильним і вічним, а знання можуть лише розвиватися й поглиблюватися, але не можуть відкидатися.

Язичник мав і зберігав у своїй вірі всі надбання свого племені-роду. Він прагнув зробити довколишній світ добрішим для себе і злішим для своїх ворогів, які ставали на шляху добра його народу. Язичницька віра — це музика, рівновага добра і зла.

Зародження язичницького Православ’я було природнім, адже наш край є найкращим для життя людини (помірний клімат, тобто без лютих морозів і без спалюючої все живе спеки, без нищівних тропічних циклонів і без жахливих землетрусів). У нашому краю можна жити краще, ніж у будь-якому іншому місці Землі, маючи менше втрат, спричинених Природою. Як не славити цей край? Як не славити Рідних Богів, які дали нам, українцям, це райське місце?

У багатих природних умовах православні язичники мали і мають істинну єдність з Природою, якій не суперечать, і вона відповідає злагодою, доки людина обожнює і не чинить їй зла. А той, хто щось обожнює, — те й шанує над усе. Тому, маючи об’єкт поклоніння — Природу, людина не має проблеми збереження навколишнього середовища. Язичництво є готовою екологічною системою, яка не потребує законодавчого чи репресивного забезпечення. Але якщо навіть людство й схаменеться і повернеться до Божественної (Природної) віри, то ще довго доведеться поборювати результати християнського ставлення до навколишнього світу: «Не любіть Світу, ані того, що в Світі» (1 Івана: 2, 15).

Коли людина починає усвідомлювати й розмірковувати над тим, що таке Світ і яке місце вона займає в ньому, тоді з’являється спосіб мислення, який називають філософією. За давніх часів виробилося й магічне мислення або магія. Гомеопатична та контагіозна магії (складові симпатичної магії) визначають поведінку язичника, який узгоджує свої дії в довкіллі й суспільстві, знаючи, що він — складова частина цього довкілля. Знаходячись у контакті з іншими людьми та взаємодіючи з ними, язичник знає, що відбувається взаємовплив між ним і людьми. Так відбувається й тоді, коли припиняється безпосередній контакт. Усвідомлюючи, що подібне породжує подібне, язичник не міг і не може чинити свідоме зло, бо знає, що воно неодмінно повернеться до нього прямо чи опосередковано. Правило не чинити іншим того, чого не бажаєш собі зародилось саме з магічного способу мислення й магічного способу життя.

Язичник народжується безгрішним, з чистою здатністю мати божественну душу. Язичництво не має «первородного гріха», й акт народження дитини не є гріховним. Народження язичника — це велике священнодійство, яке Боги і люди шанують над усе. Минуло майже дві тисячі років християнського панування, а люди продовжують святкувати день свого народження. Гріховне не святкують!

У далекі часи існували закони буття язичника, який, ніде не навчаючись філософії, діяв мудро, бо тоді діяв власний і громадський осуд. Там, де діє громадський суд, людина не може чинити зло безкарно. За таких умов зло, зменшуючись, залишається у рівновазі з добром. Такий стан людського співжиття залишився в українських селах і до наших днів. Щоправда, з кожним днем він починає слабшати, тому що християнська «мораль» відкрила широкі ворота безкарному злу, даючи можливість висповідатись попові й отримати «відпущення гріхів». Більше того, аби перестав діяти й громадський осуд, попи навмисно популяризують євангельський вислів: «Не судіть і несудимі будете». Тільки злочинцям і порушникам злагоди в суспільстві вигідно поширювати таке релігійне вчення, аби продовжувати вільно чинити зло на окупованій ними землі.

Будимир Гарачук

(опубліковано у часописі «Сварог» № 8)