Галина ЛОЗКО

Лекція 5.

ТЕРИТОРІЯ ЯК БАЗОВА ЦІННІСТЬ ДЛЯ ДЕРЖАВИ ТА ЕТНОСУ*

Мабуть, чи не кожний дослідник просторово-територіального поділу світу згадує афоризм Наполеона: «Географія — це доля». З цим можна погодитися, але скажемо й більше: територія, яку замешкує той чи інший етнос, з давніх-давен мала священне значення, що ґрунтувалося на культі Матері-Землі.

Політико-географічне розташування держави на карті світу відіграє визначальну роль в її історичному, політичному, економічному та геостратегічному розвиткові. За визначенням віце-президента Академії наук вищої освіти України професора Петра Масляка, «територія держави — це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею (територією) на власний розсуд <…> Це розміщення її на політичній карті світу, материка чи окремого регіону у взаємодії з політичними реаліями, які мають на неї той чи інший вплив. При цьому політика в такому сенсі розуміється як діяльність, спрямована на перемогу в боротьбі за власні інтереси. Вона може бути державною, певної організації чи окремої людини» [Країнознавство].

 

Найбільші країни світу

Країна

Площа (км2)

Росія

17 075 400

Канада

9 984 670

Китай

9 596 960

США

9 518 900

Бразилія

8 547 400

Австралія

7 686 850

 

Найменші країни світу

Країна

Площа (км2)

Ватикан
(релігійна держава в державі)

0,4

Монако

1,9

Науру

21

Тувалу

26

Сан-Марино

61

Ліхтенштейн

157

Та, мабуть, перш ніж розглянути сучасну правову базу територіального статусу держав, про що пишеться нині доволі докладно, потрібно звернутися до витокових знань наших пращурів про землю як священне місце народження етнічних спільнот (що сьогодні в етнодержавознавстві або невідоме, або упускається як «несуттєве», або іґнорується свідомо). Може, тому ця лекція буде дещо іншою за жанром, ніж увесь наш посібник, однак вона має певний сенс з огляду на те, що Українській державі ще належить визначити головні пріоритети Законодавства про землю. Тому певний етнографізм в контексті осмислення цієї проблеми, на мою думку, тут не буде зайвим, а передусім дасть змогу виявити сутність земельного питання з точки зору самих етніків (тобто автохтонного народу).

Поняття Землі — глибинне і складне. Це, насамперед, рідна мати — символ місця, де народжується людина. Земля заселена (село) — місце появи Роду людей. Земля родюча — ґрунт для вирощування врожаю. Земля священна — хранилище предків — місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Й досі побутує приказка: «Із землі вийшли, в землю й підемо». Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне рідній вірі з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні зміни. Втрата зв’язку з рідними Богами неминуче призводить до викривлення людської душі.

Тільки в рідній традиції набуває повного і глибинного осмислення священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері Землі. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу, тієї невмирущої сили, яка несе нам початки Життя: «Се повінчаємо Небо і Землю і справимо весілля їм, як для мужа і жони». Саме знання законів природи в рідній вірі стало основою світоглядних уявлень про вічне повернення всього сущого. Древні поняття: «круги своя», Кола Сварожі, Кол-зоря (Полярна зірка, наче своєрідна вісь, навколо якої обертається вся галактика) відображають циклічний плин часу. Священний шлюб (ієрогамія) стає відображенням всезагальних законів природи, де людське і божественне стають тотожними. Земля, запліднена небесним дощем, народжує зі своїх надр рослинність і живих істот. Уявлення про Землю як жінку-матір існувало в усіх етнічних релігіях, окрім вірувань кочівників. У наших предків був звичай народжувати дітей на землі або класти немовля на землю, що вважалося магічним обрядом набуття життєдайної сили.

Молитви до Богині Землі та Бога Неба існували в усіх арійських народів. Так в Атхарваведі є молитва-оберіг: «Земля-мати, я — син Землі, Парджанья-Батько, хай врятують вони нас!» (ХІІ, 1, 12). У Рігведі згадується парне Божество Небо-і-Земля — Дьява-Притхіві, що уособлює чоловіче й жіноче начала, від злиття яких походить Всесвіт. Всі живі істоти і Боги — їхні діти. Поетична молитва Небу-і-Землі, збережена в Рігведі, свідчить про високий рівень арійської теології і теогонії, і цілком може задовольнити релігійні потреби сучасних рідновірів:

На початку я наполегливо кличу Небо-і-Землю,
Жертвами і шанобливістю до високих, достойних жертв!
Адже і ті попередні поети, оспівуючи,
Славили найперше цих двох великих, чиї сини — Боги!

Складемо пошану двом первородним Родителям
Новими похвальними піснями на місці жертвопринесення!
Прийдіть до нас, Небо-і-Земля, разом з божественним
Родом! Великий ваш захист.

А також у вас є безліч дарунків,
О, Небо-і-Земля, скарбів для щедроприносящих.
Дайте нам те, за чим ви не шкодуєте!
Захищайте нас завжди своєю милістю!
[Рігведа, VII, 53].

Інший урочистий славень Землі виконувався, вірогідно, перед початком весняних ритуалів:

Справді так: ти несеш
Тягар гірський, о Земля,
Ти, яка оживлює ґрунт,
Своєю потужністю,

О схиляста, о могутня!

Похвали, о рухлива,
Вторують тобі крізь ночі,
Тобі, яка підкидає возливання Неба,
Наче кобилиця баского коня, о світла!

Наймогутніша, ти, що силою
Утримуєш на землі великі дерева,
Коли для тебе блискають громовиці з хмари,
І потоки дощу ізливаються з Неба!
[Рігведа, V. 84].

У слов’янському фольклорі відомо чимало замовлянь, віншувань, пов’язаних з культом Матінки-Землі. Маємо також і українські обрядові побажання: «Щоби ся мав, як свята Земля», «Будь великий, як верба, а багатий, як Земля, а здоровий, як вода»; молитви-звернення до Землі перед початком збору цілющих трав: «Земля-Матінка, прийми від мене, що даю для тебе» (кладуть на землю кусень хліба), «Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати».

Дослідник з Донецька Ю. Полідович зазначає: «Вірогідно, хоч і не беззастережно, що сюжет шлюбних відносин між чоловіком і хтонічною істотою жіночої статі сходить до одного з прадавніх міфів — міфу про шлюб Бога Неба і Богині Землі. За короткий час своїх безпосередньо шлюбних відносин вони породжують важливі елементи світоустрою і після того фактично розлучаються...» [Полідович. 79]. Автор висловлює припущення, що записаний Геродотом міф про Геракла і Змієногу Богиню Борисфена є відголоском давнього індоєвропейського сюжету про шлюб Батька Неба (Геракл — син Зевса) і Матері Землі (змія — хтонічна істота, її житло печера — як лоно землі, дітородне місце). Можемо до цього лише додати, що у версії цього міфу, записаній Діодором Сицилійським, Батька Небо уособлює саме Зевс: «за скіфським переказом, з’явилась у них народжена Землею діва, у якої верхня частина тіла до пояса була жіночою, а нижня — зміїною. Зевс злучився з нею, і вона народила сина на ім`я Скіф, який, затьмаривши славою всіх своїх попередників, назвав народ за своїм іменем — скіфами» [Крисаченко. 53].

Сучасні рідновіри-язичники вважають, що треба міцно стояти ногами на Землі своїй. Саме від землі черпатимемо її животворну енергію, насичену духмяними пахощами чебрецю (євшан-зілля), густо скроплену кров’ю лицарів, полеглих у боротьбі за неї. Земля, в якій спочивають наші предки, доти охоронятиметься мудрим Велесом («тим, хто тримає Землю»), поки ми житимемо за законами нашої віри і співатимемо славу рідним Богам. Наш землеробський народ споконвіку шанував її як матір-годувальницю, вважаючи Землю членом своєї родини. Від’їжджаючи на чужину, українці брали жменьку рідної землі в хустину і тримали як оберіг душі. Зріднення з Землею — характерна риса народу-землероба.

Народ же, який не має своєї землі, не має й свого неба. Він блукає по світу, як те бадилля «перекотиполя», що його несе вітер у степу. Він ніколи не повертається на «круги своя». Його менталітет лінійний: від сотворення світу до його кінця, за яким вже ніколи не настане нове народження. Тому йому хочеться загарбати увесь світ, нажитися сьогодні за рахунок інших, все нових і нових обдурених, бо він же ніколи не повертається назад. Необоротний час, міцно зафіксований юдейською традицією, де навіть бог стає історичною особою, яка карає порушників закону всілякими карами, аж до апокаліпсису (кінця світу) включно. Християнство й іслам, як паростки юдейського коріння, відкинули одухотворення природи як гріховне начало. Більше того, вони вступили в жорстоку боротьбу проти всього природного і життєвого.

У писемних пам’ятках, спрямованих проти язичництва, християнські ченці й різні хронікарі, між іншим, зафіксували й деякі згадки давніх обрядів рідної віри. Так, Тітмар Мерзебурзький описав обряд складання клятви у лютичів: «слов’яни при укладанні мирних угод подавали пучок зірваної трави або пасмо зрізаного волосся» [Котляревський. 198]. У народному уявленні трава — волосся Матері Землі. Отже, трава з дерном має символізувати саму Богиню Землю. Присяга з дерном на голові сформувалася ще в часи виникнення хліборобської культури, існувала вона й у Київській Русі задовго до християнства і ще багато століть після насильницького охрищення русичів. Подібні звичаї відомі з українських казок: промовляючи клятву, цілували (або навіть їли) землю. Така дія має засвідчити непорушність чи справедливість даного слова. Порушення такої клятви ніколи й нікому не прощалось. Сама Земля-Мати в такій присязі виступає як справедливий суддя: «Хай розсудить нас Мати-Сира-Земля».

Присягу з дерном на голові складали ще в ХІХ столітті, судячись за те чи інше земельне угіддя. Так, дослідник слов’янської міфології А. Афанасьєв подає кілька виписок із судових справ: «Олешко, поклавши землю собі на голову, відвів тому жниву межу»;  «...Пронько Михайлов, поклавши землі на голову, ту спірну землю обійшов, і межу їм наперед учинили» [Аф. Т.1. 148].

За неправдиву («ложну») клятву Богиня Земля насилає покарання — смерть. Очевидець такої клятви землею в Рязанській губернії М. Макаров писав: «Я бачив простолюдина, який, оспорюючи належність лугу, з відчаєм вирізав дернину, поклав її собі на голову і, перехристившись, клявся перед супротивниками і свідками, що коли право своє на покіс він стверджує ложно, то нехай сама Мати-рідна-Земля прикриє його навіки» [Макаров. 197]. Як видно з опису, до давнього язичницького обряду вже додалося хресне знамення. Згодом обхід земельного наділу з дерном був замінений обходом з іконою Богородиці (аналог Богині Землі!) на голові. Така присяга вже стала називатися «наділ землі по Пречистій».

Дійсно, в народі таки довго жило язичницьке уявлення про Богородицю, як Матір-Землю. Федір Достоєвський у романі «Біси» вклав в уста своєї героїні такі думки: «Богородиця — велика мати-сира-Земля єсть, і велика в тому радість. І всяка туга земна, і всяка сльоза земна радість нам дає; а як напоїш сльозами під собою землю на піваршина вглиб, то в той же час про все возрадуєшся. І ніякої, ніякої, каже, туги твоєї більше не буде, таке, каже, — існує пророцтво».

У всіх слов’ян існує поняття «земляк» — так називають людей, народжених в одному краї. Вони — діти однієї матері. У скандинавів обряд побратимства подібний до нашого: посвячувані стають на землю колінами, а над головами тримають вирізаний з землею дерен і промовляють клятву на вірність. Через цей обряд стають ніби вигодувані однією матір’ю. Германці також прикликають у свідки своєї присяги Землю-матінку: коли сперечалися за земельне угіддя, брали скибу землі й приносили до феодала. Торкнувшись мечами до цього дерну, починали поєдинок. Богиня Земля судила перемогу тому, хто правдивий у своїх свідченнях. Аналіз великого звичаєвого ареалу, пов’язаного з культом Землі, свідчить, що цей культ був розвинутий серед всіх арійських народів.

Особливо культ Землі був притаманний слов’янам-хліборобам. Християнські пастирі постійно намагалися поборювати язичницькі звичаї та обряди, які виконували їхні прихожани, незважаючи на переслідування церкви. Так, у ХIV ст. новгородські «стригольники» вчили сповідуватися не попові, а Землі, за що їх називали єретиками. Костянтинопольський патріарх написав до них спеціальну грамоту: «Ще й таку єресь прикладаєте, стригольники, велите до землі каятися людині, а не до попа... а духовний отець від гріха того відмовитися велить... А хто сповідається до землі, то сповіді нема йому: земля бо бездушне творіння, і не чує, і не вміє відповідати» [Афанасьєв. 1. 143]. Для народу Земля ніколи не була бездушною. Вона наділена почуттям і волею, величезною очисною силою, так само, як і вода.

Цей обряд описаний багатьма етнографами в багатьох працях. Наведемо один з них. Сповідь Землі була таємною. Викопавши ямку в землі, говорять: «Ісповідуюсь тобі, чорна земля і зелена трава, що я...». Так промовляють тричі, розказавши своє горе, чи хибний вчинок, просять очищення, після чого ямку закопують [Толстой.508– 510]. Те саме роблять на Вогонь у печі: розгрібають жар чи попіл, промовляючи: «Богу сповідуюсь... Якщо я порушу..., то не бачити мені лиця Божого, і в вічному вогні горіти». Ямку засипають попелом [Русская …1. — Т. 6. 223, 224].

Згадки про обряд спокути землі збереглися і в християнських духовних віршах:

«Ой як каявся молодець сирій Землі:
— Ти покай, покай, Матінко-Сира-Земля!
Єсть на душі три тяжкії гріха,
Да три тяжкії гріха, три великії...»
[Толстой. 510].

Клятва Землею, як у давні часи, так і нині, широко застосовується в ініціальних обрядах: посвячення в рідну віру, в сан волхва, жерця, в козаки, а також при укладанні угод. У кожному випадку є свої особливості. У давні часи цей обряд супроводжувався викликанням Велеса як свідка присяги, хранителя світового правопорядку [Писаренко. 77–90]. Велес — син Землі, має тісний зв’язок з Предками і переносить їм відомості про зміну соціального статусу заприсяжуваної людини. Ще автори XVII ст. писали: «багато такого трапляється, що, відводячи землю і несправедливу межу покладаючи, і умирали на межі» [Посошков.262].

В Оппельському Земельному статуті 1562 р. (Сілезія, Польща) є правило складання присяги: «селяни повинні роздягтися до сорочки, стати на коліна в ямі, виритій на один лікоть завглибшки, тримати на голові дерен, не мати при собі ні ножа, ні зброї, і таким чином промовляти присягу» [Афанасьєв.1. 147].

Сутність цієї присяги полягає в створенні порубіжної ситуації: поклавши скибу землі з дерном на голову, ми розсуваємо межу між підземним світом Пращурів і земним життям людей. Посвячуваний повинен символічно вмерти в попередньому своєму статусі і знову народитися в новій якості як повноправний член громади. Постриження волосся заприсяжуваного також має сакральний зв’язок із Велесом (пор. Волосом — співзвучність). Велес — Предок людей, народжених Матінкою Землею. Зрізане пасмо волосся посвячуваного змішується з дерном (закопується), символізуючи тимчасову смерть і нове народження (воскресіння), бо Велес втілює Закон вічного відродження душі. Стадія воскресіння в цьому обряді настає після освячення вогнем оберегів і їх надягання заприсяжуваному. Отже, Велес, як Бог Правди, є свідком і сторожем присяги.

Після складання такої присяги посвячуваний стає рівноправним членом громади і отримує право на вічне перевтілення. Якщо під час складання клятви, людина вмирає, то вона неправа. Смерть «під дерном» вважалася найганебнішою. Зрадник же присяги назавжди залишається «під дерном» — вічним рабом. Таку людину виганяють з громади, вона втрачає правоздатність. Для таких відщепенців існувало спеціальне визначення, як: «дернуватий холоп» (раб), «дернувата челядь» (довічні раби), «проданий одерень» (проданий в рабство). У давньоруській мові слово одерень означало «перехід володіння від однієї особи до іншої», тобто від продавця до покупця. Слова одерень, одереньце у Велесовій Книзі означають: наймит, кріпак, невільник, полонений, раб. Ці слова збереглися з цим самим значенням і в інших слов'янських мовах.

Маємо кілька найдавніших писемних свідчень про використання землі (дерну) під час прийняття клятв та присяг: «Овъ же дьрьнъ въскроущь на главҍ покладая, присягоу творить… (Той же, дерен вирізавши, на голову поклавши, присягу творить) «Бесҍда Григорія Богослова объ испытаніи града» (ХІ ст. ). «Лютичі, укладаючи мирний договір, обрізали пасмо волосся, змішували його з травою або скибкою дерну і «вдаряли по руках» (Тітмар Мерзербурзький, початок ХІ ст. ).

Земля з давніх-давен використовувалась і в козацьких обрядах при обранні кошових отаманів на Запорозькій Січі. Новообраного отамана становили в коло. Як писав Д. Яворницький: «А старі січові козаки, сивоусі діди, славні низові лицарі, по черзі підходили до нього й сипали на його виголену голову пісок чи мазали тім’я голови болотом, якщо погода на той час була дощовою... Так само відбувалося приведення до присяги судді, писаря, осавула й курінних отаманів» [Яворницький. 1990. Т. 1. 134]. Клятва Землею свідчить, насамперед, про чесне ім’я заприсяжуваного, про його рівноправність як члена громади, про його зв’язок з родовим колективом (нацією) і рідною країною (державою).

Повноправний статус, правоздатність члена язичницької громади визначається його належністю до родової групи (громади, в якій він посвятився в Рідну віру, якій присягнув спільністю Землі). Отже, зрада цієї присяги має розглядатися, як втрата зв’язку з Землею, а через неї — й з Родом, громадою, і вважається не тільки втратою повноправності, а й дорівнює духовній смерті.

Для Рідної віри і нині характерне синівське ставлення до Матері-Землі. Рідновіри уявляють її як живу й одухотворену Богиню, наділену розумом і великою відтворюючою силою, здатністю відчувати біль і радість. Земля як планета — жива істота.

Мабуть, з часів хліборобського Трипілля над українцями, одвічною хліборобською нацією, не нависала така реальна і підступна загроза втрати не тільки головного засобу виробництва, а й навіть фундаменту формування свого «я» — свого менталітету. Землю, яку стільки тисячоліть не зуміли забрати у народу зброєю, зараз прагнуть відібрати за допомогою незаконних «законів»!

Не допустімо того, щоб земля стала товаром!


Література:

1. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу: В трёх томах. — М., 1994.
2. Білявський Л., Падун М. Етнічна екологія// Етнонаціональний розвиток України. — К., 1995.
3. Гумилёв Л. География этноса в исторический период. — Ленинград: Наука, 1990.
4. Жук П., Мазур Н., Соломонюк Р., Турчак Р.Етнополітична карта світу ХХІ століття / Методичний і предметний коментарі. — Тернопіль: Мндрівець, 2000. — 240 с.
5. Карабанов В. Священне основы нации. — СПб., 2005. — 172 с.
6. Котляревский  А.А. Славянские древности. Древности юридического быта балтийских славян. Опыт сравнительного изучения славянского права// Сборник ОРЯС. — СПб., 1895. — Т. 1.
7. Крисаченко В. С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. — К.: Либідь, 1996. — Кн. 1. — 353 с.
8. Лозко Г. Культ Матері Землі // Коло Свароже. Відродження українських традицій. — К.: Український письменник, 2006.
9. Лозко Г. С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. — Харків: Див, 2006. — 474 с.
10. Лозко Г. Українське народознавство. — К.: АртЕК, 2006. — 472 с., іл.
11. Макаров М. Древние и новые божбы, клятвы и присяги Русские // Труды и летописи ОИДР, учрежденного при Имп. Моск. Ун-те. — М., 1928. — Кн. 1. — Ч. 4.
12. Масляк П. О. Країнознавство. Підручник. — К.: Знання, 2007.
13.Оберлехер Р. Кочевники и земледельцы // Атака. — № 72. — С.14.
14. Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. — К., 1997. — 240с.
15. Посошков И. М. Книга о скудости и богатстве. — М., 1937.
16. Русская историческая библиотека. — СПб., 1880, ч. 1. — Т. 6.
17. Саух Ю.П. ХХ століття. Підсумки. — Вид. 2-ге, доповн. І переробл. — К.: «МП Леся», 2009. — 284 с.
18. Толстой Н. И. Очерки славянского язычества. — М., 2003.
19. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К.: 1990, т. 1, с. 134.

_________________

* Фрагмент з книги Галини ЛОЗКО «Етнодержавознавство. Філософсько-теоретичний вимір. Курс лекцій». — Тернопіль: Мандрівець, 2012. — С. 53–65.