...Під час Першої світової війни, ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним із найулюбленіших старшин січового стрілецтва.

З книги Р. Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»

 

Отаман-язичник Михайло Гаврилко

(скорочено)

«Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України? Мабуть, уперше чують. А це ж видатний наш скульптор, художник, поет, вояк, якого 1920 року спалили в топці локомотива червоноармійці! 20 літ минуло від дня проголошення незалежності України, за яку він поклав своє життя, а чи вшановано його подвиг? Чи знято про нього фільм, чи названо його іменем вулиці та площі, чи складаються на його честь пісні? Чи хоч де поставлено йому пам’ятник або меморіальну дошку? А він відкривав перші українські школи в Ковелі та Луцьку, ставив пам’ятники Тарасові Шевченку на Прикарпатті, Буковині та рідній Полтавщині, воював за Україну як cічовий стрілець, сірожупанник, повстанський отаман!»

Роман Коваль

Михайло Гаврилко — скульптор, художник, сницар, поет, просвітник, член Союзу визволення України, чотар Українських січових стрільців, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, організатор антибільшовицького повстанського руху на Полтавщині й творець неповторної шевченкіани. Він був всебічно розвиненою особистістю — митець із Божої ласки, який залишив після себе значний спадок. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та в слові.

Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною постаттю української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що «кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів України за неї». Гідні слави, звеличення, але забуті нащадками вірні сини України мають бути належно вшановані. Місце їм — у пантеоні слави.

Факт залишається фактом: полтавець Гаврилко, працюючи на Галичині, а потім воюючи в лавах Українських січових стрільців, був живим утіленням соборності України. Талановитому юнакові надавали допомогу Наукове товариство ім. Шевченка, митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, львівська «Просвіта», родина доктора Володимира Лучаківського й письменниця Наталія Кобринська. Ось він, соборницький підхід, зразок розуміння спільної долі!

Вражає глибина роздумів Михайла Гаврилка: «Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому — геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже — до культури наших прапредків, що мали своїх богів, свій погляд на світ і своє відношення до природи, свою етику й свою мораль… Гаврилко справді вжив фрази про поворот до язичництва, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої української міфології. Що більше, як мистець і поет, чув і відчував залишки тієї міфології в духовності простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчатою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі. Замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. У тому дусі промовляв Гаврилко на з’їзді. А що не був майстром єзуїтської діалектики, тому наразився на насмішки іґнорантів, що ще й тепер творять «компактну більшість» громадянства» (Микола Голубець).

Працюючи над пам’ятником Тараса Шевченка для Києва, Михайло Гаврилко писав: «З пам’ятника ми повинні почати, бо на чужинців даремні надії, наші шукання долі поза морями не дадуть нічого гарного. Не потрібне нам жебрацьке збирання чужого лахміття, дамо своїй матері як не пишну царську ризу, то хоч пишно вишивану сорочку, та зате буде то своє, а краще своє латане, ніж чуже хапане. А доки не скинемо чужинецької полуди з наших рабських душ і очей, доки не відшукаємо сили і віри в самих себе, не збудимо в своїх серцях свого народного «святая святих», недоступного покривавленій лапі чужинця і ворога, доти даремна, мої братове, метушня наша, ми жити не будемо і слідів на землі по собі не покинемо».

Михайло створив чотири проекти пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. «Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої в минувшині і не зневіреної в її велич», — так оцінив проект 1911 року мистецтвознавець Микола Голубець. Та царська влада не бажала, щоб у Києві був Шевченко, в якому вгадувався національний пророк, відтак жоден із проектів мистець не зміг реалізувати. «Хоча… — пише Роман Коваль. — Проект 1911 року через чверть століття використав скульптор Матвій Генріхович Манізер для монумента Великому Кобзареві в Харкові. Манізер відтворив основну композицію проекту Михайла Гаврилка, ніде про нього не згадавши. Цей монумент вважається найкращим пам’ятником Тарасові Шевченку. Так проект Гаврилка допоміг товаришеві Манізеру стати класиком «соцреалізму», народним художником СССР, врешті — лауреатом сталінських премій та віце-президентом Академії мистецтв СССР».

Михайло Гаврилко створив образи Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Юрія Федьковича, курінного Українських січових стрільців Василя Дідушка. У творчому доробку скульптора також образи українських воїнів різних епох, князя Святослава, ліричні композиції. На жаль, із творчого спадку талановитого митця збереглося дуже мало. Погруддя Кобзаря в Кіцмані, Косові й Коломиї були зруйновані окупантами. На початку серпня 1952 року за наказом Лаврентія Берії та під безпосереднім керівництвом перших осіб Львівського обкому та міськкому компартії працівники львівських установ культури спалили в котельні Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника понад дві тисячі «націоналістичних» творів, зокрема всі картини про Січових стрільців. Були серед них і роботи Михайла Гаврилка.

Роман Коваль, письменник, краєзнавець, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття, дав таку оцінку Михайлові Гаврилку: цей чоловік міг не покидати Парижа, здобути там визнання й мати забезпечене життя, проте це не на його єство — залишатися осторонь, коли вирішувалася доля України. «Бути прихильником Шевченка і не боротися проти царизму могла тільки нещира людина… Він прагнув війни з самодержавною Росією, щоб відвоювати свою Батьківщину. 1915 року Михайло взяв участь у всіх визначних битвах УСС проти Росії — у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. 1916 року він відкривав перші українські школи на Волині, самовіддано захищаючи українських селян від насильства австро-угорської влади».
Віктор РАДІОНОВ
(Опубліковано у журналі «Сварог» № 24. — Київ, 2014)