(етнографічний нарис)

З-перед віків зберіглись у нас окремі звичаї та вірування;
деякі з них християнізувались до непізнання,
інші затемнились, а чимало зовсім безслідно зникли…

Проф. С. Килимник

Дослідження обряду «Водіння Куста» — це не тільки копітка робота, але і надзвичайно цікава, бо, досліджуючи спадок свого народу, не перестаєш дивуватися багатством святкових звичаїв, обрядів, традицій, а особливо тих, що зародились ще в дохристиянську епоху.

Зелені свята

На Рівненщині, в найвіддаленішому куточку Дубровицького району, серед лісів та боліт розмістилося село Сварицевичі. Село, на перший погляд, нічим не відрізняється від тих сіл, що розкидані на Поліссі. Люди в ньому живуть справами й думками сучасності, але є те, що відрізняє це село від інших — у Сварицевичах зберігся прадавній пласт глибинної культури, унікальний дохристиянський древлянський обряд «Водіння Куста», який варто описати, зробивши належний акцент на саме його підґрунтя.

Зелені свята — саме вони повністю залежали від природи місцевості; їх відзначають на сьому після Великодня неділю. У цей час пишно розквітає природа і люди намагаються опоетизувати її різними обрядодійствами. Тому тиждень перед Трійцею (Зеленою неділею. — В.) називають «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зеленими святами».

У народі це свято особливо пошанівне, хоч про його походження серед простого люду нема чіткої думки. Після Різдва та Великодня вважалося одним з найбільших свят. Його початки сформувалися ще в дохристиянських віруваннях. Поетичний настрій свята, пов’язаний з живим спілкуванням природи, був настільки живучим і шанованим, що християнство змушене було залишити його в ранзі великих.

Відтак можна вважати, що у давнину наші Пращури пов’язували трійчанські свята з буйністю і живосиллям природи, в яку вони свято вірили. Про це наочно підтверджує вся сукупність дійств — оздоблення помешкань різноманітними травами та гілками дерев, а також русалієвими дійствами, супроти яких виступала церква.

Під час Зелених свят, за народним віруванням, прокидаються мерці (Приходять у гості духи померлих родичівВ.), виходять із води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами, дівчата завивають вінки, а також виконується ряд цікавих обрядів.

Зелений тиждень починається з четверга. Про це так згадує жителька с. Сварицевичі Хартина Наумівна Галушко: «В гетой день усі дівки йшли на поля чи в ліс і там завивали вінки — на всі святки і при гетому співали:

Ой зів’ю вінки та на всі святки.
Ой на всі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається.
Дочка батька дожидається:
Ой, мій батеньку, мій голубочку.
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в типові під ворітоньки
Синє море воює, розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-вражіньки із’жджаються»

Сплівши віночки, дівчата одягали їх на голови і носили цілий день. Батько-господар ставив стола в дворі під берізкою, а на стіл — випивку і закуску. Серед закуски завжди була смажена яєчня.

У п’ятницю дівчата йдуть знову у той самий ліс, де завивали вчора вінки, щоб їх розвивати. Кожна дівчина оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв?

По цьому судять про своє щастя чи нещастя. Про це співається і в пісні:

Пусти мене, мати.
У гай погуляти.
До білої березоньки,
Про щастя спитати...

Жінки до схід сонця йшли до лісу, щоб заготувати лікарських трав. Дехто намагався нарвати їх «на дев’яти межах» і давав коровам, щоб було багато молока. У цей день збирали також росу, якою лікували хворі очі.

У суботу, а по-народному — в «клечальну суботу», власне, напередодні Трійці, ще до схід сонця дівчата й молодиці йшли на поля чи луки і рвали запашне зілля — материнку, чебрець, полин, лепеху. Зірваним зіллям прикрашали домівки, обтикуючи стіни, лави, вікна, образи, а лепехою притрушували долівку. Дітвора також брала участь у підготовці до свята. Засипати усі стежки в дворі лепехою (аїром) — це завдання лягало на плечі молодших членів сім’ї.

«Діти його наносять кошеликами, що аж голова кругом ішла од того запаху в дворі і хаті», — згадує Чудінович Катерина Гнатівна. — Ввечері на «клечальну суботу» чоловіки йшли босоніж до лісу (щоб дерево не всохло), аби запастися гілками клена, берези, липи, ясена чи осики, і «клечали» ними обійстя — ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю. Крім того, стежку, яка вела від дороги до порога («глетчану алею»), обтикували високими галузками окремо.

Щоправда, осикові гілки намагалися приправити лише в глухих кутках подвір’я, «щоб відьми не заходили».

Стріхи хат… у нашому селі квітчали кленом і березою. У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні. Не квітчати  хату — було гріх». — розповідає Катерина Гнатівна.

«Квітчаємо, було, хату в суботу: за ікони материнки, чебрецю накладемо. Засвічуємо лампадку перед образами, або свічку запалимо, долівку посипаємо лепехом, — воно й пахло добре, і гарно було. Жили, як люди», — ділиться своїми спогадами Хартина Наумівна.

А ще в суботу перед Трійцею побутує серед жителів села і до нині обряд «Діди» (під ними розумілися всі мертві Предки, незалежно від віку і статі), про які мешканка села Віра Зиль розповідає:

«Діди» — це поминальна субота, вони ше й зараз в нас є. У нас «Діди» зимові, весняні, літні й осінні. Зимові — масляничні, весною — перед Великоднем і в понеділок після Паски — Радуніца. Літні — в суботу, перед Трійцею. Осінню — дмитрівські, перед Пилипівкою. На «Діди» мусово треба було помити хату, прибрати, щоб було чисто. Вже в суботу на «Діди» боронь Бог шо робити. Кажуть, шо родичі-покойники прийдуть на обід. Колись мати казала: «Діди», «Баби». На «Баби», я знаю, посне було, а «Діди» — шоб були повсігди. На «Діди» кашу варять, борщ. Борщ і каша — то для поминання завжди обізатильно. Ше яєчню жарили, млинці, коливо роблять. «Діди» приходили вранці, тоді мати свічку запальовають і споминають. Так само помінають, як покойників. Потім сідали за стіл, давали «Дідові» чи «Бабі», а потім самі їмо. Пообідали, а свічка хай погорить. Зі стола не прибирали, бо прийдуть померлі душі вгощатися».


Таїнство Куста

Обряд «Водіння Куста» має тисячолітню історію й сягає своїм походженням у дохристиянську епоху. Ймовірно, що «наші Предки-язичники пошановували Куст» поряд з іншими язичницькими божествами. «Про це свідчать вже перші згадки про обряд, — як пише у своїй статті Віктор Ковальчук, — у Софіївському першому літописі» 1145 року: «Ни покланися Кусту; ни идоламь его». Це був період боротьби християнства з «поганськими звичаями». «Іпатіївський літопис» 1150року знову вказує на те, що невірні, — «водяще около Куста и поклонящиеся им». Тим більше дивовижним є те, що й донині обряд цей локально побутує на Поліссі.

Випливає запитання: яким чином пощастило вберегтися на Україні цьому унікальному явищу? Щоб дати ствердну відповідь варто бодай коротко згадати історію села. Перша писемна згадка про Сварицевичі датується 1450 роком. Небагато знайдеться сіл з такими історичними посвідками. Розташоване село в найглухішому відрозі Дубровицького району, що неподалік від білоруського пограниччя. Складний географічний рельєф, болотиста місцевість, ліси, бездоріжжя — дещо зменшило згубність революційних процесів. Саме ці обставини — певна законсервованість села й допомогла зберегти в первозданності осередок з давньою духовною культурою наших Пращурів.

«Водіння Куста» — один з найцікавіших обрядів у селі Сварицевичі. Обряд, в якому брали участь лише дівчата та жінки, тривав три дні. Започатковували його наймолодші дівчата, потім «водили Куста» літні жінки.

Перед тим, як почати дійство, гурт збирався у лісі й вибирав з-поміж себе найвродливішу дівчину або жінку, яку й називали «Кустом» або «Кустянкою». Її пишно заквітчували у зелене вбрання. Для дівчаток, скажімо, плели з лепехи (аїру) спеціальну спідничку, котру підперізували кольоровою крайкою й чіпляли до неї різноманітні квіти та гілки з листям. Голову прикрашали кількома віночками з квітів та листям клену.

Такий пишний одяг, що нагадує живий кущ потрібен для того, щоб господар, до якого приходили віншувати чи зустрічні люди не впізнали б односелицю. Решта учасниць одягались у святковий одяг. У селі таких ватаг набиралося до десятка, а то й більше. Після цього обрядовий гурт вирушав до села з піснями. Кожен куток села, як правило, організовував свого «Куста» Підійшовши до оселі, «кустяни» заспівували:

Куст з Кустом,
А жито з ростом.
Щоб вам жито родилося,
І в коморі плодилося!

Назустріч їм виходили з хати господарі, тримаючи на вишитому рушникові хліб, сіль та узвар. Отримавши згоду, гурт заспівував одну з обрядових пісень, неодмінно починаючи з ритуальної «Ой, ми були й у великому лісі»:

Ой, ми були й у великому лісі
Нарадили Куста із зельоного кльону.
Нарадили Куста із зельоного кльону,
Вийди, господаре, із нового покоя.
Вийди, господаре, із нового покоя.
Винесь Кусту хоч да пуд золотого.
Ваша хата стоїть при дорозі,
Нарадили Куста із білої бірюзи.
А в нашого Куста та й ніжки невеличкі.
Треба йому, треба панчішки й черевички.
Наший Куст поїде да до батичка в гості.
Треба йому, треба черевички на помості.
А наш Куст даром зілля не носить —
До того заходить, да хто добре запросить.
Ой, ми водим Куста та й од хати до хати.
Щоб жили всі люди і щасливо й багато
Ой, а в гетій хаті то хазяїн хороший,
Ми прийшли й у Куста, а він винесе гроші!

Якщо у дворі господаря є дівчина, то їй дарувалась ще одна пісня:

Коло Куста да сочевиця густа,
А коло бору да травиця шовкова.
Хто ж тую сочевицю покосить,
Той мене од батюхни попросить.
Хто тую травицю пожне,
Той мене од батюхни возьме
.

Після малих кустянок ходять дівчата, що на виданні. У їх співах більше згадок про дівочу долю, парубка.

Зацвіла в городі рожа,
В нашім дворі господиня хороша.
Не пошкодує нашому Кусту гроша.
Просимо, господине, наш Куст обдарити,
А свій дім звеселити.

Тут же дівчата переходять до іншої, більш жартівливої:

— Надворі да холодна роса,
Не ходи, моя мила, боса,
— Коли ж тобі, мій миленький, жаль,
Купи черевички, як жар.
— Куплю ж тобі, милая, і троє
Будем ходити по водицю обоє,
Куплю тобі, моя мила, панчішки, черевички,
Да на твої білі ніжки.
Одна пара — по водицю ходити,
Друга пара — в хаті діло робити,
Третя пара — до церкви ходити.

Дівчатам господар міг винести на обдарування з грішми й морс чи квас Неодмінно складалися всім побажання швидко сподобатися парубками і вийти заміж.

Після обіду в давнину ходили з Кустом й статні жінки. їх пісні були більш жартівливі, але неодмінно розпочиналися з ритуальної «Ой, ми були у великому лісі». Від неї переходили до іншої:

Пойду я до броду по воду:
— Перевозчику, перевези до роду!
— Клич, не клич, дівчинонько, стоя,
Одреклася годинонька твоя.
Широка ріка береги позаймала,
Скрізь село йшла — годинонька-м не пізнала,
А тим не взнала-пізнала, що головонька сива,
Чи тим не взнала, що доля не щастила?
Не тим не взнала, що головонька сива,
що доля не щастил…

Дуже часто дорослі кустянки співали ще таких пісень:

Святая Тройца, Пресвятая Богородице,
Посіяла льон-льон да нихай зародиц(а).
Посіяла льон-льон при зеленій дуброві,
Й нихай зародица да для меї чорнобров(ої),
Посіяла льон-льон при глибокій криниці,
Нихай зародица да для меї й одиниц(и).
Посіяла льон-льон при холодній росі,
Й нихай зародица да для меї жовтокос(ої)
Ой, дай, Боже, за рік Куста діждади,
Підемо до лісу того Куста вбирати,
Підемо до лісу того Куста вбирати.
Ой, у тому лісі да всілякії квіти,
Й убирають Куста да й маленькії діти.
Ой вони приходять да із лісу додому,
Да й поздоровляють з Кустом в кожному дому,
Да й поздоровляють з Кустом в кожному дому.
Ой, піду я да й у чистеє поле,
Ой, там же мій братко да пшениченьку ор(е)
— Ой, кидай, браток, да пшеницю горати,
Да підемо, братцю, мого щастя шукати.
— Ой, не підемо, сестриченько, тепер,
Да поїдемо із неділеньки — в
четвер!
Ішли ми в дорогу, да ішли долиною,
Пливло моє щастя да бистрою ж водо(ю).
Пливло моє щастя да бистрою водою,
Стало моє щастя шовковою травой(у).
Ой, як я стала своє щасте ловити,
Стало моє щасте ізо мною говорит(и).
— Ой нащо ти щасте да на воду пустила,
Бо ти осталася й ув роду нещаслив(а).
Без родоньку зросла, а без щастя вродилася,
— Ой, Боже, мій, Боже, за кого я судилас(я)?

Ой, ти, зозуленько, ти рабенькая пташко,
Ой, не куй раненько, бо на серденьку важк(о).
— Ой, як же ж, да рабе, не куват(и).
Гудувала дітки — нема ким замишлят(и).
А хто побрав зозулині діти,
Ой, дай йому, Боже, да три літи хворіт(и).
А хто буде да їми замишляти,
Ой, дай йому, Боже, да три літи лежат(и).
— Ой, ти, наша мамко, да ни журиса нами,
Поростуть крилечка — полинемо ми сам(и).
Обминемо ліса, широкеє поле,
Бо піженька да й у ніженьку коле.

Господарі віддаровували смачним доморобним печивом чи грішми. При цьому вважалося, що чим більше одвідує ту чи іншу родину співачок, тим щедрішими будуть статки в господарстві, а відтак, їх завжди чекали з нетерпінням. Коли ж з якихось причин одну з осель обминали, то це вважалося великою образою для її господарів, бо, як казали в таких випадках, «Кого Куст минає, той щастя не має».

Залишаючи оселю, «кустяни» в поетичній формі бажали здоров’я і статку в родині, зичили дощу на ниву, щедрого врожаю та багатого приплоду в господарстві:

«Щоб Вам коні водились і овечки плодились — будьте з Кустом здорові!».
«Водимо Куста, щоб другого року діждати і поспівати...»

Закінчивши водити Куста, гурт йшов на леваду чи до річки, приспівуючи:

Ми водили Куста од хати до хати,
Щоб були всі люди щасливі й багаті!

Натомість кожна з учасниць знімала з ведучої гілочку чи квітку й кидала, приказуючи: «Це на врожай і статки !». Цим дійством, власне, й завершувався обряд.


Русалчин Великдень

Русалії… У давнину це було вельми поетичне дійство, яке безпосередньо пов’язане з дохристиянським віруванням. У народі жило безліч легенд і повір’їв про реальне існування русалок та мавок. Відмінність між першими і другими та, що русалки начебто живуть у воді, а мавки — лише в лісі або полі; крім того, існують і потерчата, лоскотухи та урдалки. На Житомирщині русалок ще називали «золотими попами».

3а народною уявою, русалки-мавки ззовні вельми красиві, в них неодмінно має бути розпущене волосся й тонкий стан. Ними стають лише ті дівчата, котрі померли на Зелену неділю, а також утоплениці.

Вважається, що у четвер [Русального тижняВ.] (до речі, в цей день поминали лише самогубців) русалки вилазять з води, щоб відсвяткувати «Русалчин великдень». Тому намагалися не пускати молодь, особливо дітей, у ліс, луки та поля, купатися в річці, бо «лоскотавка утопе». Ображені своєю долею русалки начебто можуть залоскотати до смерті будь-кого, а особливо дітей та молодь. Щоб уберегтись од них, необхідно тримати при собі пучечок полину, якого вони найбільше бояться. До речі, на Трійцю полином убезпечували оселі, щоб до хати не залізла русалка,— клали його на підвіконня та біля дверей як своєрідний оберіг.

Зустрівши людину в полі, як переповідають численні легенди, русалки обов’язково запитають:

— Що тобі лучче — полин чи м’ята?
Якщо відповісти — «полин», то вони відкажуть:
— Іди в долинь!
А коли — «м’ята», то накинуться гуртом і почнуть лоскотати, приказуючи, доки людина не вмре:
— Тут тобі й хата!

На своєму великодньому святі вони буцімто люблять гойдатися на деревах, а тому в деяких селах спеціально, зв’язували дві берези, аби забавити русалок, щоб вони не зачіпали людей. Крім того, дівчата випікали спеціальні коржики і несли їх, під супровід пісні, в поле для нявок; батьки плели віночки, відносили їх на могилки самогубців…

Цього дня намагалися не полоти буряків (бо будуть гіркими) та картоплю (щоб не точили черви), а також нічого не садили, бо «все, посіяне на Русалчин день, висохне».


Сварицевицький Куст та його «побратими»

Довгий час існувала думка про збереження цього обряду лише в одному-єдиному селі Сварицевичах Дубровицького району Рівненської області, але потрібно сказати, що це не так.

Безумовно, обряд «Водіння Куста» найбільш повно зберігся саме в цьому селі, але дослідникові Віктору Ковальчуку вдалося зафіксувати кустові пісні і в селах Тванчині та Старі Коні Зарічненського району Рівненської області.

Як пише В. Ковальчук у своїй статті «Обряд «Водіння Куста», що і користь, ймовірно, більш широкої географії цього обряду вказує, і розповів про старожила із села Хоцунь Любешівського району Волинської області Івана Корця, 1911 року народження.

«...На Трицю в нас робеле «Куста». Дівчата спивали. Роблять того «Куста» з кльона чи з ясеня. Йдуть по селі й співають:
Триця, Триця, да й холодная роса, щоб не ходила моя мила боса».
І цілковитою несподіванкою було виконання обряду «Зелені свята» учасниками фольклорного ансамблю з села Широка Гребля Козятинського району Віницької області. Безумовно, подільський Куст відрізняється від поліського як текстами, мелодикою пісень, так і іншими елементами обрядодійства, але є і те, що їх об’єднує — нарядження дівчини — символу обожнювання природи, побажання господарям тощо.

Полтавський варіант «Водити тополю», як чернігівський — «Водити Вербу», досить близький до поліського «Водіння Куста». Останній, до речі, зберігся в повному варіанті тільки в селі Сварицевичі на Рівненщині.

Відомо й те, що пам’ятають Куста і в Білорусії, зокрема — в Пінському районі Брестської області.


Куст і сучасність

У наш час «Водіння Куста» в Сварицевичах — це грандіозне свято. На перший день Трійці опівдні жителі села та гості, які приїжджають подивитися на давній обряд з різних реґіонів України та інших держав, збираються в парку біля кафе «Хвиля». Тут проводиться цікава концертна програма, в якій обов’язково беруть участь «кустові» гурти. Серед них обираються найкращі у виконанні обрядових пісень. Скрізь панує святковий настрій…

Джерело:  dubrlibr.rv.ua/raybibl/svarutsevichi

(скорочено)

Підготував до публікації на сайті ОРУ
Вогнедар