Ярослав ЧОРНОГУЗ

Незглибиме

Люблю тебе, незаймана Природо,

Де не ступав потворний черевик
Сучасних монстрів, за справдешню вроду,
За — без косметики, прекрасний лик.
Люблю тебе, вкраїнськая Природо,
За цю безмежну просторінь полів,
Невловний, непоборний дух свободи
Витав у ній як велетенський гнів.
О Земле рідна, що ж, нехай останній
Я твого племені абориген, —
Живе прекрасний, мов Шевченко ранній,
В мені твій гордий, нескоренний ген.
Козацький дух акумулюй у серці
Усіх вкраїнців справжніх, що були,
Щоб став я із Чорнобилем до герцю,
Щоб всіх космополітів ми змели.
Щоб серця радіація мойого
Робила владарів із батраків,
Щоб нам засяяв знову лик Дажбога,
Щоб смерті страх на попіл погорів,
Щоб стала справді вільною Вкраїна —
Країна хліборобів-оріїв,
щоб родила кожная родина
Нових Шевченків, Святославів, Богунів!

1999 р.

Ярослав ЧОРНОГУЗ (м. Київ)
(з журналу «Сварог» № 10)

_________________

00000

000Вічна слава Великій людині,
000поету, мислителю, митцю!

_____________+

Не до попа, а на Природу
Я сповідатися іду,
Дажбогу-Сонцю на догоду,
А не Ісусику-жиду.
На повний голос тут співаю,
Бо тут — ожив, бо тут — воскрес,
Тут за життя спізнав я Раю,
Бо тут творю, бо тут кохаю,
Бо тут на творчість надихає
Митець Великий — Бог Велес.
Тобі, Природо, воля звична, —
Це головна з твоїх ознак:
Стоїть прадавній дуб-язичник, —
Святив ножа тут Залізняк.
Гуляв отут отаман Хмара:
Червоних виродків-почвар
Клав сотнями войовник ярий,
Аж стугонів Холодний Яр.
Тут мій народ Богиня Слава
Благословляла у похід,
Русь ще за князя Святослава,
Як справді вільная держава,
Лишила в пам’яті свій слід.
О нагострися, нагострися,
Народний той сердечний слух,
О відродися, відродися,
У наших душах вільний дух!
Коли в них справді залунає
Могутній хор своїх Богів,
То яра сила забуяє,
І нас ніколи не здолає
І найсильніший з ворогів!

1999 р.

______________(зі збірки «Велесів Гай»)

О зміцни свій дотик

Нарешті впала рясно сонця злива
І залила теплом привітним сум небес...
Чому така ти, весно, несмілива?
Чому мороз укотре вже воскрес ?!

Викаркує йому ворона оди,
Ніяк в повітрі холод не вмира...
Та скільки зло це буде верховодить?!
Мов у природі дефіцит добра!

Проміння пестить, наче пух, достоту

Муркоче ніжно, ніби кіт вночі,
Молю Ярила: «О зміцни свій дотик,
Мов лазером, ти лід цей пропечи!».

27.03.7519 р.
(2011)
Конча Озерна,
альтанка Велеса

Видива Природи і уяви

Зі мною тут — мої Боги,
Моя містерія і казка,
Природи ласка навкруги,
Щасливий спів мойого птаства.

В озернім сяєві тепла
Позує качечка на плесі,
Мов спеціально припливла —
Весняних зірка фотосесій.

З царівною-весною вдвох
Свої встановлюєм закони,
Нам дуба оксамитний мох —
Немов на трон — м’яка попона.

Зелені пагони трави,
Мов лагідні списи Природи...
— Торішнє листя вістрям рви, —
Шепочуть між собою гордо.

Напівпохмурі небеса
Хапливо смокчуть манну хмарну,
Що родить дощ і нависа
На землю маревом туману.

17.04.7519 р.
(2011)

«Літо таке печальне…»

Літо таке печальне,
Літо таке сумне —
Сірий свинець навально
Неба красу зімне.

Небо лицем змарнілим
Пустить гірку сльозу,
Що засріблиться біло
Десь у траві внизу.

Тиші — хоч розірвися —
Мов у оркестру грі —
Гряне з блідої висі
Гуркіт Перуна — грім!

І у міноракорді —
Сутність грози жива —
Ридма рида Природа,
Смерть мов передчува.

11.07.7520 р.
(2012)
На півострові Печалі
в Кончі Озерній

Перед стратою

Наче вкопані, стали дуби,
Загойдались на вітрові крони,
Мов готуючись до боротьби
За останній рубіж оборони.

Підмиває коріння вода
І гілля похилилося низько.
Та вода — то іще не біда —
Бензопили ревуть уже близько.

А дубам ніби хтось пояснив
Гордо випростались, величаво —
Мов прощаються з світом ясним,
На високі милуються трави...

І кривавляться знов небеса,
І гудуть все громами запекло.
Богом створена гине краса,
Перетворюючись на пекло,

На клоаку гидливу міську,
Там, де гниль і падлюцтво йдуть поряд,
І про їхню культуру низьку
Всім засвідчить промовисто сморід.

Тільки думка остання майне —
Між дубів свої кості зложити.
Переїде хай трактор мене —
Я не хочу в такім світі жити!

28.07.7520 р.
(2012)

Вернулось літо

Як хороше! Нема нікого
На ніжних луках запашних
І струменить між трав дорога,
Веде до сонячного Бога,
До серця вічної весни.

Як хороше! В небеснім плесі
Пливуть легкі човни хмарин,
І в сяєві яснім, чудеснім
Сміється хвиль аквамарин.

Як хороше! В озернім небі
Пожовклі мружаться дуби,
І золотаво-хмарний лебідь
Цілує їх в густі чуби.

Як хороше! Вернулось літо
І промені, як молоді,
Іскряться, радістю зігріті,
Танцюють зорі по воді.

Коли життя скінчаться муки,
Хотів би я хоча б на мить
Такі, як ці, Сварожі луки,
У царстві вічності зустріть.

21.09.7517 р.
(2009)
Конча Озерна

Молитва

Славному творчому подружжю —
скульптору Руслану Найді і письменниці Лесі Гончар —
присвячую

Знову я до вас, гаї священні,
Як на сповідь, на човні пливу,
Руку тут приклав Сварожий геній,
Сотворивши казку наяву.

Ліки дав святі — криницю кисню
Для напівскіптюжених легень,
Вільно так звучить пташина пісня
І благословляє Божий день.

О Боги! Молю Вас, заклинаю
(без краси гаїв мені не жить!):
Ви життя цьому земному раю,
Поки світу цього — збережіть!

Щоб правитель мудрий на пораду
До дубів старих сюди ходив.
І в державі лад був і порядок,
І родило нам з роси й води.

Тож нехай цвіте небесна врода,
Час нікуди тут не поспіша,
Тільки на незайманій природі
Божим світлом повниться душа!

21, 29.11.7517 р.
(2009)

Матінці Природі

Тобі приходжу уклониться,
Як ницість душу обляга...
Добра високого кринице,
Моя природо дорога.

Де цінності духовні в тебе
Велінням свячені Богів,
Де справжнє злото — сонце в небі,
А срібло — розсипи снігів.

Де вищаєш душею сам ти,
Не ходиш із ножем, як тать.
Де зір чарівні діаманти
В короні місяця ряхтять.

Комусь нечуване і нове —
Знамення Божого привіт! —
В Нью-Йорку садять ліс сосновий,
Щоб менш падлючим став цей світ.

Наживи мафіозні дони,
Природи вбивці, це — для вас!
Грядуть вам всім армагедони
В Перуном визначений час!

23.12.7520 р.
(2012)

Народження Божича

Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко —
Молодесенький Божич — Бог.

І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Ми співаємо їй пісень.

У яснесеньку цю погодоньку
Зорі з місяцем — в небесах.
Славен будь же наш, Роде-Родоньку,
Сяє зорями Божий шлях!

28–29.12.7516 р.
(2008)
Конча Озерна

Прощання

Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас...
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете,
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.

22.10.7520 р. (2012)
Дажбогів гай,
Конча Озерна

____________________(з неопублікованого)

«Не печаль брови ясної…»

____(український романс)

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.

Не тривож сердечну рану,
Не роз’ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька —
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.

Він повернеться ізнову —
Промениться місяць-ріг! —
Бережи з коня підкову —
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.

Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (від Трипілля)
(13.12.2018)