|
ЗАСПІВ
Клубочились над Руссю чорні хмари,
Подія насувалася страшна:
Не печеніги йшли і не хозари, —
Не з невідомим племенем війна...
Ні, то була князівська самоволя,
Зарозумілість, зрада і пиха.
Від неї йшла Русі ганьба й неволя
І доля рабська гірка та лиха.
Страшенне лихо провіщали зорі.
Казали людям мудрії волхви:
«Гряде на Русь біда і люте горе,
І згуба від дурної голови.
Зречеться Русь святої Предків Віри,
Її ім'я поглине часу плин.
Зростуть в чужинстві діти-бузувіри —
Неначе грек який чи жидовин.
В чужинську віру деякі обряди
Із нашої народ перенесе,
Але не буде нашої в ній правди.
І буде віра та — ні те, ні се.
Та знівечить вона нащадків душі,
З вовків нас перетворить на овець,
Наш триб життя понищить і порушить,
І люд переведеться нанівець.
Духовне рабство запровадять всюди
І втратять люди власні імена:
Жидівські й грецькі всі носити будуть —
Така нам доля випала сумна.
Лице Русі чужі споганять храми —
Немов отруйні виростуть гриби.
Дажбожі внуки зробляться рабами...
Що гірше є від рабства та ганьби?!
В пітьмі, у темряві чужої віри
Літ з тисячу, мабуть, не менш, пройде,
Як промінь сонця Предківської Віри
На нашу землю знову упаде».
Отак волхви казали прозорливі,
Що йде страшне і неминуче зло,
Що йдуть часи жорстокі і жахливі,
Що лихо йде. І от воно прийшло...
НИЩЕННЯ КУМИРІВ
Коли прийшли озброєні варяги,
Волхв Вогнедар від гніву спаленів:
«Чого вам треба, наймані бродяги?
Це храм наш, де ми славимо Богів!
Нема ж війни, — чому взяли всі зброю?
Навіщо коні і мотузки тут?»
Еймунд:
— Нема часу балакати з тобою.
Тобі й Богам твоїм прийшов капут1.
Волхв:
— Ступайте геть, чужинці знахабнілі,
Бо як покличу я сюди народ,
Навряд чи будуть ваші кості цілі —
Заткне він кожному блюзнірський рот.
Еймунд:
Людей не пустить князева дружина,
Беззбройні не здолають міць мечів!
Хто проти волі князя, той загине,
Та перед тим пізнає княжий гнів.
Волхв:
— Замислив князь лукавий підлу зраду,
Щоб Русь зганьбити та її Богів;
Чужинцям вірить, з ними радить раду
І нехтує порадою волхвів.
Еймунд:
— Зв'яжіть його. Богів паліть, рубайте,
Перуна до хвоста коня в'яжіть.
Чого завмерли? — Швидше приступайте!
Ідіть же, бовдури! Вперед! Ідіть!
Гей, Асмуде, бери мотуззя!
Фарлофе, ти хапай волхва!
Ти, Сфенкеле, не стій, не дуйся,
Немов на дереві сова!
Руал та Ікмор, до Перуна!
А з вами піде Інегелд,
Бо він стоїть, як дівка юна,
Чи боягуз, що йде на герць.
* * *
Завирувалось, закрутилось...
Не вірить Волхв своїм очам,
Як лихо те страшне вчинилось —
Наруга та ганьба Богам.
Неначе дика, хижа зграя,
Терзають постаті Богів.
На землю валять і рубають...
Один Перун іще вцілів.
Але біжить орда й до нього.
В руках мотузки і киї...
Волхв посохом огрів одного —
Той рухи припинив свої
І впав на землю, мов колода,
І кров струмочком полилась...
Еймунд:
— Стій! Біса вбити нам не шкода,
Але хай судить його князь.
* * *
Волхва мотузкою скрутили, —
Знущатися ж ніхто не смів,
Подобу Бога повалили
Й від старшого чекали слів.
Еймунд:
На голову петлю накиньте,
В’яжіть до кінського хвоста,
А поки прийде князь, спочиньте —
Війна з Богами не проста!
* * *
Боги, повержені додолу,
Горять в жертовному вогні,
І люд біжить з Торжка, з Подолу —
В серцях клекоче біль і гнів.
Біжать мужі, жінки і діти,
Біжать дівчата, юнаки:
«Як без кумирів будем жити?
Це злочин підлий і тяжкий!»
Добігли вже до капищ люди —
Стіною вої скрізь стоять.
Зійшлися щільно, груди в груди,
Як перед боєм — рать на рать.
Неначе мур, стоїть дружина.
Дружинники — немов сичі.
Сховався князь за їхні спини
Та за оголені мечі.
Перемисл:
— Це князь! Це князь таке затіяв!
Як він вчинити так посмів?!
Він лихо нам страшне посіяв —
Зневажив та зганьбив Богів!
Волелюб:
— На віче! Геть такого князя!
Ставаймо всі до боротьби!
Поки ще кров не пролилася
Й чужим богам ми не раби!
Мироніг:
— Хіба ж здолаємо ми княжу силу,
Що так потужна і страшна?
Скоріше нас зведе в могилу,
Аніж піддасться нам вона.
Волелюб:
— До чого речі ці лякливі? —
Зібралися тут не страшки,
Не страхопуди полохливі, —
За Віру й Правду вояки!
Сюди, Перуна оборонці!
Йдіть, не вагаючись, мерщій!
Ви правди й честі охоронці —
За них тепер стаєм на бій.
У бій підуть мужі і юнаки,
Перунові котрі вже присягались,
В військовій справі вправно управлялись;
Котрі у битві вже не новачки.
Щасливий, кого вибрали Боги,
Щоб Рідну Віру захищати радо;
Щасливий той, з ким зараз люба Лада,
Що дасть йому натхнення і снаги!
Прийшов короткого прощання час...
Тож, гомоніть, воркуйте між собою, —
Не знаємо, що буде після бою
І що в майбутньому чекає нас.
* * *
Прощались юнаки і юнки —
Були обійми й поцілунки.
Прощалися:
Будко і Доля,
Хотко й Благиня,
Люб і Льоля,
Зорян і Млада,
Бож і Рада,
Дорогомисл і Горигляда,
Волелюб з Білянкою,
Перемисл з Русанкою,
А Преслав із Златою,
А Твердята з Ладою,
Яромир із Даною,
Судислав з Зоряною,
Ярош із Калиною,
Любко з Веселиною,
Собімисл з Купавою,
Орій з Вишеславою,
А Красун із Дзвінкою,
Горигляд із Вістою,
А Смішко із Властою,
А Гостята з Владою,
Гримислав з Чарунею,
Доброслав з Малунею,
Володар з Боженою,
Славер із Вишеною,
Родко з Братомилою,
Судко з Божемилою,
Гримко із Любавою,
Дубко з Милославою,
Добромисл із Лесею,
Доморад із Лелею,
Ждан з своєю Жданою,
А Богдан з Богданою.
Імен вже названо чимало...
Назвати ж неможливо всі —
Всіх тих, що Правду захищали
Та Віру Предківську Русі.
Були короткими прощання:
Де — усмішка, а де — сльоза,
Сміливість де, а де — вагання,
Бо ж насувалася гроза.
ДОРОГА ПЕРУНА
Ось князь іде — пихатий, гордовитий,
Але напружений, немов струна.
Ще славою звитяжця оповитий,
Сьогодні її втратив — йде війна.
Війна, в котрій він спільник з ворогами,
А супротивник — людність вся Русі.
Війна із Вірою, із Рідними Богами, —
Чужинську віру прийняли щоб всі.
Йому зовсім не жаль святої крові,
Що лив за нього в битвах люд простий.
Князь ладен її лити знову й знову,
Аби мети своєї досягти.
Яка ж твоя мета, зрадливий, хтивий князю?
Наложниць вісімсот і п'ять жінок
Тобі замало? Треба, щоб лилася
До того ж кров Русі синів, дочок?
За ту твою чергову забаганку —
Царівну Анну — грекам ти віддав
І Корсунь, й Славу, що здобув твій батько —
Великий завойовник Святослав!
* * *
Князь йде до капищ:
— Що за колотнеча?
Хто тут кричить? Хто збурює людей? —
Хай начувається, бо не врятує втеча
Його ніде в Русі за злочин тяжкий цей!
Волелюб:
— Ні, князю, тут злочинець — ти! —
Від жадібності втратив глузд і міру!
Як міг на найсвятіше посягти? —
Кумирів знищив. Та не знищиш Віру!
Звільни Волхва, служителя Богів,
Й вину свою спокутуй перед нами!
Князь:
— Візьміть його! Я бачу, він здурів, —
Як з рівнею, говорить смерд з князями.
Твердята:
— За святотатство мало його вбити!..
Смішко:
— А спробуй-но! Он бачиш, скільки воїв?
Що вдієш тут? Як Правду захистити? —
Хіба лише накласти головою...
Князь:
— Гей, охоронці, крикунів хапайте!
Та швидше! І ведіть сюди до мене!
|
Мироніг:
— Гей, отроки, мерщій тікайте!
Бо княже військо — люте і скажене.
Волелюб:
— Ні! Станемо до бою всі за Віру!
Несіть сюди мерщій каміння,
Несіть киї, мечі, сокири...
До мене йдіть, у кого є сумління!
Твердята:
— Станьмо стіною, бо вої вже пруть;
Візьмем киї та каміння.
Будемо дружні — вони не пройдуть.
В єдності наше спасіння.
Доброслав:
— Їх мало спинити, — їх треба розбити!
Інакше загинемо ми.
Тож мусимо гідність свою захистити,
Щоб звати могли нас людьми.
Судко:
— Принесли вже мечі й сокири,
Щити і ратища, й оскепи2.
Беру сокиру — зброю щиру,
А ви — хто що, — які в кого дотепи.
* * *
Натовп вирує,
Натовп нуртує,
Гнівно кричить і гуде.
Безлад панує.
Князь же лютує:
«Де ті призвідці? Де?»
Вої з мечами,
Із злими речами
Натовп той наскрізь пройшли.
Їх оточили, —
Лаяли, били, —
Перемогти ж не змогли.
Вої з мечами
Стали рядами:
Колють, рубають і б'ють.
Люди-кияни
Б’ються киями —
Втрати великі несуть.
Бою змагання,
Зойки, конання —
Ллється з обох сторін кров.
Крики, знущання,
Зброї бряжчання
Чуються скрізь знов і знов.
Волелюб:
— Б’ємось на смерть —
не може бути миру!
Розіб’ємо навпіл загін тих вояків!
Якщо й загинемо в бою за Рідну Віру, —
То помстимось за зганьблених Богів!
* * *
Неначе дві хвилі
В розбурханім морі
Зійшлися дві сили
На смерть і на горе.
Не можуть вони одна одну залити;
Не можуть вони одна одну розбити.
Князь:
— Дружино вірна! Славні мої вої!
Сьогодні вас не впізнаю, —
Не раз ризикували головою
В кривавому, жорстокому бою.
Що з вами зараз?
Чи злякались смердів? —
Вони беззбройні і слабкі.
Чи, може, наглої злякались смерті
Від наглої і ницьої руки?
Негайно знищіть заколот зухвалий!
Бо весь народ повстане на їх клич.
Якщо у вас для цього сил замало,
То шлю вам ще загін з Дорогожич.
Судко:
— Пробитись треба нам мерщій до князя,
Сокирою дорогу прорубати.
Це ж через нього кров тут пролилася,
То ж треба зрадника в полон узяти.
Горогляд:
— Ну ж і настирливий отой Судко:
Сказав — і он, поглянь, вже біля князя.
Здавалося б, такий собі тишко,
А як кричить й в стан ворога врубався.
Сокирою дорогу прорубав,
Неначе просіку зробив у лісі.
А з ним Будко, Родко і Судислав
Відвагою і люттю пройнялися.
Еймунд:
— Мій князю, четверо шалених
Прорвалися сюди, побивши воїв.
Вони рубають і кричать страшенно
Про те, що тут розправляться з тобою.
Послав я вже, щоб вдарити їм в спину
І знищити зухвалих, підлих смердів.
Вони ж боротись будуть до загину,
Хоч накажи їх на шматки роздерти.
Горогляд:
— А ось і смерть прийшла,
безжальна господиня,
Прийшла непрохана —
хоч клич її не клич —
То дядько князя, тисячник Добриня,
Привів вже свій загін з Дорогожич.
Добриня:
— Кияни! Люди! Що це ви вчинили? —
Повстання проти князя підняли.
Чи ж думали ви: вистачить вам сили,
Щоб військо княже ви перемогли?
Господар — князь, а ви — раби у нього,
А значить, ви і господа раби!
Неправда, що онуки ви Дажбога, —
В це можуть вірити лише дурні лоби!
Отож покірно здайтесь княжій волі
І князь провини ваші вам простить.
Інакше — не позаздриш вашій долі.
Швиденько думайте,
бо швидко час летить.
Волелюб:
— Між нами є купці і ковалі;
Є гончарі і навіть є бояри,
Котрі прийшли сюди не через чвари —
За ради Честі й Правди на землі.
Ти кажеш нам, що княжі ми раби,
Князь каже нам, що смерди ми погані.
Ми не відступимо в кривавому змаганні,
За Віру не припиним боротьби!
Ми не повіримо твоїй брехні,
Бо знаємо: онуки ми Дажбога!
Не треба нам твого чужого бога!
Своїх Богів не зрадимо! О, ні!
Добриня:
— Ну що ж, свій шлях
ви вже тепер обрали, —
Занадто він кривавий та страшний.
Ви всі — мерці —
всі ті, що тут повстали.
Скінчиться швидко цей останній бій.
Білянка:
— О Волелюбе, ладо моє любе,
З тобою я піду в жорстокий бій...
Волелюб:
— О, ні, кохана, ні, жадана, люба, —
Ця справа не для тебе. Стій!
Залишся осторонь,
там, де жінки й дівчата,
Аж поки зовсім не ущухне бій.
Жіноча доля — це завжди чекати;
Отож будь там, — зі мною йти не смій!
Білянка:
— О Волелюбе, подивись навколо:
Вже бій кипить — іти мені не час.
Вже наші стиснуті і стали колом —
Тепер ніхто вже не розлучить нас!
Ти знаєш, мій єдиний, мій коханий,
Як вправно володію я мечем;
З тобою буду поруч, мій жаданий,
Ми разом будем битися —
плече з плечем.
* * *
І спалахнула знову люта битва —
Жорстока і безжальна круговерть.
То сильних за слабкими зла гонитва,
То скрізь Добриня сіяв людям смерть.
* * *
Скінчилося побоїще жорстоке.
Земля полита рясно кров'ю вщерть,
Навколо капищ, скрізь, де гляне око,
Все трупи, трупи, — скрізь панує смерть.
Будко, Родко і Судислав лежали,
Немов руками землю обняли.
Із спини кожного
в них ратища стирчали...
Судка ж оборонити не змогли.
А той лежав, немов герой казковий,
З сокирою в руці, немов живий, —
Неначе в наступ знову йти готовий,
Неначе рвався знов в кривавий бій...
А тут неподалік з стрілою в серці
Лежить, упавши навзнак, Волелюб.
А поруч з ним — та, що упала в герці,
Кому він наймиліший був і люб, —
Лежала закривавлена Білянка.
Над Перемислом плакала Русанка;
Ридали скрізь дівчата і жінки;
Ридали і діди старі й батьки.
А над побоїщем зловісний голос князя:
«Це через них тут кров лилася!
Якби ці смерди не повстали,
То тут би мертві не лежали.»
Та в відповідь старечі шепчуть губи:
«Ти, зраднику, причина смерті й згуби.»
Князь:
— Хто завтра на ручай
христитись не прийде, —
Хто б він не був: чи бідний, чи багатий,
Той буде ворогом моїм заклятим:
Своє майно і голову він втратить,
Його ж добро до мене перейде.
Пора настала біса волочити.
Тягніть його з Гори униз.
Тягніть, немов худобу на заріз.
Ідучи через Боричів узвіз,
Весь час його наказую вам бити!
Та не тому, що біс цей щось відчує,
А щоб всі знали: втратив він потугу.
Та щоб всі бачили над ним наругу,
Бо ми тепер обрали віру другу, —
Щоб не молилися до нього всує!
Коли ж потягнете аж до Почайни,
То потім у Дніпро його кидайте!
Якщо ж до берега пристане — відпихайте.
Аж за пороги так за ним рушайте
І там облиште — йдіть сюди негайно!
* * *
О, Злотовусий! О, Срібноголовий
Наш любий Боже, рідний, винятковий!
Чому ж це голова Твоя в пилюці,
Серця ж людей у розпачі і муці?
Крута дорога із Гори до низу...
Тягнуть Тебе, неначе в'язку хмизу.
А ще до того ж сильно б'ють киями...
О Боже, що ж без Тебе буде з нами?
Пробач нам, що Тебе не захистили, —
У нас на це не вистачало сили.
О Боже, — той, що є на небі,
Хай плач наш долетить до Тебе!
Поглянь же, он Твою подобу
І б’ють, і тягнуть, як худобу.
Скарай мерщій цих святотатців,
Бездушних і лихих зухвальців!
Скарай мерщій злочинця князя! —
Від нього зрада почалася:
Хай буде проклятим довіку! —
На ньому ж злочинів без ліку.
Ті ж, що повстання підняли за Тебе,
Живуть хай вічно у Раю на небі!
Вони життя за Тебе не жаліли, —
Їх душі до Сварога відлетіли;
Їх подвиг хай запам'ятають люди,
Хай на землі їм вічна пам'ять буде!
* * *
Коли Його укинули в Дніпро,
Йшли люди берегом, ридали,
До нього руки простягали:
«О Боже, дай нам щастя і добро!
Не залишай нас у тяжкий цей час,
Зостанься з нами — збережи нам Віру,
Дай нам пораду праведну і щиру!
Рятуй нас, Боже! Не покинь же нас!»
Коли за щось чіплявся у воді
Й занурювався в воду головою,
«О Боже, видибай! О, що з Тобою?» —
Кричали люди в розпачі тоді.
|
Він видибав і далі плив і плив.
Коли ж проплив, нарешті, вже пороги,
Тоді прийшов кінець Його дороги:
Його Дніпро до берега прибив.
Він зник серед скелястих берегів
У темних хвилях шумовиння й піни.
І слава сяяла з тих скель впродовж віків —
Безсмертна Слава Лицарів Вкраїни.
НАРУГА
Еймунд:
— Виходь, волхве. Я знімаю
З тебе ці вериги3,
Щоб побачив, як палають
Бісівськії книги —
Дерев'яні, берестяні
І ті, що на шкірі, —
Всі згорять, підуть до ями —
Не поможуть вірі!
Може, князь твої провини
Захоче простити...
Та спочатку він повинен
Всіх киян христити.
Ти ж киянин, то теж будеш
Христитися з ними.
Своїх ідолів забудеш,
Що пішли вже з димом.
Волхв:
— Ні до чого ця порада.
І ніяка сила
Не штовхне мене до зради
Віри, що так мила!
* * *
На світанку, як з темниці
Вже Волхва звільнили,
Книги, наче блискавиці,
В полум'ї блистіли:
То горіла руська Слава
І Пам'ять, і Віра. —
Попів-греків чорна справа
Й князя-бузувіра.
Стислось серце у старого:
Що йому робити?
Як від злого, від чужого
Рідне захистити?
Еймунд:
— Годі, волхве! Все згоріло —
Нічого дивитись!
Підемо на інше діло —
До Дніпра, христитись.
Волхв:
— З дитячих літ навчали нас батьки,
Як Рідну Віру знати і любити.
Князь її нищить — чинить навпаки:
Чужу й огидну хоче прищепити.
Щоб плюндрувати й нищити своє, —
Подібне не властиве навіть звіру.
Скажи мені: то хто ж тоді він є?
Яку його провина має міру?
Еймунд:
— Мовчи, старий! Чи, може, ти здурів?
Це добре, що ніхто тебе не чує.
Чи ти померти в муках захотів?
Почує князь — замучить, замордує...
Пішли мерщій зі мною до Дніпра.
Туди давно пішов вже князь з попами, —
Киян христити вже давно пора,
А ти ледь йдеш старечими ногами.
* * *
Як Волхв з варягом до ріки дістались,
Побачили там князя і попів.
Князь нерухомо мовчки там сидів;
Попи щось з книг по-грецьки белькотали.
Христились кращі князеві мужі —
Байдужі по воді вони бродили...
Й здавалось їм, висотують з них сили
Слова попів холодні і чужі.
Князь:
— Скінчилося твоє вже волхвування.
Тепер ти, волхве, зайвий на Русі:
Обряд нової віри приймуть всі...
І ти приймай без зайвого вагання.
Піп Анастас тебе христити буде,
Про нову віру розповість тобі.
Яке ж пуття у впертій боротьбі?
Христись! — І підуть за тобою люди.
Волхв:
— Читав я християнські грецькі книги...
Нічого мудрого й святого там нема:
Покора рабська, ницість та пітьма,
Душі кайдани, пута та вериги.
Анастас:
— Не богохульствуй! Книги ці — святі —
Про муки та страждання бога:
З колиски до небес його дорога;
Про те, як розпинали на хресті.
Волхв:
— Його розіп'яли не на хресті. —
Злочинців на колодах розпинали!
Хоч книг слова ви сто разів міняли,
Нема там слів, що вмер він на хресті!
Писали їх огречені жиди!
Ксюлон4 і стаурос5 в греків — деревина.
Якщо ж він жив — не бог був, а людина!
Тож, княже, ти від них добра не жди!
Князь:
— Ну, Анастасе, ти його христи!
Гей, гридні6! Киньте його в воду!
А то базікає тут про колоду.
Волхв:
— Геть, княжий блюдолизе! Відпусти!
* * *
Волхва штовхнули з берега у воду;
На берег рвався, але не пускали.
Два гридні молоді його тримали —
Все князеві робили на догоду.
А Анастас почав Волхва христити:
Читав молитви і махав кропилом.
Волхв борсався в міцних руках безсило,
Не міг він свою гідність захистити.
Князь:
— Ну от і все, тепер його пускайте.
Як бачиш, справа ця зовсім проста...
Ви ж, гридні, іншим йдіть допомагайте.
* * *
Як піп підставив хрест аж до обличчя,
Волхв прокричав:
— Геть, знавіснілий, геть!
Мене Сварог давно до себе кличе!
Щоб я себе зганьбив? Ні! Краще — смерть!
Князь:
— Гей, гридні! Знов беріть його під руки.
Ти ж, Анастасе, закінчи обряд.
Немає вже дороги тут назад,
Нема без цього з нашим богом злуки.
Волхв:
— Гей, попе! Забери цю річ бридку й лиху!
Анастас:
— Цілуй хреста й відразу будеш вільний!
Чи підеш проти князя, божевільний?
Волхв:
— Не забереш? — Плюю на нього! Тьху!
Анастас:
— Скарай його, великий княже, —
Образив бога і святого він хреста!
З такими мова в нас коротка і проста:
«Без крові пролиття!» — наш звичай каже.
Князь:
— Хай буде так, як каже Анастас!
Тож, гридні, слухайте, — це мій наказ:
На шию камінь прив'яжіть — і в воду!
Нехай в Дніпрі він пошукає броду.
Волхв:
— Ну що ж, топіть. Я смерті не боюсь! —
Я довгий вік прожив. Моя дорога
Давно прямує в Небо до Сварога.
Та от біда: як буде жити Русь?
Керує нею зрадник, братовбивця, —
На манівці її він заведе!
Але я вірю: час такий прийде —
Його засудять яко нечестивця!
Він зник у хвилях, наче й не було, —
Стояли люди, наче заніміли,
Немов йому сказати щось хотіли
І зупинити це жорстоке зло.
* * *
То не вітру потужного струм
Над Дніпром гне дерева й ламає —
Княже військо киян всіх на глум
До Дніпра, як худобу, зганяє.
І опертись не можна ніяк;
Від наруги ніхто не спасеться:
Не втече ні багач, ні бідняк —
Плач і лемент довкола несеться.
У нерівнім бою полягли
Відчайдушні, правдиві, сміливі;
У ліси подалися, втекли
Менш відважні і зовсім лякливі.
Ну а решта лишилася тут.
Та й куди їм тікати із дому? —
Всім з князівських не вирватись пут.
Тож на суд віддалися лихому.
Тут, на березі, біля ріки,
Їх ділили на дві половини —
За ознаками статі людини:
Тут мужі, а там далі — жінки.
Русанка:
— Я не хочу, не хочу у воду! —
Моє ладо мене не пускає.
Він так ніжно мене обіймає...
Ця вода зіпсує мою вроду.
Млада:
— Божевільна! Подруженько мила!
Тут безжальні всі, злі і жорстокі.
Чуєш — ззаду дружинника кроки? —
Тебе в воду штовхне він щосили.
Русанка:
— Я не хочу у воду, не хочу!
І одежі не буду знімати.
Хочу я від хреста заховатись —
Піп-чужинець мене зурочить!
* * *
А попи свою справу робили:
Все христили, христили, христили...
Люди мовчки корились безсило,
По воді, безпорадні, бродили.
Русанка:
— Охристили! Охристили! —
Мене й ладо моє вбили!
І отруту в душу влили...
Охристили, охристили...
Добриня:
— Ой, нещасна, божевільна...
Русанка:
— Воля князя — зла, свавільна.
Я ж безсильна! Я безсильна...
* * *
Бож:
— Я врятувався! Спас мене Перун
Та моя Рада, мила і кохана.
І хоч болить ще дуже моя рана,
Її загоїть швидко дід Ярун.
Гей, люди! Скиньте цей чужий обряд!
Земля, Вода, Вогонь очистить скверну;
Боги нам впевненість тоді повернуть,
І буде на Русі прадавній лад.
Тепер нас випробовують Боги:
Питаються, чи любимо ми Віру
Прадавню, Предківську, Правдиву, Щиру;
А вірним шлють і щастя, і снаги...
Ніколи наша Віра не загине!
Хоч час випробувань настав, —
Вона засяє знову як перлина,
Бо вічні будуть Прав і Яв, і Нав!
ПІСЛЯМОВА
Слава відважним, що стали за віру!
Слава жінкам і мужам —
Тим, що за рідне боролися щиро!
Слава всім Рідним Богам!
23.10.1997 р.
|
