Галина ЛОЗКО

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — ЗАСНОВНИК УКРАЇНСЬКОГО КРИТИЧНОГО БІБЛІЄЗНАВСТВА

Анотація. Розглянуто стан сучасного українського біблієзнавства, наголошено на зменшенні світських тлумачень Біблії; натомість виявлено тенденцію до примусового нав’язування викладання християнської етики як апологетичної дисципліни в навчальних закладах; проаналізовано твір Г. Сковороди «Потоп Зміїн» і зроблено висновок щодо переосмислення українським філософом біблійних текстів як вузько етнічних творів та заперечення їх універсальності для всіх народів; а отже, запропоновано вважати Г. Сковороду засновником українського критичного біблієзнавства.

Ключові слова: Г. Сковорода, критичне біблієзнавство, біблієлогія, неканонічне богослов’я, «Потоп Зміїн», примусова євангелізація.

Annotation. In this article the state of modern Ukrainian Bible studies is considered, the narrowing of secular interpretations of the Bible is emphasized, instead the tendency to forcibly impose the teaching of Christian ethics as an apologetic discipline in educational institutions is revealed; H. Skovoroda’s work «The Flood of Serpents» was analyzed and was made a conclusion about the Ukrainian philosopher’s rethinking of Bible’s texts as narrowly ethnic works and the denial of their universality for all nations; therefore, it is proposed to consider H. Skovoroda as the founder of the Ukrainian critical Bible studies.

Key words: H. Skovoroda, critical Bible studies, Bible studies, non-canonical theology, «The Flood of Serpents», forced evangelization.

Постановка проблеми. Біблійна герменевтика має дуже давню історію, оскільки пояснення чи інтерпретація текстів Біблії розпочалась майже одночасно з їх написанням, хоча ці книги й були окремими розрізненими творами послідовників юдаїзму, а пізніше й християнство взяло Старий заповіт за основу, додавши до нього книги Нового заповіту. Інтерпретації Біблії завжди носили як апологетичний, так і критичний характер. Зі зрозумілих причин перші праці з критики християнства (Цельс, Порфирій, імператори-філософи Марк Аврелій, Юліан та ін.) були знищені ще в перші століття по прийняттю його як офіційної державної релігії в Римській імперії (хоча деякі фрагменти таки дійшли й до нашого часу). Така само доля спіткала й пізніші критичні твори, оскільки церква жорстко контролювала увесь мислительний процес християнізованих країн, вдаючись до знищення не лише книжок, а й людей.

У Російській імперії церква була оплотом самодержавства, тому вивчення біблійних дисциплін у всіх навчальних закладах було обов’язковим, причому воно мало бути строго канонічним. Однак філософ Г. Сковорода аж ніяк не переймався ні церковними «стандартами» трактування Біблії, ані богословськими тонкощами офіційної церкви. Він мав свої особливі, як казали в його часи, «вільні» або «позацерковні» пояснення — своєрідне «неканонічне богослов’я», зрозуміле через розкриття саме прихованих біблійних смислів, які виходять далеко за рамки церковних взірців. Тому не достатньо в наш час кваліфікувати Сковороду як богослова і навіть як нейтрального біблієзнавця, бо його осмислення біблійних текстів неоднозначне: по-перше, тому, що його ставлення до Біблії еволюціонувало залежно від стадії її вивчення; по-друге, тому, що в останні роки свого життя він радикально змінив свою думку, назвавши Біблію «потопом Зміїним», — і цього факту не можна оминати.

Аналіз досліджень і публікацій. Філософській та літературній спадщині вітчизняного філософа присвячено близько двох тисяч публікацій, серед яких чимало фундаментальних. Насамперед варто згадати видання творів Г. Сковороди з передмовою й за редакцією Д. Багалія та працю «Життєпис Григорія Сковороди, складений його учнем і другом М. І. Ковалинським». Філософську й літературну творчість Г. С. Сковороди досліджували: Д. Чижевський, О. Мишанич, Ф. Поліщук, І. Стогній, Ю. Сурай, Н. Горбач, Є. Глива, Л. Махновець, Л. Ушкалов, Л. Гнатюк, В. Шевчук, Г. Верба, В. Ісаєв, В. Левченко, Т. Чернега, В. Шаян, М. Попович, В. Стадниченко та багато-багато інших.

На цьому тлі нині виразно помітними є фундаментальна праця Леоніда Ушкалова, який упорядкував і прокоментував усі відомі твори філософа [20], та текстологічне дослідження Григорія Верби, який звірив понад 4 тисячі біблійних цитат у творах Г. Сковороди [6]. На жаль, обидва дослідники так і не змогли позбутися усталеного стереотипу в окресленні постаті Г. Сковороди як «християнського філософа». Проте в цілому сковородинознавчий дослідницький пул має-таки позитивну динаміку: якщо російсько-імперські кола взагалі не визнавали нашого філософа богословом і в 1912 р. віднесли його твори до «російського сектантства» [27, с. 42], то українські сковородинознавці майже одноголосно ладні визнати його «християнським богословом». З’являються вже й такі, що хочуть силоміць привласнити його церкві, навіть прагнуть воцерковити Г. Сковороду через надання йому статусу «православного святого» (цю ідею виголошено В. Манженком на ХХ Сковородинівських читаннях 2021 р., хоча ця усна заява до опублікованого тексту доповіді не увійшла) [18, с. 281–289]. Ініціатори, на жаль, напрочуд легко нехтують життєвим принципом філософа і маніпулюють його ставленням до церкви й чернецтва, а тим паче, порушують принципове сковородинське кредо: «Світ ловив мене, та не спіймав». Чи ви хочете спіймати філософа на його 300-ліття? — запитання риторичне.

Одностайними виявилися й дослідники-діаспоряни, класифікуючи твори філософа виключно як богословсько-моралістичні, нерідко й наполягаючи на монополії «науковців-богословів» щодо «дослідів над Г. Сковородою» — ймовірно, йдеться про церковних дослідників творів Г. С. Сковороди [5, с. 372]. Не дивно, що сковородинознавство цих авторів ні на крок не зрушило з місця за останніх 50 років (так, наприклад, одна стаття друкується з незначними змінами, починаючи з 1972 року) [3, с. 55–65; 4, с. 227–247; 5, с. 366–375].

На противагу цьому християнському засиллю в сковородинознавстві виступив професор В. Шаян (1908–1974), який своєю працею «Григорій Сковорода — лицар святої борні» продовжив лінію Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, визнавши філософію Сковороди критичною щодо текстів Біблії [27]. Саме його науковий внесок і можемо поправу вважати позитивною тенденцією сковородинознавства. В. Шаян також написав релігієзнавчу працю «Біблія як ідеологія», в якій викрив тисячолітній метафізичний обман т. зв. «богообраного народу» щодо інших народів світу та демаскував мету й методи поширення світової релігії, прописані ще в Старому заповіті [26, с. 293–312] і які, до речі, досі втілюються як історичні «сценарії» (термін Р. Морозовського) [16; 17]. Ці основоположні праці з критики біблійних текстів започатковують інший рівень досліджень як у сковородинознавстві, так і в біблієлогії, й вивищують нашого філософа Сковороду як першопрохідця, першовідкривача нового аналітичного (не церковно-міфологічного) вивчення Біблії, а саме — як засновника критичного біблієзнавства.

Мета і завдання статті. Увести до наукового вжитку погляд на Г. Сковороду як на засновника українського критичного біблієзнавства; проаналізувати його концепцію й програму викладання «християнського добронравія» в Харківському колегіумі та твори, пов’язані зі світоглядним і семіотичним переосмисленням Біблії як світу умовних символів, що дають ключ до розуміння сутності текстів; з’ясувати, чи є ці тексти універсальними; зробити висновки щодо доцільності/недоцільності введення конфесійно заангажованих навчальних дисциплін у світську освіту.

Виклад основного матеріалу. Європейське критичне біблієзнавство має своїх предтеч ще в епосі Ренесансу, хоча виразно заявляє про це насамперед працями Б. Спінози (1632–1677), який піддав сумніву П’ятикнижжя, приписуване Мойсею, вчення про кінець світу та ін., віддаючи перевагу природному праву людини на життя; Вольтера (1694–1778), який різко засуджував «релігію одкровення», розвінчував клерикальне «бузувірство» й відверто критикував біблійного «Бога як жорстокого тирана, якого не можна любити, можна тільки ненавидіти» (поема «За і проти»), до речі, саме він закли́кав «знищити забобони» («розчавити гадину», пор. «Потоп Зміїн» у Сковороди); Л. Феєрбаха (1804–1872), який не лише критикував Біблію, а й пророчо передбачив «постхристиянську епоху»; Є. Дюрінґа (1833–1921), який у праці «Єврейське питання» відверто викриває політичну сутність нав’язування всьому світові релігії покори; навіть в Е. Канта є критичні зауваги до текстів Біблії та їх творців, напр., у праці «Релігія у межах тільки розуму» [1, с. 120]. Ф. Шеллінґ також застосовував історико-критичний метод прочитання Біблії, що розкрив у своїх лекціях «Про метод академічного вивчення». Блискуче критичне біблієзнавство маємо у праці Ф. Ніцше (1844–1900) «Антихристиянин» [1, с. 120–149] — воно не стільки текстуальне, скільки саме філософське, етичне й психологічне.

У ХХ ст. також постає ціла плеяда критичних дослідників Біблії й загалом християнства, серед яких: Р. Ґенон, М. Еліаде, Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, А. Вацик, А. де Бенуа, Ґ. Фай, Е. Баллас, С. Лоренцоні, Р. Морозовський, А. Богород, О. Вовк, Д. Берест, Д. Світлий та багато інших. Є також фундаментальна критична праця німецького дослідника К. Дешнера «Кримінальна історія християнства» [8], що залишається малодоступною широкому загалу істориків та філософів, хоча в своїй країні вже здобула повагу навіть у церковних діячів. Отож серед цих визначних філософів, істориків релігії має посісти своє почесне місце й українська філософія Григорія Сковороди — вільнодумця, самобутнього мислителя, мудреця, нашого національного духовного авторитета, який саме й започаткував цей напрям критичного прочитання Біблії. Чому це важливо?

По-перше, варто сказати, що нині в різних країнах прийнято й світське вивчення релігійних доктрин у їх науковому осмисленні, наприклад, у курсах історії релігій, соціології релігій, релігієзнавства тощо. Вивчення релігієзнавчих дисциплін також не може обійтися без знання священних книг і віроповчальних текстів різних релігій світу, тому в наш час були впроваджені спеціальні курси, навчальні дисципліни, підручники та хрестоматії [1; 2; 7; 13; 14; 15] тощо. На філософських факультетах сучасних університетів, а також у спеціалізованих християнських духовних академіях і семінаріях уведена навчальна дисципліна під назвою «Біблієзнавство» чи «Біблієлогія», щоправда, підходи до неї в різних закладах різні: світські або апологетичні. Та проте останнім часом в Україні з’явилася й доволі настирлива тенденція примусового впровадження в освітній процес «християнської етики» як апологетичної дисципліни, що суперечить Конституції України, за якою «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» [9, ст. 35].

У цей непевний воєнний час почалось разюче скорочення (або й закриття) більшості гуманітарних досліджень, так само, як і гуманітарних дисциплін у середній і вищій освіті. На тлі майже повсюдної ліквідації релігієзнавчих курсів у світських університетах та закриття філософських кафедр така політика Міністерства освіти і науки України свідчить про глибоку кризу науково-освітньої галузі, що породжує й нездоровий ухил до примусової євангелізації чи воцерковлення української молоді. За таких обставин в освітньому процесі майже не приділяється уваги й філософській, зокрема критично біблієзнавчій спадщині Г. С. Сковороди, твори якого лишаються непрочитаними, неосмисленими, а отже, й незасвоєними сучасним українським суспільством — і це є нонсенсом.

До прикладу, один із перших українських підручників у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» «Біблієзнавство» (автор Сергій Головащенко, 1998, 2001) [7] розглядає з доволі розлогими подробицями історію формування біблійного канону, переклади й коментування біблійних книг, тлумачення та символізм, етнічні, конфесійні та позаконфесійні особливості її інтерпретацій, навіть критичні погляди на біблійні тексти і, диво-дивне(!), жодного разу не згадує ані праць Г. Сковороди [19; 20; 21], ані праць І. Франка [25], ані поглядів Т. Шевченка, який стверджував, наприклад, що «візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог, карать і миловать не буде: ми не раби його — ми люде!» [29, с. 801], ні Лесі Українки, котра вважала християнство «мертводухим» [23, т. 4, с. 134] і писала, що «критика Біблії вже міцно розвивалася в літературі наших часів» [22, с. 205], не кажучи вже про працю В. Шаяна «Біблія як ідеологія» [26] та праці сучасних критичних біблієзнавців [1, с. 59–69, 150–169, 170–194; 10, с. 277–282; 16; 17]. А це означає не що інше, як тотальне застосування методів «скорочення історії» або «вибіркового замовчування», через що наші знання про предмет дослідження завжди будуть поверховими, значною мірою викривленими — отже, все це потрібно тим, хто має мету інформаційної маніпуляції суспільною думкою. Запитання, хто керує такою політикою, я залишаю поза рамками цього дослідження, хоча маємо пам’ятати, що воно, однак, не зникає.

По-друге, нам необхідно з’ясувати, яким «оригіналом цієї святої книги» користувався Г. Сковорода і чому виникла потреба читати Біблію іноземними мовами? Відомо, що перше, ще недосконале біблійне рукописне зведення сформоване у Новгороді в 1499 р. і назване Геннадіївським (за ім’ям єпископа). Цей переклад відзначався «крайнім буквалізмом» [13, с. 172]. Перше повне друковане видання Біблії церковнослов’янською мовою створене в Україні у 1581 р. з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького — Острозька Біблія. У Російській імперії лише в 1663 р. цю українську книжку передруковано. Далі з наказу Петра І було розпочато так зване «виправлення» цієї Біблії, що тривало майже 40 років й отримало назву Єлисаветинської Біблії (за ім’ям імператриці), воно вийшло друком аж у 1751 р. (цікаво, що цей же текст передруковується в РФ і досі). Отже, найімовірніше, в розпорядженні Григорія Сковороди було саме одне з видань Єлисаветинської Біблії, що підтвердив і сковородинознавець Г. Верба. Крім того, Г. Сковорода досконало володів давньогрецькою, латиною («римська Біблія») [21, с. 360] й гебрейською мовами, якими він міг читати це «святе письмо». Нині, коли вже відоме неймовірне число хибних перекладів, сотні редакцій і різночитань Біблії, стає зрозуміло, чому Г. Сковорода віддавав перевагу іншомовним текстам як ближчим до «оригіналу». Ймовірно, що таке компаративне біблієзнавство й відкривало його зорові численні темні провалля біблійної екзегетики, особливо Старого заповіту.

По-третє, суттєве питання, на якому, власне, й зосередимо свою дослідницьку увагу — це критичне ставлення Г. Сковороди як до церкви й чернецтва, так і до самої Біблії, — це факт, який досі оминають не лише християнські богослови, а й літературознавці, філософи, зокрема й релігієзнавці, хіба що за винятком професора В. Шаяна (1908–1974), який і започаткував цей науковий дискурс [27].

У 1766 р. Г. Сковорода отримав запрошення від губернатора Є. О. Щербиніна викладати «основи християнської доброчинності» (тобто християнську етику) в Харківському колегіумі, за що філософ узявся з властивим йому завзяттям. Він одразу написав програму під назвою «Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії». Однак викладати йому не довелося, бо єпископ обурився змістом програми, виявивши, що вона не відповідає офіційно прийнятим нормам. Погляди Г. Сковороди відрізнялися від загальноприйнятих, про що я вже писала в інших статтях [11; 12], тут лише коротко нагадаю: 1) Бог у Сковороди іманентний (язичницьке уявлення) [12, с. 239]; 2) Ісус Христос не історична особа, а символ ідеальної людини [27, с. 58]; 3) Біблія вузько етнічна книга, а отже, є сумнів в універсальності віровчення [21, с. 365; 20, с. 149]; 4) уявлення про сотворення світу (заперечення креаціоністської доктрини) [12, с. 237]; 5) чернецтво не є духовним станом («стовпи неотесані»); 6) церква — не авторитетна організація («Ціла творчість Сковороди — це вихід із церкви» — В. Шаян [27, с. 35]; 7) уявлення про етику щастя («Не шукай щастя за морем... не блукай єрусалимами... ») [19, т. І, с. 140] та ін.

Протягом усього життя філософа Біблія, що була докладно ним простудійована й осмислена, відкривалася йому як джерело вузько етнічних давньоєврейських забобонів («пліток»), що під виглядом універсальної релігії були нав’язані третині людства: «Сей седмиглавный дракон (Бібліа), вод горких хлябы изблевая, весь свой шар земный покрыл суевѣріем» [21, с. 252], — скаже він у творі «Ікона Алківіадська».

Суд над цим Змієм вчинено в діалозі «Потоп Зміїн» (1791), що є витонченою сатирою на Біблію: «не смешно ли, что все в пеклѣ, а бояться, чтоб не попасть!» [21, с. 336]. Г. Сковорода неодноразово звертає увагу на творців біблійних писань: «Какой же ты Израиль? Худ воистину! Обрѣзан ты по плоти, но не обрѣзан еси по сердцу. Тма твоим очам сносна, а на истину смотреть не терпишь. Лежишь на землѣ. Качаешься с твоею сею блудницею и довольствуешься ею. Отвращаешь око твое от отца твоего — око, ругающееся отцу и досаждающее старости матерней. А не видно орлих птенцов, чтоб по Соломонову желанию выклевали твое око. Так нынѣшняя подлось христианская и таким точно оком смотрит на своего вождя Христа! Гдѣ он родился? От коих родителей? Сколько жил на свѣте, как давно? Двѣ ли уже тысячи лѣт, или не будет?.. О христианине! Окрещен ты по плоти, да не омыт еси по смыслу. Зачем ты вперил свое любопытство в эдакие пліотки?» [21, с. 363]. Сковорода вперше в українській філософії вжахнувся тим біблійним пліткам, у які повірило людство, не читаючи ту книгу, або й читало, нічого не розуміючи. У перші роки своєї праці над цими текстами він намагався якось виправдати цього «біблійного змія», вкласти у ті «брехні» свій український смисл або ж віднайти якісь символічні паралелі: «Все жуй, вари и преобразуй в центр и в конец библейный: разумѣй, в сок твоего сердца... Пьяны и слабы суть всѣ фигуры без вѣчности» [21, с. 259].

Але якщо хоч якось силувано йому вдалося вмотивувати текст: «Вначалѣ сотворил Боги сіє небо і сію землю» (неузгодженість числа однина/множина пояснено символом святої Трійці: «вижу трое, а то едино») [21, с. 354], то позитивне трактування аморальної поведінки дочок Лотових аж ніяк не вдається. «Погулять ей хочется... Она идет к Лоту... Хочет поспать с батюшкою (з батьком!)... Вино и покой влѣкут старѣйшую дщерь Лотову, а она и юнѣйших стадо сестер влечет сюда же. Но не почитай же чистую сію голубицу блудницею. Ея отец и брат, и друг, и жених, и господин есть то же»... Душа ж вигукує: «Вспомнила я ложь зміину, будто муст (вино) могл здѣлать пьяным Лота...». Дух відповідає: «Пожалуй, остав ветхое и новое вино с оприсноками и пасхою! Да исчезнет, яко дым, вся тлѣнь от блистания сладчайшей истины» [21, с. 358–359]. Так, вузько етнічні збочення далеких давніх племен не можна виправдати ніякими метафорами, вони не вкладаються ні в нашу українську логіку, ні в народну етику, ні в систему рідної символіки. Таких прикладів є доволі... Отже, в кінці життя Г. Сковорода зрозумів марноту такого читання Біблії та закликав відірвати того «змія» від землі. Куди зрозумілішим і милішим бачиться йому образ Сонця, теж повторюваний неодноразово: «просвѣщается лице Божие, сирѣч Сонце, когда из него прорасло древо премудрости» [21, с. 357].

Твір «Потоп Зміїн» є не що інше, як спроба критичного погляду на Біблію, дещо завуальоване (езопівське) викриття її істинного походження: «сія книга есть книга вѣчная, книга божія, книга небесная и не содержит никого в себѣ, кромѣ ізраилскаго рода... Сего же то рода и наш Христос есть... Хребет Божий, а останок есть Ізраилев» [21, с. 365]. Неодноразово філософ називає цю книгу «єврейською Біблією», щоразу натякаючи, що вона не є святим писанням для всіх народів. Шукати Бога в Біблії — марна справа: «Нема його тут!» [19, т. І, с. 136], а отже, шукати Бога треба у власному серці. В антитезах вічного і тлінного Сковорода віддає перевагу вічному: «Сонце есть храм и чертог вѣчнаго», «вѣчное наше сонушко» [21, с. 341]. Чи не тому «суд над Змієм Біблії» завершується апофеозом Сонця, прославленого колядкою птахів лелеки й ворона: «Сонце всходит, Свѣт воводит, Свѣт воводит, Радость родит. Прочь уступай, прочь, потопная ноч!» [21, с. 372]. Еродій, тобто лелека, гайстер (гр. ερωδιός, πελαργός — боголюбний), як називає цих птахів Сковорода, «непримиримыи враги змеям» [21, с. 301]. Такі алегорії.

Висновки
1. Г. Сковороду треба по праву вважати засновником українського критичного біблієзнавства. 2. Його концепція викладання «християнського добронравія», твори «Потоп Зміїн» та «Ікона Алківіадська або Ізраїльський Змій» є першим в українській філософії світоглядним і семіотичним переосмисленням Біблії як світу інокультурних символів, впроваджених чужою релігією. 3. Біблійні категорії, міфи, символи, догми, моральні та етичні настанови не є універсальними, вони не можуть бути нав’язані українському суспільству силоміць. 4. Викладання біблієзнавства має спиратися на світське трактування цих релігійних книг у курсах релігієзнавства, історії чи соціології релігій тощо, але не повинно нав’язуватися в апологетичних уроках християнської етики [9, ст. 35].

Список використаних джерел

1. Антологія християнства: хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред. докт. філос. наук Г. Лозко [упоряд.: Г. С. Лозко, І. В. Борисюк, А. В. Богород ] / Серія: «Пам’ятки релігійної думки України-Русі». — Вид. 4-те. — Тернопіль: Мандрівець, 2013. — 376 с.
2. Біблієзнавство. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки культура, спеціальністю культурологія / Розробник канд. іст. н., доц. каф. теорії та історії культури Васьків А. Ю. — Львівський національний університет імені Івана Франка, 2020. — 23 с.
3. Біланюк П. Сковорода — філософ чи богослов? Дослідне звідомлення // Збірник наукових праць на пошану Євгена Вертипороха, президента головної ради НТШ з нагоди 70-річчя його життя. За редакцією Б. Стебельського. — Торонто, 1972. — С. 55–65.
4. Біланюк П. Г. Вступ до богословської спадщини Григорія Сковороди (переклад з англійського І. Гарника. // Сковорорда Григорій: ідейна спадщина і сучасність. — К., 2003. – С. 227–247.
5. Біланюк П. Григорій Сковорода — філософ чи богослов? / Біланюк Петро // Переяславські сковородинівські читання. Збірник наукових праць. Філологія. Філософія. Педагогіка. — Випуск 7. — 2021. — 480 с. — 366–375.
6. Верба Г. М. Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди (Сковорода і Біблія. Путівник). Монографія. — Тернопіль: «Астон», 2007. — 653с.
7. Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 496 с.
8. Дешнер К. Криминальная история христианства: в 4-х кн. — Кн. 1 / Пер. с нем. В. Хмары / Дешнер Карлхайнц. — Москва: ТЕРРА, 1996. — 464 с.
9. Конституція України // Ел. ресурс: https://www. president. gov. ua/documents/constitution
10. Лозко Г. Українське біблієзнавство // Лозко Галина. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — С. 277 — 282.
11. Лозко Г. С. Концепція викладання християнської етики Г. С. Сковороди: релігієзнавчий аналіз / Лозко Галина // Наукові праці. Філософія (ЧНУ ім. Петра Могили), 2017.
12. Лозко Г. С. Постать Григорія Сковороди у науковій спадщині Володимира Шаяна / Лозко Галина // Переяславські сковородинівські читання. Збірник наукових праць. Філологія. Філософія. Педагогіка. — Випуск 7. — 2021. — 480 с. — С. 233–241.
13. Лубський В. Історія священних книг і віроповчальних текстів релігій світу. У двох томах / Лубський В., Горбаченко Т. та ін. — К.: Фітосоціоцентр. — Т. 2. — 482 с.
14. Мень А. Словарь по библиологии // Ел. ресурс: http//bpc056-1/ psy/msu. ru/fam/books/dict/dict0. html/
15. Мицкевич В. А. Библиология. — Том І и ІІ. — Заочный Библейский институт СЕХБ РФ. Изд. Христианского общества «Библия для всех», Санкт-Петербург, 1997. — 337 с.
16. Морозовський Р. Суперкнига: сценарій катастроф. — К.: Світовид, 2004. — 64 с.
17. Морозовський Р. Біблійний сценарій Голодомору, колективізації, приватизації та інших антинародних реформ // Морозовський Руслан. Вогнем і кайлом. — К.: Панмедіа, 2014. — 256 с.
18. Переяславські сковородинівські читання. Збірник наукових праць. Філологія. Філософія. Педагогіка. — Випуск 7. — 2021. — 480 с.
19. Сковорода Г. С. Вступні двері до християнської добронравності / Григорій Сковорода // Сковорода Г. Твори у 2-х томах. — К.: Обереги, 2005. — Т. 1, с. 140–150, 481–482.
20. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / Григорій Сковорода; [За ред. проф. Л. Ушкалова]. — 2-ге вид. стер. — Харків: Савчук О. О., 2016. — 1400 с.
21. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. — К.: Наукова думка, 1983.
22. Українка Леся. Історія Ізраелітів (Жидів) // Українка Леся. Стародавня історія східних народів. Репринтне видання. — ВАТ Волинська обласна друкарня, 2008. — 256 с. +XLVIII c.: 16 іл.
23. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти томах. — К.: Наукова думка, 1975.
24. Ушкалов Л. «Пізнай себе». Українська ідея Григорія Сковороди // «Український тиждень» № 50 (267) від 13 грудня, 2012.
25. Франко І. Біблійне оповідання про Сотворення Світу в світлі науки. — Вінніпеґ, Ман. — Перевидано І. Піснюк, 1993. — 88 с.
26. Шаян В. Біблія як ідеологія // Шаян Володимир. Віра Предків наших. Вибрані твори / Серія «Пам’ятки релігійної думки України-Русі»/ Упорядкування, підготовка до друку, коментарі та заг. ред. проф. Галини Лозко. — Київ: Часопис «Сварог», 2018. — С. 293–312.
27. Шаян В. Григорій Сковорода — лицар святої борні. — Лондон — Торонто, 1973. — 111 с.
28. Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства / Валентина Шевченко. — К.: Наукова думка, 2004.
29. Шевченко Т. Ликері / Шевченко Т. Кобзар. — Тернопіль: Богдан, 2009. — С. 800–801.