29 червня 2013

У рамках польсько-української рідновірської співпраці

М І Ж М О Р ’ Я

Ефективний шлях євроінтеґрації

(замість передмови)

Праця, яку розміщуємо нижче, має вже 20-літню історію. Але, незважаючи, що побачила світ ще у 1993 році, відразу після розпаду Совдепії, вона й нині залишається актуальною. Хоча б тому, що у ній викладений дещо інший погляд на європейську інтеґрацію, погляд насамперед слов’янський.

Ідея Міжмор’я не нова, вона швидше також маловідома, оскільки її популяризацію в Україні постійно блокували та й нині іґнорують залежні засоби масової інформації. Вона виникла у Польщі завдяки Юзефу Пілсудському, який свого часу очолював відроджену Польську державу. Виходячи з тогочасних політичних реалій, Пілсудський вже тоді висловив сміливу пропозицію об’єднання країн Середньої Європи на основі конфедерації, до якої мали би увійти Польща, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Угорщина, Румунія, Югославія, Чехословаччина, а також, можливо, Фінляндія. Об’єднання, як державне утворення, задумувалося на противагу східним і західним агресорам і з максимальним урахуванням національних інтересів середньоєвропейських народів. Тобто за умови здійснення такого задуму ця конфедерація повинна була сягнути від Чорного моря до Балтійського й Адріатичного морів.

Одначе тоді на заваді реалізації цієї ідеї стало чимало чинників. Проект конфедеративної держави ґрунтувався на ідеї відродження Речі Посполитої, тож план маршала Пілсудського зіткнувся з опором як за кордоном, так і всередині країни. Українські, білоруські та литовські націоналісти побоювалися, що в об’єднаній державі неполяки (а особливо некатолики) опиняться на положенні громадян другого сорту. У самій Польщі також було багато прихильників створення чисто польської національної держави.

Після розвалу Совєтського Союзу ідея Міжмор’я знову відродилася і знайшла своїх прихильників не лише у Польщі, а й у політичних колах поневолених східних слов’янських країн. Наприкінці 80 – початку 90-х років минулого століття за ідею Балто-Чорноморської співдружності виступали Білоруський Народний Фронт та Український Народний Рух. До речі, зниклого безвісти 16.01.1994 члена НРУ, співавтора проекту «Балто-Чорноморська дуга» Михайла Бойчишина правоохоронні органи так і не знайшли. У згаданому Проекті йшлося про Балто-Чорноморський нафтовий колектор. Обговорення цього питання планувалося продовжити у Києві 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був саме М. Бойчишин...Тоді дехто кивав на російські спецслужби, оскільки відомо, московські політичні кола, як правило, оцінювали та й нині оцінюють такі ідеї критично або вороже… Адже втілення їх позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь.

Сьогодні ж на здійснення ідеї побудови тісної політичної та економічної співдружності з природними союзниками — країнами Балто-Чорноморської геополітичної осі (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Болгарія, в перспективі — Білорусь та ін.) спрямовує свої зовнішньополітичні зусилля Всеукраїнське об’єднання «Свобода». У пункті 4 розділу VII «свободівської» партійної Програми захисту українців, зокрема, зазначено: «Ініціювати взаємовигідні угоди між цими державами та Україною в усіх стратегічно важливих галузях: торгівлі та митній політиці, енергетичній безпеці та транзиті, обороні тощо».

Отже, ідея Міжмор’я живе і, можливо, невдовзі стане здійснюватися. А ми її підтримаємо! Тож нашим читачам і пропонуємо ознайомитися з працею «Міжмор’я. Східноєвропейська політика конфедерації незалежної Польщі», з проханням розмістити яку на сайті ОРУ до нас звернувся її автор — польський історик і громадсько-політичний діяч, голова Співдружності традиції і культури «Ніклот», рідновір
Томаш Барнім Щепанський.

Жрець Вогнедар,
заступник голови Об’єднання рідновірів України

 

ВСТУП
Брошура, яка пропонується читачу, представляє позицію, яку займає Конфедерація незалежної Польщі (КНП) щодо найважливіших проблем, пов’язаних із зовнішньою політикою Польщі у Середній Європі. Цю частину зовнішньої політики ми вважаємо найістотнішою з огляду на географічне положення нашої країни. Наш стосунок до цієї частини Європи також окреслює нашу політичне ставлення щодо інших частин світу.

Цей аспект польської зовнішньої політики часто фальсифікується противниками КНП. Це елемент політичної гри. Приписування нам (та й то — з цілковитою свідомістю того, що це неправда) намірів, яких ми зовсім не маємо, це намагання здискредитувати нас в очах наших потенційних партнерів. Ця брошура повинна виявити ці фальшування і стати джерелом істинного знання про наші погляди на політику в Середній Європі.

I. ГЕОПОЛІТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕРИТОРІЇ

Міжмор’я — це територія у Середній Європі, що розкинулася між Балтійським, Адріатичним і Чорним морями. Водночас це територія, що лежить між Росією і Німеччиною.

Вищенаведене визначення вказує на те, що це поняття і географічне, і політичне, й культурне — східний кордон території, про яку йдеться, більшою мірою визначається цивілізаційними й культурними відмінностями, ніж відмінностями географічними.

Кордони між Україною, Білоруссю, Латвією, Естонією, Фінляндією і Росією — це не лише кордони між державами, а й між цивілізаціями. Лінія, позначена цими кордонами, відділяє країни, що залишаються в західноєвропейському колі, від Росії — держави, яка мала власний шлях і власну систему цінностей, що ними керувалося публічне життя. Ми не вважаємо його невартісним. Просто він інший. Саме тому й кордон між згаданими державами й Росією є іншим, ніж кордон між Францією й Італією. Скоріше, це кордон між Європою і чимось таким, що нею не є.

На цей поділ не має впливу і російський окциденталізм (орієнтація на Захід — Ред.), бо він завжди був другорядним у політичному й духовному житті Росії. Таким лишається він і до нині. Ні Ґерцен, ні Синявський цивілізаційно не приєднали Росію до Європи. У самій Росії завжди більше важили слова Достоєвського і Солженіцина, для яких Росія не була Європою, хоча вони погоджувалися, щоб остання стала Росією.

Геополітика є основним чинником, що встановлює тотожність країн Міжмор’я. Незважаючи на всі відмінності, їх об’єднує єдине: вони були об’єктами, що залежали і до яких втручалися Німеччина і Росія (у минулому також Швеція і Туреччина). Кожна з цих держав прагнула підпорядкувати собі Середню Європу, вбачаючи в цьому свій життєвий інтерес. Німецький і російський натиск на цей реґіон є явищем натуральним. Великою мірою він є результатом тієї диспропорції сил, що виникає між ними і кожною окремою країною реґіону. На заході і на півдні Європи Німеччина мала клопіт із розміщенням надлишків своєї людності, бо у минулому ці простори були розвиненішими і густіше заселеними. Відповідним місцем міг стати слов’янський схід — слабкий і рідко заселений. У свою чергу, марш Росії на захід і південний захід Європи був пов’язаний як з реалізацією ідеологічної мети (гасло оборони православ’я), так і з можливістю підняти свій цивілізаційний рівень (засобом анексування тих провінцій, які встановлювали контакт із Заходом) та відігравати роль актора західноєвропейської політики.

Зміна міжнародної ситуації й форм ведення політики не зліквідувала таких явищ, як сфери впливу і ризик, пов’язаний із домінацією однієї держави над іншою. Польща, як і весь реґіон, і надалі лежить між Німеччиною і Росією. Це основоположний фактор для роздумів над нашою політикою.

Ще одним елементом, який надає самототожності цьому просторові, є спадщина двох багатокультурних держав (Речі Посполитої Обох Народів і Габсбургської Монархії), в кордонах яких витворилися певні риси культури, які притаманні усім народам-нащадкам. Кожний із них звертається до цієї спадщини, і для більшості країн, про які тут йдеться, цей факт є важливим поєднавчим чинником незалежно від оцінок окремих його елементів.

Спадок після комунізму, який тяжіє на плечах суспільств Середньої Європи також є (парадоксально) чинником, що спрощує співпрацю країн цього реґіону. У результаті багаторічної комуністичної окупації відбулося уподібнення суспільної структури цих країн, що спрощує взаємозрозуміння між окремими партнерами. У часи комунізму було закладено ряд господарських взаємозв’язків (починаючи від наземних і водних шляхів і закінчуючи газопроводами), які після усунення залежності можуть бути продовженими. Це все такі ж самі реальні факти, як і економічні стосунки із Західною Європою та США.

З уподібненням суспільної й економічної структури пов’язується подібність ментальності цих суспільств, такої важливої для будь-якого, також і економічного співробітництва. Отто фон Габсбург говорив, що у певному сенсі Габсбургська Монархія існує й далі, бо від Кракова по Трієст у кав’ярні можна з’їсти торт Захера. Західні кордони Середньої Європи, можливо, позначає загальне розуміння дотепів про «Вірменське радіо». Одначе найбільше підкреслює різницю між Середньою і Західною Європою інше розуміння народу і його політичного значення.

У Західній Європі поняття народу наближується до поняття громадянства. Якщо на польський чи словацький ґрунт перенести засаду, що французький громадянин — француз, а німецький — німець, це призвело б до абсурду. У цьому реґіоні дуже часто народи розвивалися поруч із державою або навіть усупереч державі, яка була чужою, іноді ворожою або, у кращому випадку, нейтральною. Бувало також, що держава — формально власна — служила чужим інтересам. Тому через це в нашій частині Європи існує різниця між поняттям держави і народу. Саме народ є тим поняттям, що організує весь штиб політичного життя і творить державу. СРСР (якого до останньої хвилини рятував колишній противник — США) не розпався б, якби не воля народів до його ліквідації. Воля, яка диктувала поставити інтереси цих народів над комуністичним універсалізмом (інтернаціоналістичним), також над західним універсалізмом ліберальної демократії, що підтримує збереження імперії, аби лишень була вона ліберальна і демократична. Це ж стосується і колишньої Чехословаччини, і Югославії.

Чільне місце поняття народу пов’язується із тим, що в Середній Європі були неодноразові спроби ліквідації цілих народів — фізичної або культурної — засобом знеособлення якогось народу, відведення йому ролі біологічної маси. Саме тому усі народи цього простору більш чутливі щодо загрози їхній само тотожності, ніж західні суспільства, які не знають подібної небезпеки. Напевне, це сприяє політичній підозрілості, але також і спрощує взаємне порозуміння. Адже важко знайти щось, що поєднувало би більше, ніж факт, що всі бояться того ж самого.

Так як певні загрози самототожності і суверенності є спільними для усіх країн нашого реґіону, це сприяє взаємному порозумінню і координації дій з метою їх уникнення.

II. РЕҐІОН МІЖМОР’Я І СУСІДНІ КРАЇНИ

Росія

Для всіх держав нашого реґіону ключовою проблемою є стосунки з Росією. Для будь-якої Росії — білої, червоної, триколірної чи, може, брунатної простір Середньої Європи служить брамою до Європи. Без нього Росія стає, де-факто, азіатською державою, що межує із Європою. Зате володіння цим простором створює географічні умови для подальшої експансії. Хоча розвиток техніки ослабив вагу географічного чинника, одначе має значення той факт, чи швейцарський бізнесмен, який хоче робити інвестиції в Ужгороді, мусить їхати по концесію до Києва чи до Москви. Додаймо, що володіння цим реґіоном, особливо Україною, має ключове значення для гегемонії Росії у Середньо-Східній Європі. Україна збільшує російський потенціал. Після того, як Росія опанує Україною, вона перенесе свій політичний інтерес на Європу не лише в результаті встановлення кордону на Бугові, а й тому, що один з економічних російських полюсів виявиться у Європі. Адже без України Росія посідає свій основний господарський центр (перш за все, сировинний) у Сибіру — саме туди й будуть спрямовані її інтереси, ослаблюючи таким чином експансію в напрямку Європи.

Стосунки Міжмор’я з Росією великою мірою залежать від позиції самої Росії. Росія, що прагне відбудувати колишню імперію, становить загрозу, але якби вона відмовилася від своєї імперіальної політики, то могла б стати партнером для співпраці. Прагнучи цього останнього, ми, проте, маємо обов’язок розглянути і найменш успішний варіант розвитку подій.

Належить прийняти за основу, що тенденція до відбудови імперії буде постійно присутня у російському політичному житті найближчого часу, бо існує велика група людей, які багато втратили у результаті розпаду СРСР, а поки вони зійдуть зі сцени, зміниться покоління. Зовнішня експансія є одним із ключових способів розрядки внутрішньої напруги. Так як російське суспіль­ство має і у найближчих роках матиме цієї напруги більш ніж досить, то такий спосіб її розрядки виникає сам собою. Вже ці дві причини диктують потребу розглядати Росію як потенціальну загрозу для суверенітету країн Міжмор’я.

Які методи могла б використати Росія у найближчий час?

Найризиковнішим, а тому й найменш правдоподібним способом варто визнати мілітарну акцію. При сучасному потенціалі і впливах ясно, що Росія могла б спокуситися підпорядкувати собі таким чином деякі країни Середньої Європи. Одначе це б означало довготривалу війну у самому центрі Європи, бо абсолютно ясно, що опір виявився б відчайдушним і переріс би у партизанську війну. Політичні наслідки такої акції були б непередбачуваними, тож нині Росія потребує добрих стосунків із Заходом. Одначе мілітарні дії можна собі уявити у формі локального конфлікту з метою тиску. Саме так можна оцінити російську присутність у Грузії або Придністров’ї.

Безпечнішим, а тому й реальнішим для реалізації варіантом треба визнати немілітарну спробу Росії підпорядкувати собі держави Середньої Європи.

Намагання привабити економічно потрібно визнати за неможливі з огляду на глибину економічної кризи в Росії та на довготривалий процес відбудови капіталістичних відносин. Зате можливий шантаж сировиною, що його може застосувати Росія.

Дуже мало можливостей має культурний взірець як засіб зросту російських політичних впливів. Одначе це помітно, коли використовується гасло оборони православ’я перед католицизмом. Це гасло можна використати у православних країнах і тепер воно використовується в російсько-сербських стосунках. Одначе варто підкреслити, що національні еліти більшості православних держав розуміють, що роль Московського патріархату — це роль інституції, що підтримує російський імперіалізм. Також міцна секуляризація цих еліт ослабить можливості цього методу. Обмеженими також є можливості, пов’язані із панславізмом. У Польщі і в Україні, основних державах реґіону, свідомість російської загрози завжди була міцнішою, ніж дуже проблематична спільнота з росіянами на основі схжої слов’янської мови. Ця ідея може вигоріти в Сербії чи Болгарії у зв’язку з їхнім почуттям загрози з боку Заходу й ісламських країн. Одначе це другорядний керунок.

Що лишається?

Шансом для Росії при імперіальному варіанті є політична гра на суперечностях між державами реґіону і побоюваннями перед зовнішньою загрозою (німецькою, ісламською). У рамках цієї формули міститься також використання національних меншин, включаючи російську, а також провокування конфліктів на національному тлі. Це давало б Росії можливість відіграти роль оборонця цих меншин, а також роль третейського судді у суперечках. У випадку вдало спровокованого конфлікту між якимись країнами цього реґіону, Росія для кожної з них стає цінним союзником. Ідеальною з імперсько-московської точки зору виглядала б ситуація у випадку польсько-українського конфлікту. У такому конфлікті заанґажованість Росії створює умови для того, щоб вона стала союзником однієї зі сторін або третейським суддею обох сторін (одне не виключає іншого). Це означає поворот до домінування у Середньосхідній Європі.

Допоміжним елементом при такому способі дії може служити мережа аґентів. Одначе їхня роль тут є другорядною, бо суперечності між народами реґіону, що якось та розв’язуються, є аутентичними, оптимістичним спрощенням було б звести їх до ролі підступних задумів третьої сторони.

Зважаючи на реальність цих суперечностей і реальність потенційної загрози, постулат про інституціоналізацію співпраці між народами Середньої Європи видається логічним.

Можна твердо сказати, що засобом обмеження імперіалістичної загрози з боку Росії є її демократизація й європеїзація, інші шляхи непотрібні. Одначе подібні міркування іґнорують не лише той факт, що неєвропейський характер Росії є явищем довготривалим, а й те, що для росіян, у всякому разі для більшості з них, він має певну вартість. Тому відмова від такого характеру могла б означати втрату самототожності, що для нездеґрадованого народу є річчю неможливою. Накинена європеїзація, якби вона стала загрозою для духовності країни, була б відкинута так, як це сталося в Ірані. Цей процес мав би одні наслідки для європейських спільнот, якби він проходив у країні, розташованій за їхніми кордонами, і зовсім інші — у випадку його перебігу всередині тих же спільнот. У другому випадку він був би чинником дестабілізації.

Німеччина

Для Німеччини Міжмор’я є у певному сенсі тим самим, чим і для Росії — брамою для нарощення сили, шансом для панування у Європі. Проте кожний шанс несе у собі і можливості відмовитися від перспектив, які він відкриває, а великим питанням німецької політики є саме те, чи зможе вона відмовитися від наміру домінувати серед частини своєї колишньої сфери впливів взамін за менш помітні, але перспективні вигоди. Міцна Середня Європа — це також сильний ізолятор решти Європи від потенційного натиску зі Сходу. Таким чином для Німеччини вона також служить охороною. У свою чергу, цей реґіон у випадку німецького домінування буде замінований визвольними стремліннями, які розігруватиме Росія (vide панславізм). Тому зміцнення незалежності цього простору також служить німецькому інтересові. Одначе чи розуміють це самі німці?

Дві класичні форми німецької експансії до Середньої Європи — мілітарну і демографічну варто визнати за маловірогідну. Перша мала б призвести до дестабілізації європейського ладу, і, попри все, це надзвичайно великий ризик навіть для Німеччини. Якщо ж говорити про другу, то Німеччина сама переживає труднощі, пов’язані з низьким приростом населення й старінням у цьому суспільства.

Загроза з боку Німеччини пов’язана сьогодні з економічним домінуванням, а також з тим, що привабливість німецької культури використовується у політичних цілях. Економічна експаніся означає не тільки викуп маєтку, землі або зв’язок економіки узалежненої держави з економікою сильнішого сусіда. Це може означати пристосування структури економіки узалежненої держави до потреб домінуючого над нею сусіда, а внаслідок цього — уповільнення економічного розвитку країни. Ситуація, коли наша про­мисловість буде продукувати частину продукту, але ту, що є екологічно нездоровою, несе у собі подвійну небезпеку. По-перше, збільшується шкідливість промисловості, по-друге, вона стає залежною від економічного розвитку сусіда. Аналогічно пов’язується із ризиком така сама співпраця між провінціями, яка один реґіон робить базою для іншого. Чимось подібним був, наприклад, «план Стольпс», за яким західні воєводства Польщі, що прилягають до Одри і Ниси, мали стати сільськогосподарською і туристичною базою Берліну і Дрездена. Це не означає, що у подібних умовах розвиток стає неможливим. Але цей розвиток є розвитком залежного з усіма його наслідками. Готелі для туристів з жіночим персоналом напевно будуть основним джерелом доходів реґіону, а єдиними туристами стануть мешканці німецьких метрополій. Тож цей реґіон буде лише додатком до економічного розвитку Німеччини.

Вибір варіанту узалежненого розвитку означає також вибір його негативних якостей, і найважливіша з них — відмова від суверенності. Країна, економіка якої залежить від економічного розвитку іншої країни, не є суверенною.

Дії, що носять економічний характер, можуть корелюватися з діями, що мають характер культурної експансії, а це збільшує реальність процесу узалежнення Польщі й інших країн Середньосхідної Європи від Німеччини. Тут ідеться про поширення німецької національної свідомості поза її етнічні межі, одне слово, про штучне створення німецьких меншостей в країнах Середньої Європи.

В основному ця проблема стосується Польщі, хоча аналогічне явище може з’явитися будь-де, бо на усьому просторі, про який говоримо, існують групи, які з культурно-історично-юридичних причин мають зв’язки з Німеччиною. У Польщі це переважно поляки — колишні громадяни Німецької імперії, а також так звані прикордонні групи, тобто групи етнічної слов’янської людності, які в результаті довготривалого життя в кордонах німецької держави були просякнуті німецькими культурними впливами. Потрібно зазначити, що в цих групах є також справжні німці, але після переселення у післявоєнні роки вони малочисельні.

У ситуації, коли критерієм ніціональної приналежності служить виключно заява особи (а так вирішив польсько-німецький трактат від 1991 р.), існує можливість, коли членами німецької меншості назвуться не лише етнічні німці і їхні нащадки, а й великі групи поляків (в аналогічній ситуації є й інші національності). Так як право народів на самовизначення є загальноприйнятою засадою, можна уявити собі ситуацію, коли у якомусь воєводстві більшість населення задекларує зміну національної приналежності (наприклад, спокушена обіцянками великих інвестицій) і внаслідок цього виступить із вимогою змінити державну приналежність.

Тут ми доходимо до чергової загрози, що нею є можливість нав’язування сусідам таких адміністративно-юридичних рішень, які спрощують німецьке домінування. Прикладом такого сценарію є вже згаданий «план Стольпе».

Цій меті можуть прислужитися також єврореґіони. Без сумніву, акцію на кшталт «онімечення засобом кордонів» легше здійснити в межах єврореґіону, ніж в економічно незалежній державі.

Таке нав’язування може відбуватися не лише безпосередньо, а й через європейські інституції, в яких об’єднана Німеччина має завдяки своєму економічному потенціалові дуже сильну позицію, а також з приводу меншого зацікавлення інших держав Середньою Європою.

Всередині кожного народу, напевно, існують реґіональні групи, які відхиляються від прийнятих в ньому культурних норм, одначе не настільки, щоб зараховувати їх до іншої національної спільноти. Попри це, граючи на амбіціях окремих діячів і маючи значні кошти, можна намагатися піднести реґіоналізм до рівня окремих народів з усіма наслідками цього. Щодо Польщі німці проводили таку політику в період II Світової війни (Gozalenvolk). Сусіди України проводили аналогічну акцію щодо реґіональних груп українського народу (підтримка карпатського сепаратизму), а Мадярщина діяла подібним чином щодо Словаччини у 1918, 1919 рр. (пробудження почуття відчуженості у східних словаків). Існує ризик, що німці провадитимуть таку політику стосовно певних реґіональних груп, які насправді онімечити не вдасться, але щодо яких є надія, що у частини їхніх представників реґіональне почуття стане почуттям національним. Такий ризик є значним, особливо в період культурної кризи, яка торкнулася країн Середньої Європи.

Зважаючи на всі ці загрози, важливою є позиція польського суспільства, а особливо польських політичних еліт. Частину небезпек можна усунути юридичним шляхом, наприклад, опрацьовуючи власні концепції адміністративного поділу, одначе для цього потрібна політична воля еліт. Тут мені б хотілося лише згадати про явище, яке може ослабити цю волю — поява в Польщі компрадорської інтеліґентської верстви.

КОМПРАДОРСЬКА ІНТЕЛІҐЕНЦІЯ

У країнах третього світу знаним є таке явище, як компрадорська буржуазія, тобто та, що виступає у ролі посередника. Це група підприємців, що походять із залежної країни, основна риса яких — це сильний зв’язок або навіть залежність від капіталу країни-колонізатора. Переважно цей зв’язок носив економічний характер, хоча створювалися також і політичні зв’язки. Такий місцевий підприємець був посередником між буржуазією колонізаторів або їхньою адміністрацією й узалежненим народом. Його економічна сила була результатом успіху господаря. Обслуговуючи колонізатора (наприклад, вносячи до спілки з ним своє прізвище), компрадорський підприємець встановлював між ними економічні зв’язки. Коли втрачав колонізатор, тоді втрачав і він — саме цим компрадорська буржуазія завжди відрізнялася від національної буржуазії країн третього світу, яка вела справи на свій рахунок.

У сучасній Польщі помічаємо явище, яке певною мірою є аналогічним. В основному воно стосується інтеліґенції. У нашій країні з’являється нечисленна, але впливова верства компрадорської інтеліґенції. Її появу зумовили три такі явища.

По-перше, виняткова роль інтеліґенції в країні (поряд з костелами це другий чинник, який «править душами»). Вона є елементом зусиль кожного зовнішнього чинника (згадаймо лишень зусилля комуністів після 1945 року). Завоювання певної частини польської інтеліґенції означає здобуття пландарму впливів на стан речей в країні.

По-друге, систематична деградація цієї верстви зумовлена як матеріальною убогістю, так і втратою престижу. Зубожіння, безперечно, є результатом поганого стану держави, яка не має змоги високо оплачувати бюджетну сферу. Одначе в ситуації несподіваного зростання доходів від бізнесу убогість інтеліґента більш помітна і це є причиною депресії. Правлячі кола після 1989 року, популяризуючи образ бізнесмена (у наших умовах він часто має корені в номенклатурі й злочинному світі) як основний взірець суспільної поведінки, допустили помилку. Якщо фінансовий успіх є єдиним мірилом вартості людини, то інтеліґент, незважаючи на видимість, також може продати щось тому, хто заплатить більше, а саме — себе. Тим, хто краще платить, з об’єктивних причин не може бути польська держава.

По-третє, крива вартостей у посткомуністичному суспільстві. Комуністична система залишила велику групу людей, призвичаєних до того, що від них нічого не залежить, а вони мають підпорядкуватися іншим. Це було помітно у діяльності навіть деяких опозиційно налаштованих осіб — багато з них трактувало свою діяльність винятково як «свідчення», а не як підготовку до боротьби за владу. Зневіра у можливості бути самостійним психологічно спрощує можливість прийняти пропозицію протектора. Додамо, що частина з цієї групи звикла не лише до протекторату, а й до його зміни. Комунізм робив традиційне почуття лояльності щодо держави та мислення в категоріях національного інтересу й інтересу держави. Деякі форми опору проти комуністичної диктатури в Польщі не сприяли відбудові цих вартостей. У державі, яка кілька разів ледь не пропала через відсутність армії, спонтанно було створено організацію, яка не так поборювала деформації в Народному Польському Війську, як саму ідею війська. Авторитети, з якими рахувалися, за ідеологічний зразок брали дезертира. Представлені вище інтеліґентські середовища, позбавлені достатньої лояльності щодо держави і народу, є матеріалом для протектора, який забезпечить їм матеріальний і суспільний статус. Скількох комуністів у минулому бачили ми, які в сімдесятих роках масово відвідували Костел, отримуючи там духовну підтримку і посилки. А в момент, коли перестали їх потребувати, почали наголошувати на загрозі клерикалізму у країні, в якій ніколи не було релігійних воєн. Спочатку були віруючими комуністами, потім католиками, що практикують, тепер заприсяглися бути європейцями, які публічно лають свою країну. Ким будуть завтра? Можуть бути чим завгодно, бо насправді вони ніщо.

Цей стан ментальності є лише потенційною можливістю існування компрадорства. Потрібний ще протектор, який диспонує фінансовими можливостями. У нашій конкретній ситуації є ризик, що таким протектором буде Німеччина у формі державних філій або позаурядових організацій.

Метою такої діяльності є не те, щоб з деяких інтеліґентських груп зробити німців, як у випадку прикордонних груп, а їхня матеріальна залежність від німецьких осередків засобом створення між ними цілої мережі взаємозв’язків. Між такою інтеліґенцією і знаними з практики КҐБ «аґентами впливу» існує різниця, яка зводиться до того, що аґент знає, що він є ним. Представники компрадорської інґелігенції, наприклад, польські науковці, які працюють на ставках, що оплачуються з німецької фундації, можуть бути щиро переконані, що вони причетні до європеїзації країни, скажімо, створюючи німецький науковий осередок середніх розмірів у воєводському місті на Шльонську (польська Сілезія — Ред.) або Помор’ї (територія Польщі над Балтійським морем — Ред.). Вони не почуватимуть себе винними, якщо одночасно у цьому ж місті буде зліквідований польський державний інститут.

Протягом останніх років у Польщі з’явився цілий ряд фундацій і товариств, які існують лише завдяки фінансовій підтримці зарубіжних спонсорів. Створені ними місця праці для багатьох інтеліґентів служать не лише джерелом утримання, а й гарантією суспільного становища і також формою політичної підтримки. Наприклад, ким був би організатор наукової конференції, на яку запрошує науковців, політиків, журналістів і таким чином створює собі репутацію для майбутньої виборчої кампанії, якби не євро­пейський спонсор. Був би він вчителем або бібліотекарем в Будинку культури.

Це не означає, що кожний інґелігент схильний до того, щоб задовольняти кожне бажання спонсора. Це означає, що створено механізм для виникнення саме такої ситуації.

Добре, що квартальний журнал, який займається історією Вармії й Мазур, публікує статтю німецького науковця, який намагається переконати нас, що перебування поляків на цих землях до 1945 року — це непорозуміння, адже треба знати різні, навіть абсурдні точки зору. Також добре, що у цьому номері надрукована стаття, яка вказує, що вищенаведений погляд нагадує швидше непорозуміння. Одначе виникає запитання: чи існує в ситуації, коли цілий квартальник фінансується однією з німецьких фундацій, можливість, скажімо, вилучити тексти польської сторони і чи змогла б редакція чинити опір такому тиску?

Гельсінська Фундація Прав Людини висловила протест проти ліквідації нелегально збудованих пам’ятників Вермахту, що уславлювали армію, а не окремі жертви війни. Ця фундація диспонує фінансовими засобами непольського походження, і ми маємо право запитати, чи взаємопов’язані обидва ці факти, і якщо так, то яким чином?

Вищенаведені приклади можна множити, але йдеться не про це, а про саме явище.

Успіхові компрадорської інтеліґенції також сприяє інтелектуальна залежність значної частини польської інтеліґенції від «варшавки», тобто від пов’язаних між собою міцними товариськими зв’язками варшавсько-краківських інтеліґентських груп, визнаних авторитетами колишньої демократичної опозиції (символом цієї формації є Адам Міхнік). Варто зауважити, що ці люди вже в період своєї опозиційної діяльності призвичаїлися бути залежними від західних політичних еліт. У це середовище був спрямований найсильніший струмінь допомоги. Також йому легше було контактувати із західними середовищами. Відтоді лишилася матеріальна сила і сила авторитету, що також дозволяє висловлювати судження, з яким має рахуватися кожний, хто хоче функціонувати у публічному житті як інтеліґент. Сила авторитету, товариська міць салону також становлять елемент політичної дійсності, тому основним є питання, за чиї гроші відбувається сьогодні «бал у сенатора».

Явище компрадорської інтеліґенції становить потенційну небезпеку для духовного суверенітету країни, що в кінцевому результаті означає також загрозу для політичного суверенітету.

Одначе альтернативою для нього не повинна стати ізоляція, хоча ізоляторські гасла зрозумілі з першого приводу. Держава повинна брати до уваги це явище і протидіяти йому різними засобами, особливо юридичними. Потрібне таке регулювання іноземних інституцій у нашій культурній інфраструктурі, щоб фінансова перевага сусідів не могла бути використана проти нас. Перед такою проблемою можуть постати й інші країни нашого реґіону. Наша протидія, проте, не повинна вестися засобами, які призводять до самоізоляції.

III. ІНШІ ДЕРЖАВИ І РЕҐІОН МІЖМОР’Я

США

Сполучені Штати Америки — це наддержава. Вона провадить глобальну політику. Середня Європа є лише фрагментом їхньої політики. Так як ця частина Європи лежить на перехресті інтересів Німеччини й Росії, які для США є набагато важливішими партнерами, ніж усі країни Міжмор’я разом узяті, потрібно розглядати американську політику щодо нас у контексті співвідношення з двома цими силами.

Росія для США є надзвичайно важливою державою з трьох причин:

- контролю над ядерною спадщиною після СРСР;

- як противага для Китаю (у випадку можливого погіршення стосунків між ними);

- як противага для ісламського світу.

Тут також можна сказати про звичайну вигоду, особливо у зв’язку з першою причиною: простіше вести політику, маючи одного сильного партнера.

Конфлікт Росія–Китай, незважаючи на сучасне поліпшення стосунків між ними, має постійний характер. Цей конфлікт стосується Східного Сибіру. Для Китаю — це єдиний реальний спосіб розмістити надлишки своєї людності й одночасно це простір, який є колосальним енергетичним і сировинним тилом. З тих же причин Сибір є шансом для Росії, тому конфлікт між Росією й Китаєм коріниться в географії і є істотнішим, ніж минущі політичні непорозуміння.

Ця суперечність інтересів буде пов’язувати США з Росією. Ще більше ці країни зв’язує конфлікт між Росією й ісламськими країнами. Він є результатом оборони великодержавницької позиції Росії, а також результатом того, що мусульманські країни піддають сумніву територіальну інтеґральність Російської Федерації. Відділення Чечні і Татарстану саме по собі не становить великої проблеми, але має велике значення як створений прецедент,  а також факт, що кривава розправа над ними дала б хід механізмові солідарності з боку світу їхньої віри. Наступним простором конфліктують повністю зросійщені північні області Казахстану. Відокремлення їх від решти цієї республіки і приєднання до Росії згідно з пропозицією Солженіцина може прислужитися до розпалювання конфлікту. Не виключено, що Росія буде намагатися одержати підтримку з боку США, використовуючи мандат своєрідного жандарма, який поборює ісламські рухи, використовуючи жупел мусульманського фундаменталізму для того, щоб США прийняли таку роль Росії.

Для США, які вплуталися у конфлікт з ісламськими країнами, така ситуація виглядає вигідною, бо перетворює Росію у партнера, заанґажованого у боротьбі проти спільного противника.

Вищенаведені обставини призводять до того, що Росія матиме привілейоване місце в стосунках із США і може використати це для реставрації свого панування в Середньосхідній Європі (vide несприйняття Бушом незалежності України у 1991 році). Середньосхідна Європа може виявитися для США менш важливою, ніж ісламські справи або підтримка Росії в китайському питанні, тому нею США можуть розплатитися за підтримку з боку Росії.

Належить усвідомити собі можливість, що США уступлять свої права «відповідальності за реґіон» Росії у випадку, якщо будуть підстави вважати, що це запевнить стабілізацію з точки зору США.

Такій можливості можуть сприяти дві тенденції:

- можливий поворот в американській політиці після закінчення «холодної» війни до ізоляціонізму;

- помітне вже кілька років переміщення центру ваги світової економіки й політики в бік Тихого океану, таким чином Середньосхідна Європа опиняється на периферії американської політики.

Західна Європа і Скандинавія

Міцні зв’язки Німеччини з Європою (які після війни популяризувала переважно Франція) мали запобігти новому європейському конфлікту. Можливе домінування у Середній Європі дозволить Німеччині (потенційно) не рахуватися з Європою. Тому інтересам європейських держав служить їхня активність у реґіоні. З огляду на потребу створення противаги для німецького капіталу це служить також і нашим інтересам. Особливо якщо взяти за основу, що певні проблеми, наприклад, екологічні, можуть бути розв’язаними тільки в масштабі усього континенту. Такою проблемою, приміром, є велика частина ядерної енергетики в енергетичному балансі деяких середньоєвропейських держав, що створює загрозу для кожної держави — від Європи до Уралу.

Безперечно, що країни Західної Європи і Скандинавії могли б створювати таку противагу. Якщо говорити про Скандинавію, то необхідність інтенсифікації співпраці навіть більше витікає з того факту, що екологічні проблеми, коли вони переростають певні межі, стають проблемами політичними. Такою проблемою є необхідність порятунку забрудненої Балтики, що видається неможливим силами однієї лише держави.

Одначе, беручи до уваги різні рівні потенціалів цих держав і Німеччини, а також різні напрямки їхніх зацікавлень, постає запитання: чи однаковою мірою захочуть вони підтримати Середню Європу, як свого часу вони виявили волю до інтеґрації Західної Європи? Чи служить це альтернативою до підтримки Німеччини? На це запитання відповідь можемо дати не ми.

Японія і постконфуціанські тигри Тихого Океану

Незважаючи на те, що географічні віддалі призводять до того, що ні вони для нас, ні ми для них не можемо бути першочерговими партнерами, одначе варто сказати про значення розвитку взаємних стосунків. Ці країни — Японія, Тайвань, Малайзія, Південна Корея, Сінґапур — диспонують гігантським економічним потенціалом і колосальними надлишками капіталу, які можуть вкласти в наш реґіон. Міжмор’я могло б прислужитися як плацдарм для їхнього входження на європейський ринок. Одночасно для нас інвестиції азійського капіталу не мають такого ризику, що його несе німецький капітал.

З іншого боку, Західна Європа побоюється японської конкуренції. Тому допуск японського капіталу до Середньої Європи може призвести до того, що західноєвропейські країни будуть більше зацікавлені активізувати свої дії у реґіоні Міжмор’я. Також можуть бути відкритішими для нас в економічних переговорах, знаючи, що вони не єдині наші партнери.

Допускаючи до Польщі азійський капітал, а також скандинавський і західноєвропейський, можна зробити спробу урівноважити ними німецький капітал, наявність якого не обійти. Шанс одержати високорозвинені технології з передових країн Азії є більшим, ніж з країн Західної Європи, які можуть боятися конкуренції з боку нашого реґіону.

Співпраця з Японією має ще один позитивний аспект: це інтенсифікація контактів з капіталістичною країною, але такою, що визнає традиційні цінності. Більше того — яка трактує такі цінності як джерело успіху. Це обставина, яку варто взяти до уваги в добу наступу на національні традиції під претекстом, що вони перешкоджають модернізації у дусі вільного ринку.

Ісламські країни

Ісламські країни, що межують з Росією перебувають з нею у конфлікті, різниця між їхніми інтересами носить постійний характер, про це вже згадувалося. Одночасно певні ісламські країни лишаються у стані конфлікту зі Сполученими Штатами, основним партнером Росії.

Жодна з ісламських країн не може загрожувати Середній Європі. У цьому не має жодного сенсу, якщо виключити ідеологічний фанатизм. Одначе можливим є гострий сербсько-турецький (або ширше ісламський) конфлікт у випадку, коли Туреччина надасть допомогу боснійцям або албанцям. У такій ситуації Туреччина, як член НАТО, виступила б, однак не тільки з позиції ісламської країни. Зрештою, видається неправдоподібним, щоб європейська дипломатія допустила до перетворення цього конфлікту у сучасну релігійну війну. Загострення в болгарсько-турецьких стосунках мають шанс бути зліквідованими завдяки тому, що демократичний уряд Болгарії буде рахуватися з правами турецької національної меншості. Прагнення Туреччини з’єднатися з європейськими структурами є тим чинником, що обмежує можливість агресії з її боку, хоча, як показує приклад Кіпру, не зовсім.

Існують ще дві точки, в яких інтереси країн Міжмор’я й ісламу розбіжні. Це Грузія і Вірменія. Не виключено, що ці християнські держави Кавказу після розчарування щодо Росії (розчарування більше стосується Вірменії, яка трактувала цю могутню державу як традиційного свого охоронця від Туреччини), почуваючи загрозу з боку ісламу, захочуть зміцнити співпрацю із найближчою (крім Росії й Осетії) християнською країною, тобто Україною. Це може призвести до конфлікту, але швидше локальних масштабів. Ключовою тут знову є позиція Туреччини — найбільшого ісламського сусіда реґіону, що ясно прагне створити власну сферу впливів у пострадянській Середній Азії. Це прагнення зіткнеться з протидією Росії, що створює природну площину спільних інтересів між цією країною, спорідненими з нею середньоазійськими народами і нашим реґіоном. Ми мусимо усвідомити, що ісламські країни не лише сусіди того географічного реґіону, до якого й ми належимо, а й південний фланг Росії.

Ісламські країни, як економічні партнери, мають важливий козир у вигляді нафти, що полегшує завдання енергетичної незалежності від російської нафти і газу. До такого висновку прийшла вже Україна, яка прийняла рішення будувати газопровід з Близького Сходу. Напевно, це рішення було прийняте під впливом енергетичного шантажу. Загальновідомою є та роль, що її відіграла нестача енергії на останніх виборах у Литві — там голосували за посткомуністів, розраховуючи на те, що вони легше, ніж націонали, доб’ються розблокування російського постачання енергетичної сировини. Ніхто не може дати гарантії, що подібний енергетичний шантаж не торкнеться Польщі. Ісламські країни з огляду на енергетичну сировину можуть бути тим, чим є Японія з огляду на технологію — можуть захистити нас від газово-нафтового шантажу з боку Росії так само, як Японія може захистити нас від технологічного шантажу з боку заходу. Враховуючи все це, добрі стосунки з ісламським світом мають бути необхідним доповненням до системи стосунків у реґіоні Міжмор’я.

IV. МІЖМОР’Я — СЕРЕДНЬОЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА

Співпраця між країнами Міжмор’я має носити правовий характер — тільки це дає можливість виступати щодо сусідів як один спільний партнер. Жодна з країн реґіону не може сама створити достатній потенціал, який би дозволяв ефекттивно протистояти всім вищезгаданим загрозам. Координація дій, що має на меті усунути ці загрози, є необхідною умовою для результативної боротьби з ними.

Основною метою такого об’єднання є гарантія незалежності усіх країн-контраґентів, а також захист національної самобутності їхнього населення. Отже, не можна створювати регіональну наддержаву. Належить з усією силою підкреслити, що спроби домінування однієї з держав за такого розкладу сил загрожували б знищити цілість. Тому варто вже сьогодні подумати над тим, якими правовими способами можна уникнути цього.

Ця система також не повинна бути альтернативою для європейської інтеґрації, якщо ми розуміємо її як «Європу Батьківщини», а не як наддержавне утворення, яким управляють бюрократи з Брюсселя. Створення середньоєвропейської системи Міжмор’я усуває серйозну перешкоду на шляху європейської інтеґрації, тобто усуває побоювання, що Середня Європа за нового розкладу сил буде васалом, а її самобутніть виявиться розчиненою. Співпрацювати між собою можуть спільні партнери. Система країн Середньої Європи є таким партнером також для Заходу. Жодна з цих країн, взята окремо, таким партнером бути не може. Інтеґрація дуже слабкого із дуже сильним називається поглинанням. Побудова Міжмор’я перед тим, як більшість країн цього реґіону ввійде до європейської спільноти, усуває цю загрозу. Міжмор’я таким чином служить справжній інтеґрації Європи — такій, яка не загрожує тому, що в основі продовжує європейську традицію — незалежності, національній самобутності кожної країни нашого континенту.

Сьогодні ми не можемо передбачити тих форм, які набуде співпраця у реґіоні. Зате можемо сказати про мінімум засад, яких мають дотримуватися усі держави Міжмор’я, якщо воно має стати чимось більшим, ніж географічним поняттям.

Першою умовою є відмова від намагань ревізувати кордони, хоча ми розуміємо, що часто вони проведені арбітрально, не приймаючи до уваги етнічних реалій. Виняток становлять тут Крулевець, зважаючи на відсутність корінного населення (більшість людності цього простору становить військо або цивільний тил для війська), а також колоніальний характер анклаву.

Другою є засада необхідності поважати права національних меншин усіма державами реґіону. Адже жодний народ не погодиться, щоб його уряд жертвував життєвими інтересами своїх співвітчизників на вівтарі закордонної політики. Відносини між державами, що іґнорують права національних меншин, не можуть вважатися добросусідськими. Однак потрібно підкреслити, що обов’язковою є також засада лояльності кожної меншини щодо держави, громадянами якої ця меншина виступає. Рівність прав веде за собою також рівність громадянських обов’язків.

Ще однією засадою має стати повага до національних традицій своїх партнерів. Подіям, які викликають різні оцінки, не варто надавати жодного іншого значення, крім історичного. Ми і наші сусіди завжди будемо оцінювати ці факти інакше (наприклад, оцінка Люблінської унії поляками і литовцями), але помилкою було б робити з цього висновок про неможливість співпраці, так само помилкою було б нехтувати різницею в оцінці заради добросусідського співробітництва.

Черговою засадою має стати політика, яка не допускає переміщення етнічних кордонів за межі реально існуючих, тобто політика, яка не допустить створення нових національних меншин з реґіональних груп або розширення вже існуючих, використову­ючи економічну перевагу. Одночасно необхідністю є припинення вільного декларування своєї національності. Ми даємо собі звіт у тому, що при такому устрої співпрацювали б народи з різним рівнем культури, що створює певні спокуси і породжує певні побоювання. Сильні народи мають зректися спокуси поширити свою національну свідомість на сусідні народи, а слабкі мають навчитися жити із засторогами перед таким розвитком подій.

Народи Середньої Європи мають історичний шанс створити систему, яка міцно вбереже цей простір від чужого домінування. Або вони створять цю систему, або будуть приречені на ще одне повторення уроку історії.

січень-лютий 1993

Переклала з польської
Роксана Харчук