Шановні рідновіри! Останнім часом нашому середовищу нав’язано чергову дискусію щодо застосування землі і хліба в обрядах Рідної віри. Як правило, такі дуелянти виступають всупереч науковим фактам і спираються на псевдонаукові твердження. Їхня мета може бути окреслена двояко: або як елементарне невігластво, або як цілеспрямоване намагання посіяти недовіру до Об’єднання рідновірів України. З метою запобігання перекрученням я оприлюднюю матеріали свого майстер-класу, проведеного в рамках Школи Рідної віри для громадськості в 2010–2011 роках та лекції для студентів Української духовної академії рідновірів у 2012 р. Про застосування землі в обрядах посвяти (клятви) рідновірів читайте мою статтю «Священний смисл присяги на тлі суспільного хаосу» (Сварог. — 2003. — Вип. 13/14. — С. 23–27) на сайті www.oru.org.ua. Щодо традиції передачі Богам хліба через Вогонь пропоную свою статтю «Метафізика жертовності в Рідній вірі». Ви можете також самостійно ознайомитися з науковими фактами шляхом перевірки джерел (у тексті є посилання), щоб не піддаватися провокаційним дискусіям.

Насамперед з’ясуємо, що таке метафізика. Це слово походить від гр. μετά (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що є після фізики, або щось незбагненне, що існує незалежно від відомих нам законів фізики. «Метафізикою» Арістотель назвав один із своїх творів.

Метафізика — це вчення про недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу), які не піддаються осягненню за допомогою наукових методів.

Що ж таке Жертва. Наш Волхв, професор Володимир Шаян стверджував, що Жертва — це насамперед Перемога: «Жертва, це не є самознищення, як нам підказує обмежена егоїстична думка; жертва — це радісна перемога над життям і смертю. І тому з понадсвітньою впевненістю перемоги носили знак Тризуба натхненні індійські віщуни, що перемогли смерть ще за свого життя.

Потрійне Самовідречення і Жертва означає жертву Мислі, Почувань і фізичної Енергії (Життя і Тіла) у службі Перунові — Богові Космічної Творчости. Така жертва — це найбільше радісне і повне життя у вічній розкоші творчости Найвищого.

Із такої жертви виростає нова, вища особовість, куди більш досконала за попередню. Такої жертви навчав Сковорода в своїй науці про Нового Чоловіка.

Бачимо, отже, що ця, здавалося б, жахлива жертва — по суті — тобто в езотеричному розумінні — веде не до знищення життя чи особовости, але до нечуваного і майже чудесного розвитку людини, що перейшла через вогневу пробу найвищої жертви» (ВПН, с. 772).

Арійська жертовність. Чудово розуміли значення пожертви наші праарійські Предки, які возливали на Вогонь (Агні) священний напій Соми, жертвуючи його Місяцю:

З Вірою вогонь запалюється,
З Вірою возливається жертва,
Віру на вершині щастя
Ми висловлюємо рідною Мовою
(Рігведа, Х, 151).

Містичний смисл напою соми пояснюється древніми віщунами: віддаючи своє рослинне життя (соки) Богам і людям, Жертва спонукає, стимулює світ до нового відродження. Отже, пожертва на мікрокосмічному рівні (дія особи чи громади) повторює макрокосмічний акт творення Всесвіту самими Богами.

А найголовніша мета пожертви — викликати до життя новий стан світу і людини. Пожертва Богам є позачасовою — вона ніби з’єднує «два кінці часу»; під час Богославлення жертводавець хоч на мить магічно поєднується з Творцем Всесвіту, зливається з ним у космічному універсумі; жертва відновлює втрачені в процесі життя сили людини; очищує душу вірних, чим і створює новий стан Всесвіту і людини.

Юрій Миролюбов так описує жертовність давніх аріїв: «День, як Пожертва, встає і протікає. Жерці і старійшини кланів творять Утреню — Вдячну Жертву, творять возливання Соми на Вогонь-Агні, дають пити Амброзію своїм вірним Арійцям, членам їхнього племені. Коли Зоря роздає молоко Живущим, йдуть жінки доїти Корів. Молоко Небесне, змішане з молоком Земним, тече у глеки. Арії п’ють молоко Корів, змішане з молоком Зорі, щоб отримати Живу і Прану» (Рігведа і язичництво.— К., 2009. — С. 7).

Посередниками між людиною й Богами, тими, що приймають пожертви, завжди були і будуть 5 стихій, відомих людству споконвіку і вже описаних у язичницьких віровченнях впродовж кількох тисячоліть:

Вогонь (пожертви: їжа, овочі, борошно, тісто, хліб, напій, волосся ініціальне, починок пряжі, перше прядиво дівчинки, починок полотна, золото, дарунки покійному, лялька обрядова та ін.);

Вода (пожертви: квіти, овочі, борошно, хліб, вареники, напій, волосся, монети та ін.);

Земля (пожертви: мед — священний напій, молоко, хліб, овочі, волосся ініціальне, нігті, ляльки обрядові, кисіль, яєшня та ін.);

Повітря (пожертви: борошно, квіти, печиво-птахи, стрічки, постріли);

Ефір (пожертви: молитви, співи, славлення, що звучать у просторі).

Птахи й тварини також часто служать своєрідними посередниками між людьми й Богами: якщо птахи поїдають жертовний хліб, то знак, що Боги прийняли пожертву й почули молитву. Заклички птахів навесні також зберіг український фольклор:

Із краю Вираю
Пташок викликаю:
— Летіть, жайворонки,
До нашої сторонки,
Спішіть, ластів’ята,
До нашої хати —
Весну зустрічати,
Зиму проводжати!

Хліб у вигляді тварин замінив тваринну пожертву. Маємо зразки всіляких українських випічок: житники-півники, пряники-корівки, рогалики та ін. Вареники, або пироги, що формою схожі на місяць, здавна на протоукраїнських теренах були пожертвою Місяцю.

Жертва для Всіх Богів має здатність повертатися до жертводавця благами, яких заслуговує щедра людина, про що маємо чимало свідчень з найдавнішого у світі святого письма:

Жертва прямує назустріч милості Богів.
О, Боги! Будьте милостиві!
Хай вона повернеться до нас Вашим благом,
Тим, що краще всіх знаходить
Правильний вихід із скрути
… (Рігведа).

Про обряд возливання знаходимо згадки в Рігведі й у Велесовій Книзі:

З Вірою вогонь запалюється,
З Вірою возливається жертва,
Віру на вершині щастя
Ми висловлюємо рідною Мовою
(Рігведа).

Або:

Це є жертва наша — мед-сура
на дев’ятисилі й шавлії удіяна
і на сонці ставлена на три дні,
а потім крізь вовну ціджена, —
і та буде наша жертва
Богам Права, які є наші Праотці,
бо це ми походимо від Дажбога
і стали славними, славлячи Богів!
(ВК, 24-В)

І маємо глядіти
Степи Райські в Сварзі, яка є синя,
і та блакить іде од Бога Сварога.
І Велес іде правити отарами їхніми;
і йдуть на злаки Води Живі,
і ніхто не поневолений в Краї тому,
і рабів нема там,
і жертви іншої, як хліби, немає.
А ще виноград, і мед, і зерно
дають до молінь тих.

У селі Сахнівка на березі Південного Буга відоме Святилище аграрного культу загальною площею близько 70 кв. м. Всередині святилища була велика піч (на круглому постаменті), прямокутний глинобитний вівтар завдовжки 6 м і «рогатий трон» виготовлений з глини. На вівтарі — 16 глиняних фігурок жінок з широкими стегнами у сидячій позі. Одна з жіночих фігурок тримає в руках змію, голова якої притулена до обличчя жінки. Біля вівтаря — велика глиняна посудина для води з рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, а також кадильниці. Було також п’ять жорен-зернотерок, біля кожної з них — по жіночій фігурі. Це святилище — своєрідний жіночий будинок, в якому випікався ритуальний хліб. Кістяна фігурка на кам’яному порозі святилища охороняла вхід до приміщення, де здійснювався обряд випікання ритуального хліба, можливо, для давніх Рожаниць (за археологом М. Макаревичем, який розкопав це святилище: 1960, с. 291).

Хліб як пожертва. Хліб — багатозначне поняття, про що свідчать стійкі лексичні факти: насамперед це Врожай — «зібрати хліб»; також зерно, колоски — «хліб зійшов»; хліб як їжа — «і хліб, і до хліба»; символ гостинності — «хліб-сіль»; навіть милостиня — «ласкавий хліб»; або робота — «відбирати чийсь хліб» та ін.

Традиція хлібних пожертв, відома у всіх слов’ян, має понад 7-тисячолітню тривалість, що сягає в часи Трипілля. Пожертви хліба були у вигляді зерна, борошна, тіста, каші, снопа, Дідуха, короваю, калачів, вареників, бубликів, різноманітного печива (у вигляді тварин і птахів, предметів побуту: «борона», «плуг» та ін.), коржів, млинців, «налисників» та ін.

Зберігся цікавий опис обряду Пожертви в орфічних гімнах давніх греків, які дійшли до нашого часу. Це автентичний текст, що розповідає про сам обряд, і нині для рідновірів є цінним зразком того, як саме відбувалися жертвопринесення через вогнище та з чого вони складалися:

В образі тому чи іншому видно божественний лик.
З різних боків сусіди тебе прикрашають вінками тугими,
Дарують букети квіткові, приносять і два пирога.
Вівтар твій спорудять і в посудині з глини селянка
З  родинного вогнища свого дарує тобі пломінець.
Рубають старійшини дрова й кострище спорудять високе,
У землю тверду навколо кілочки вбивають тоді.
Як тільки сухою корою роздмухають полум’я перше,
Хлопчик підносить до вогнища в кошику  повно плодів.
Тричі плодами, коли вдовольнилось вогнище,
Дівчинка в сотах туди мед припідносить густий.
Інші тримають вино і в огонь ще потроху вливають…
(Лосев А. Ф. Античная мифология. — М. 2005. — С. 375.)

Про пожертву зерна свідчать обпалені зернята, знайдені археологами ще в Трипільських протомістах, а також — насипання зерна на жертовники, встановлені посеред міста, відоме у всіх містах Північного Причорномор’я (наприклад, див. Музей під відкритим небом м. Ольвії в с. Парутине Миколаївської обл.).

Жертва у вигляді борошна також широко відома, про що маємо й вірш Велесової Книги:

Жертву Тобі правим — овсяне борошно
і так співаємо Славу і велич Твою.
Славимо Дажбога, і буде Він, наш покровитель,
заступником од Коляди до Коляди.
Хай плодить на полях і дає трави для худоби,
і дає нам в загонах скоту умножатися
і зерна житнього багато, аби мед віщий
заколотити і варити
(ВК, 31).

Далі розглянемо описані етнографами обряди пожертв за даними археології та фольклору. У святилищі Мокоші (с. Лепесівка на Волині) за археологічними даними був стовп, який молільники обнімали, і піч, яку вони цілували. Біля розкопаних печей знайдені глиняні модельки хлібів (відомі ще в скіфів та слов’ян-черняхівців). На хлібці-колобки наносили рівнобічні хрести, що дуже обурювало церкву, бо косий рівнобічний хрест, тотожний свастиці, відомий язичникам споконвіку: «А се иная злоба в крестьянех — ножем крестя тхлеб, а пиво крестят чашею… — а се поганьски творять» (Гальковский Н. М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. — М., 1913. — Т. 2., — С. 35). Нині знак свастя (щастя) рідновіри наліплюють на коровай або спеціальний хлібець, який випікають на свято Правої Середи.

Завдяки знахідкам археологів знаємо такі малюнки на ритуальних чашах с. Ромашки, с. Лепесівка та ін. Наприклад, у с. Сахнівка на Дівич-горі (берег Південного Буга) археологами відкрито Рожаничне святилище з піччю-жертовником, куди складали пожертви, навколо нього було 9 вогнищ і ритуальні чаші-ковші, що свідчить про рожаничну символіку культових обрядів (пор., 9 місяців вагітності).

Пожертва Сонцю передавалася через Вогонь. Звернімо увагу, що зерно і каша — арійська пожертва Вогню (Агні): «Домашня жертва вогню складалася, зазвичай, з очищеного топленого масла, молока, кислого молока, зерен рису і ячменю або рідкої кашки» (Радж Бали Пандей: Древнеиндийские домашние обряды: Пер. с англ. А. А. Вигасина. — 2-е изд. — М.: Высш. шк., 1990. — С. 20. В оригіналі: R. В. Pandey. Hindu Samskaras. India, Delhi, 1976).

Хліб-пожертва розглядається й видатним українським дослідником Миколою Сумцовим. Шкода тільки, що наші опоненти недостатньо ознайомлені з його працями: «Зі вступом людини в союз з древньою Матір’ю Землею, з появою хліба як прожитку, принаймні, вищого прошарку населення, виникла світла думка, що Богам противна кров жертовних тварин, і хліб робиться головним предметом жертвопринесень.

Чистим чисте угодне,
Дар, достойний Небес, —
Ниви колос первородний,
Сік оливи, плід дерев»
.
(Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях. — Харьков, 1885.  — С. 6, 7).

Заміна тварини хлібним виробом: «В пастуший період народного життя жертвопринесення Богам складалося переважно з тварин. З виникненням і розвитком землеробства в жертву стали приносити хліби різного розміру й форми» (Сумцов Н. Ф. Символика славянских обрядов — М., 1996. — С. 237).

Етнографічні джерела також містять чимало фактів про спалювання хліба, тіста, борошна, які, на жаль, також наші шановні опоненти воліють «не помічати»: «Три окрайцi паски вiдрiзали i вiдкладали для рiзних лікувальних та магічних цілей. Ними, наприклад, обкурювали чиряк; ними підгодовували дійних корів під час першого вигону на пасовище, що мало забезпечити кращі надії, захистити їх від відьом; під час бурі, блискавки їх кидали у вогонь, щоб вберегти обійстя від пожежі, нещастя тощо» (Йосиф Вархол (Словаччина). Хліб у звичаях та обрядах українців Пряшівщини. Матеріали наукової конференції асоціації україністів у Чернівцях 2005 р.). Перед посадженням хліба в піч «вимітали под, збризкували його водою і посипали борошно, якщо воно підсмажувалось, то піч готова» (Хлеб в народной культуре. Этнографические очерки. — М.: Наука, 2004. — С. 351).

Перевірка печі борошном відома в українців дуже широко. Читаємо сучасний опис приготування пирогів: «Доки «вироблені» пиріжки «підходили» (за моїми підрахунками це вже був п’ятий раз «сходження» тіста), господиня натопила піч, щоб добре прогрівся черінь. Потрібну температуру вона кілька разів перевіряла, кинувши жменю борошна на черінь. Двічі воно миттєво чорніло, через деякий час, вкинуте борошно повільно набуло світлокоричневого кольору.

Лише після цих маніпуляцій, тричі перехрестившись і приказавши «Господи, поможи нам в час добрий. Піченько, ану вироби нам», Ганна Павлівна посадила наші пиріжечки в піч. «Сиділи» вони там під пильним наглядом господині 50 хвилин. За цей час вона їх двічі пересувала з місця на місце — «щоб загнітилися краще» (Старий хутір: Опішнянські пироги. http://staryj-xutir.com.ua).

У латишів було табу: не їли свіжоспечений хліб доти, доки не дано пожертву печі: «Коли хліб готовий, витягнуть з печі, тоді господиня ламає один коровай і відщипує з нього тричі, і те, що вищипнуте, кидає в піч. Тільки тоді може сама скуштувати» (Хлеб в народной культуре. Этнографические очерки. — М.: Наука, 2004. — С. 355).

Пожертва хліба Вогню також засвідчена етнографією в багатьох реґіонах Слов’янщини. Перед посадженням весільного короваю в піч, її вимітали, збризкували водою, посипали борошном та кидали кусень тіста як пожертву Вогню. На Миколаївщині й при випіканні звичайного хліба кладуть у піч залишок тіста з ночов, у яких місили тісто. Пожертва печі у білорусів: «На Сорочини господині випікали печиво у вигляді пташок (жайворонків), один з них тут же кидали назад у піч — приносили жертву Предкам свого роду» (Котович Оксана, Крук Янка. Золотые Правила народной культуры. — Минск: «Адукацыя і вихаванне», 2010. — С. 28).

Пам’ятаємо, що тісто також хліб. Коровайниця, яка посадила коровай у піч, закидала хлібну лопату на покрівлю (або стукала нею об стелю) і кидала на стріху шматок тіста для птахів, що фактично є пожертвою Богам і Духам (Славянские древности. Этнолигнвистический словарь. — М., 1999. — Т. 2, С. 464).

Жертвопринесення домашньому Вогнищу: «Збереглося значне число обрядових залишків стародавнього жертвопринесення хліба домашньому Вогнищу або Домовику. У Галичині наречена кидає в піч два невеликих хліба перед тим, як садити в неї коровай. У Вітебській губ. молода, входячи в дім чоловіка, кидає в піч в’язанку бубликів, в Гродненській губ. вона кладе на припічку булку…У піч кидають шматок тіста, або на печі розламують пиріг, або тільки б’ють пиріг об пиріг, сидячи на печі» (Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях. — Харьков, 1885. — С. 129, 130).

Існують і інші повідомлення про пожертву хліба через спалювання. Оскільки такі дані зібрані незалежними від якихось ідеологічних чи релігійних переконань дослідниками та вважаючи ці й інші етнографічні факти справжніми, рідновіри ОРУ здійснюють хлібні пожертви згідно з традицією ось уже майже два десятиліття. Такі ж чи подібні обряди, незалежно від нас, здійснюють рідновіри сусідніх слов’янських країн, і досі ніхто не ставив під сумнів їх автентичність.

Заперечити такі обряди можуть хіба що християни, які ще не позбулися нав’язаних світоглядно-релігійних переконань. У християнстві всі пожертви здійснюються переважно через гроші та свічки. Тому спалювання їжі, безумовно, викликає у них жах і спротив.

Не забуваймо, що людина дарує Богам те найкраще й найчистіше, що у неї є. Вважається, що через хліб не передається ніяке зло, сама святість хліба забезпечує чистоту пожертви і щирість намірів жертводавця. Якщо хлібна пожертва вилітає з жертовного Вогню — це свідчить лише про те, що в коло вірних рідновірів проникла людина з поганими намірами. З практики рідновірів Київської громади «Православ’я» знаємо, що за два десятиліття таких випадків були одиниці. До речі, кожен жрець чи обрядовій повинен знати, що в такому випадку проводять обряд очищення, а пожертву міняють на іншу. Крім того, булочка, яку призначено на пожертву, під час підготовки до обряду має бути накрита чистим рушником, захищена від пилу та дощу. Якщо ж громадою здійснюється замовляння на хліб про благополуччя всього народу, то жрець повинен бути впевнений, що в такому обряді беруть участь лише усі свої.

Жертва має бути чистою! До чого це зобов’язує? Перед виготовленням ритуальних страв необхідне прибирання кухні, очищення печі (плити), омовіння, вдягання чистої сорочки та ін. В українців відомі молитви при закладці харчових продуктів. Наприклад: «Моя пожива — з Богом пополам». Існують також правила зберігання обрядових страв — накриття чистим обрусом, серветкою тощо. Якщо пожертва впала — її не можна приносити, потрібно віддати навколишньому природному середовищу — землі, воді, духам повітря, птахам тощо.

Крім вогняних жертвопринесень, рідновіри здійснюють також пожертву хліба Роду та Рожаницям через води річок. Наприклад, на Родовому Слов’янському вічі відбувся обряд принесення хліба в пожертву Дунаю для єдності слов’янського роду (Бєлград, 2007).

Принесення в пожертву розтопленого масла було відоме ще в арійській культурі: пахощі, рослинні олії створюють урочистий молитовний настрій, який допомагає людині відмежуватися від повсякденності, підготувавши таким чином себе до спілкування з Богами через молитву, спів, пожертву. До Вогню дають також пахощі у вигляді сухого зілля або ароматичної олії. Олію виливають зі спеціальної ложки або ковша, що зафіксовано в Рігведі. Кожну пожертву жрець спеціально оголошує і закликає Богів прийняти її.

Існує також поняття годування Вогню. Для приготування святкових страв Вогонь годують з особливими почестями: ретельно заготовляють дрова, щоб не було дерева, в яке влучив Перун, щоб не було забруднених полін, зіпсованих хворобами, грибками та ін. Звичайно ж, неприпустимо виливати в жертовний Вогонь горючі речовини, технічні мастила, що іноді, на жаль, трапляється в практиці деяких громад. Стало вже хорошою традицією рідновірів на Різдво, Купайла, Перунів день та на Великдень видобувати Живий Вогонь — тертям, або лінзою від Сонця. Деякі громади перед жертвопринесенням здійснюють також освячення самої пожертви Богам, читаючи відповідну молитву:

Хай святиться наша треба,
Від Землі до Неба,
Від Солі до Хліба,
Від Слова до Діла!
Стань найліпшою,
Богам наймилішою!
Слава!

Жертвуймо Богам найкраще! При цьому пам’ятаймо, що Батько Сварог народив сина — Дажбога-Сонце, а Дажбог (Вогонь Небесний) народив Вогонь Земний. Знаємо й давні арійські перекази про викрадення героєм (або й самим Богом) Вогню з Неба й дарування його людям. У слов’ян, як і в іншого населення Європи, Вогонь вважався посланцем небес, зведеним на землю.

Отже, Вогонь нашого жертовника є дитям Сонця, що гуртує навколо себе громаду людей-однодумців й одновірців. Це стихія, яку ми ще не вивчили, але в ній нуртує своє життя! Часто жертовний Вогонь показує нам чіткі знаки-символи, які ми тільки вчимося «читати». Це є мова Богів, зрозуміла далеко не кожному… Домашнє ж вогнище приймає молитви тільки від своїх (і ніколи — від чужинців). Обожнювання домашнього вогнища та печі відоме ще в трипільців та скіфів. На Буковині вважали, що його звів на землю у вигляді блискавки Перун. Небесне походження Вогню зумовило і вшанування його земного відповідника — домашнього вогнища, а відтак, і печі. Отже, годування Вогню хлібом — це вияв найбільшої пошани до Вогнебога та всіх Богів, єдиних у Сварзі.

У рідновірів уже виробилися й правила щодо жертовних напоїв: молоко традиційно возливають на рослини, на Землю, на «Велесову бороду», але не у Вогонь (напр., на Русалії, Обжинки). Мед-сура має бути міцним, щоб Вогонь не погас (вина Вогню не дають, а виливають на землю, як і пиво, узвар та ін.). Сура чи мед готується спеціально жерцем або іншим посвяченим рідновіром. Не можна брати будь-який напій від прихожан (особливо від незнайомих).

І ще хотілось би оприлюднити таку думку: рідновіри Вінниччини настійливо пропагують «бездріжджовий хліб», мотивуючи тим, що сучасні дріжджі заводського виробництва шкідливі. Справді, такі дріжджі вже давно стали предметом обговорення медичних установ державного рівня. Але це не означає, що маємо перейти на прісні коржі. Бо справжній арійський хліб завжди був дріжджовий. Ще за Трипільської доби у нас виготовлявся хліб на бродилах, свідченням чого є Сахнівське святилище аграрного культу. Прісними були тільки коржі, млинці та різне печиво, які випікали на сковороді як щоденну страву. Прісний хліб з обрядовою метою вживали переважно семітські народи, зокрема юдеї (пейсах, маца). Чому ми маємо уподібнюватися чужинцям?!

Рецепт українських дріжджів

Тому в цій статті я подаю ще й рецепт українських дріжджів, як їх робили мої Бабусі в смт. Єланець Миколаївської обл.:

1. Запарити опару: 2 пригорщі борошна залити окропом і вимішати в макітрі дерев’яною кописткою до густоти сметани. Залишивши копистку в макітрі, накрити все полотняним обрусом. Через дві години помішати — «підбити опару». Ще зробити це через 1,5 — 2 години. У разі необхідності добавити ще трохи води для розрідження густини.

2. Шишки хмелю залити кип’ятком порівну і проварити, охолодити, процідити.

3. В опару залити настій хмелю і розмішати; додати пшеничних висівок, перемішати до вигляду однорідної каші; накрити. Через 2 години (як підійде) знов помішати двічі, щоб появилися бульбашки.

4. Набираючи цю суміш в жменю, вичавити залишки рідини, сформувати таким чином грудочки, які розкласти на полотно для просушування.

5. Готові сухі дріжджі зберігати в полотняному мішечку, їх можна використовувати протягом року, причому залишки цих дріжджів власного виробництва можуть стати основою й для виготовлення наступної порції дріжджів (записала від мами 6 вересня 2009).

Братчина як жертовний обряд. Й останнє, на що хотілось би звернути увагу рідновірів, це Братчина як жертовний обряд. Останнім часом у Київській громаді «Православ’я» громадські славлення далеко не завжди завершуються Братчиною. Цьому є, звичайно, вагомі причини, бо жертовник знаходиться у самому центрі міста і не завжди є можливість влаштування священної трапези. Не забуваймо, що споживання їжі разом з Богами забезпечує якість обряду. Перші обрядові страви, які часто бувають спеціально приготовані до певних святкувань Кола Сварожого, дають Богам. Іноді є такі обряди, коли потрібно здійснити обрядове роздавання, розподіл пожертви, причащання тощо. Богів урочисто запрошують до столу. На Братчині поводяться шляхетно, як у присутності Богів.

У слов’ян існувала спеціальна ієрархія розміщення за столом: волхв, жрець, поважні члени громади, ті, які добре знають обряд, сідають на чолі стола, вони керують Братчиною. Спеціальний жрець, виночерпій, слідкує за наповненням чарок (або ріжка) — це дуже поважна посада, як вважалося за давніх часів. Ритуальні страви споживаються першими, як обрядова роздача (напр., кутя, коровай та ін.). За братським столом не прийнято вести марних розмов, перебивати або не слухати тих, хто промовляє славу (тост), бо священний бенкет є продовженням славлення, і Боги тут також потребують уваги та пошани.

Звісно, що трапеза починається освяченням їжі молитвою. Не прийнято брати їжу без молитви. Існують побажання при чаші: «Пиймо Суру цю во славу Божеську!» (ВК, 34), або: «Пиймо Сурицю в знак благості і єдності з Богами, які живуть у Сварзі й з нами п’ють за щастя наше!» (ВК, 3-А). Рідновіри знають, що напій є лише символом єдності з Богами, тому неприпустимо приносити на капище міцні напої (вище 16°) аби споживати їх.

Потрібно завжди пам’ятати, що наша пожертва Богам покликана ладувати наші душі, спрямовувати до добрих справ, єднати народ навколо рідних святощів. Обрядовість Рідної віри має глибокі корені в праісторичних просторах, які ми з’єднуємо в єдиний безперервний ланцюг минулого, сучасного і майбутнього нашого народу. Така метафізика жертовності в Рідній вірі.

Слава Сварогу за допомогу!

Галина ЛОЗКО

На фото: замовляння на хліб у Громаді «Галичани». Львів, 7518 (2010).