Хоробрий, невгамовний, дужий, —
В походах все життя прожив,
До срібла й золота байдужий,
А тільки славу й Русь любив.
Розширив він Русі простори
Мечем на захід і на схід.
Ні ріки не страшні, ні гори,
Якщо задумав він похід.
«Іду на вас!» — так благородно
Володарів попереджав.
Тому ж то (й це було природно),
У ворогів пошану мав.

Цими рядками з відомої поеми Яруна Мотронюка «Святослав» було розпочате вшанування великого князя київського Святослава Хороброго, яке відбулося 8 березня 2015 року.

На цьому місці, що на території Міжреґіональної Академії управління персоналом, де чи не одним із перших в незалежній Україні у камені гордовито постав останній язичницький правитель Русі, такі поминальні заходи проходять вже не в перше і, схоже, вже стали традиційними. Сучасні українці вшановують свого видатного князя. Ось і цього разу захід організувала і провела Київська громада українських язичників «Православ’я», яка входить до Об’єднання рідновірів України.

 

Вступне слово перед обрядом Тризни взяв заступник голови ОРУ, жрець Вогнедар. Він звернув увагу присутніх на той стан, у якому опинилася нині наша країна, не маючи таких провідників-державників, як Святослав Хоробрий. Навіть тепер, коли Русь-Україна веде війну з москвоординським агресором, більшість населення цього дня веселиться, відзначаючи національне свято зовсім іншого народу, енергетично підживлюючи тим самим його нацменшину. Адже відома дата трагічної події — 8 березня 972 року, коли відбувся останній бій великого князя, також дає привід для роздумів. А враховуючи кочовий спосіб життя племені пацинаків (печенігів), чиїми руками було здійснено вбивство Святослава Хороброго, їхнє східне (можливо, пов’язане із залишками Хазарського каганату) походження і дикі звичаї (виготовлення ритуальних чаш із черепів супротивника), а також період юдейського свята помсти (Пурім), можемо припустити і мету розправи.

Проте, як зазначив Вогнедар, незважаючи на те, що дата народження великого князя нам, на жаль, невідома, дату його загибелі не варто вважати найчорнішою в історії України, адже князь Святослав цього дня просто перейшов до Полку Перунового, перейшов достойно, як личить воїнові, — прямо з поля бою, полігши за Землю Руську.

Варто також додати, що великий князь київський Святослав до кінця залишився вірним слов’янському Роду, духовним традиціям рідної країни, а значить — істинним патріотом і державотворцем, який повинен бути прикладом для нинішніх і прийдешніх правителів слов’янських держав. Недарма його світлий образ став символом відданості Рідним Богам.

Оскільки Рідна слов’янська віра нині відроджується в багатьох країнах, Святослав Хоробрий, як останній язичницький князь Русі, рідновірами по праву визнається особистістю, що символізує вірність рідній традиції.

Обряд поминальної Тризни, яку провів заступник голови Громади «Православ’я», жрець Зореслав, передбачає ристалища — змагання на конях та військово-спортивні змагання богатирів. Ці обрядові ігрища мають порадувати Душі Предків наших та пробудити їхнє прагнення до Нового Життя. Та цього разу все обійшлося скромніше: лунали молитви до Рідних Богів, на спомин душі Святослава та душ усіх славних Предків українців, Погребальна Кощуна на честь князя; у вогонь невеличкого жертовника був вилитий ритуальний напій та покладена хлібна жертва, решта напою була пролита на землю.

По обряду слово було надане, викладачу Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидату історичних наук Оксані Сморжевській. Науковець озвучила історичні питання навколо дослідження постаті останнього язичницького князя, провела паралелі із сьогоденням, згадавши, зокрема, про позаминулорічний факт знахідки давньоруського меча, піднятого рибалкою з дна Дніпра поблизу Хортиці, якого, за рівнем коштовного оздоблення нині напівофіційно називають «Мечем Святослава».

Поминальний захід продовжився виконанням пісень та віршів, присвячених Святославу Хороброму. А завершився — спільним виконанням військового славеня «Меч Арея» (сл. і муз. Живосила Лютого).

Прес-служба ОРУ
Світлини О. Сморжевської