Рогніда мовить 1. Калинових моїх степів не тривожив проклятий звір.Незасмучених синіх сонць не поглинула чорна паща. Лиш завили вовками пси, як ступив він на батьків двір — Стан поштиво схиливсь, а зір — непоштиво і трудно важчав. Закусити зубами крик. Заховати в очах відчай. — Замість місяця сходить сіль, багряніє зоря недужа... — Я убила б, але рука не удатна тримать меча, Бо учили з юначих літ знати хліб, сорочки і мужа. В мене мужем не муж — байстрюк. Над мужами — росте трава. Столочили ж її за ніч триста мертвих батькових коней... Світла кров не зачне дитя, мертва кість не стане жива — Понесу у лоно землі своє згіркле й байдуже лоно. Не родити мені князів! За порогами — тьма і тьма, І вростає у ніч блакить, а у землю — коса шовкова... А на ранок — тьмяніє світ. І нічого уже нема, І в пісках прибережних мук помирає вода дніпрова. 2. 3. Дажбоже мій, твої всихають жили,І очі твої спалені слізьми... Дажбоже мій, чи ж ця земля збідніла, Що знала лише велетнів самих? Хто він, твій син, нащадок твій? Німують Твої вуста — важка на них печать... Бо він — холуй, народжений холуєм, Не здатний взять ні жінки, ні меча... |
Вогнедана (м. Київ)* ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ
Середньовіччя Мстяться часи, що не стали собою. І знову Святослав Як і тисячу років тому, ми безсмертні, ми теж
*
|
|
|
|
|
«ЛЕЛЕКА СЯДЕ НА МОЄ ПЛЕЧЕ...»
Народження сина Панує дерево в крові моїй: Лелека сяде на моє плече Вода живлюча, скресла течія Великдень. Дажбожа хода Дерева, станьте голосом Його Повідайте вустами, до зими Всім, хто чекає, ранком золотавим Повідайте: хода Його легка, І під ногами виростають трави... |
Богиня Змія І. Сивий рокіт громів і тонке коливання райдуг І спливуть твої муки і втіхи, літа і миті, Промине твоя вічність. Пролине твоя хвилинка ІІ. Він стояв, занімілий з дива, і не відав своєї туги, 00 |
|
Замовляння Люби — не відлюби... Іди — не віднайди... * * * Десь там, за межами себе,я вчуся вгадувати Долю,Де Пращури моїплетуть невипадковостей вервечку,Де немовлята моїх днів непрожитих —прозоро голі —Малюють пучками на скліжиття таємний безкінечник,Де павучки моїх чуттівчатують в плетиві цілунків,
Де ластівки моїх очей
здивовано злітають вгору,
Де хтось чека мене давно,
де, зазирнувши за лаштунки,
Побачиш світ і цвіт, і слід себе
в надзоряних просторах.
|
Боянові внуки Ні, ми просто останні з твоїх кораблів, Не тривожить ніщо голубої води Там, де паростки душ в віщих пащах у риб, Наша пам’ять болить й проростає углиб Підземелля, де час переходить в непам’ять. * * * І прийде тихо, наче дим... Торкнеться сном налитих піль, І стану тиха, як вода...
І в серці відгукнеться нині Одухотворена хода Золотоокої Богині Осені... |
Голос Мавки Я обізвуся до них Леся Українка Ти не міг не любити синій дим її кіс, Її голосу сітку густу, Де рожеві озера, занурені в ліс, Шелестять про свою німоту, Про зеленого листя тремтливу блакить, Про кори золоті письмена... Де відлуння води заколисує віть, Там огорне вас тиша земна Її голосу, плинне звивання змії Її голосу, злива німа... І збагнеш раптом: ти — лише голос її, А її у цій тиші — нема. ___________* * * Богородицька травко, що в літі єси, Богородицька травко, легенди дзвенять А за ними був дим моїх огнищ і люд, Що згубив свою пам’ять між темні ліси...
Але ти, наче рать, наставляєш списи Й сивим згуком землі раниш душу, як завше. |
Сонет рідновіра
Крізь тумани чужого віровчення
Крокує український рідновір.
Ходім за ним до сяйва рідних зір!
Ходім за ним, неграмотні та вчені!
Ходім з проваль за перевали гір,
Оббріхані, затуркані, нечемні,
Старі й малі, самотні й наречені, —
Вилазьте з юдохристиянських нір!
Мов день єдиний — тисячі років…
Учора ще ми військом Святослава
Бороли хижу лють кочівників,
Тремти, єрусалимський звір! —
Тебе скасує скоро Рідновір! Normal 0 21 false false false UK X-NONE X-NONE