Рогніда мовить

1.

Калинових моїх степів не тривожив проклятий звір.
Незасмучених синіх сонць не поглинула чорна паща.
Лиш завили вовками пси, як ступив він на батьків двір —
Стан поштиво схиливсь, а зір — непоштиво і трудно важчав.
Закусити зубами крик. Заховати в очах відчай. —
Замість місяця сходить сіль, багряніє зоря недужа...
— Я убила б, але рука не удатна тримать меча,
Бо учили з юначих літ знати хліб, сорочки і мужа.
В мене мужем не муж — байстрюк. Над мужами — росте трава.
Столочили ж її за ніч триста мертвих батькових коней...
Світла кров не зачне дитя, мертва кість не стане жива —
Понесу у лоно землі своє згіркле й байдуже лоно.
Не родити мені князів! За порогами — тьма і тьма,
І вростає у ніч блакить, а у землю — коса шовкова...
А на ранок — тьмяніє світ. І нічого уже нема,
І в пісках прибережних мук помирає вода дніпрова.

2.
Ще тобі, Макоше, воду полинову пити,
Ще тобі терном на всіх перехрестях цвісти,
Ще тобі пам’яті, земле, як хрещені діти
В лоно твоє увігнали залізні хрести,
Ще тобі слізьми спливати і кров’ю живою,
Ще тобі слухать прокльони з церковних дзвіниць...
Боже Перуне наш, де ж твої грізнії вої?

3.

Дажбоже мій, твої всихають жили,
І очі твої спалені слізьми...
Дажбоже мій, чи ж ця земля збідніла,
Що знала лише велетнів самих?
Хто він, твій син, нащадок твій? Німують
Твої вуста — важка на них печать...
Бо він — холуй, народжений холуєм,
Не здатний взять ні жінки, ні меча...

Вогнедана (м. Київ)*
(з журналу «Сварог» №№ 9, 10, 13, 14)


ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ

Середньовіччя

Мстяться часи, що не стали собою. І знову
Кволу гортань обпікає неспівана пісня.
Лімфою плинуть потоки змертвілої крови,
Тіло сухе на позиченім духові висне.
Боги уже не тримають на ралах десниці —
Жоден нащадок не годен — утримати рала! —
Ліву підставити. В землю врости. Причаїться —
Раб єси. Глина. Червоної глини кавалок,
Зграя, отара (з таких — не Людина, а орди!).
Хочеш і далі лишатись рабом безіменним?
Як відродитись не можеш — створи себе гордим!
Сильним створи — за законом написаним в венах.
Вірю у кров, що заграє, повстане, покличе,
Мозок і серце пропалить, і вибухне криком...
Довга дорога, та це лише Середньовіччя,
Поміж Загубленим Часом і Справдешнім Віком.


Святослав

Як і тисячу років тому, ми безсмертні, ми теж
Побудились зі сну, наче квіти до Сонця на разі.
І у серці щемить багряниця осінніх пожеж
І беззахисна юнь молодого воскреслого князя.
Пахло медом і зіллям. Рясніли шипшина і глід.
Пам’ятаєш, мій князю, ту осінь на київських кручах?
Ще і досі відвільгла земля зберігає твій слід
І вітри зберігають меча твого голос співучий.
Ось дружина твоя, ось твій меч, Святославе! Пора. —
Лиш діткнутись тепла, лиш відчути це диво знакоме —
Щоби знов, як колись, перетнути пороги Дніпра
І здобуть перемогу, й живим повернутись додому.
Вирушай, Святославе, за гори, за древні вали…
Я ж до київських круч, до священних гаїв повертаюсь…
Помолись Перунові, нехай вбереже від стріли.
Й не тоді, так тепер я, нарешті, тебе дочекаюсь.

 

*

 

 

 

 

 

«ЛЕЛЕКА СЯДЕ НА МОЄ ПЛЕЧЕ...»

Народження сина

Панує дерево в крові моїй:
течуть гілки судинами до Раю,
крізь лоно моє корінь проростає,
як плетиво кори крізь кіс сувій.

Лелека сяде на моє плече
і голос дасть розпуканому цвіту
і вродиться із вен співочих літо,
і світло пелюстками потече.

Вода живлюча, скресла течія
огорне сріблом мій зелений шелест,
між Місяцем і Сонцем пройде Велес
і з неба скине квітку чи ім’я.

Великдень. Дажбожа хода

Дерева, станьте голосом Його
В мовчанні світла, запахом і тілом.
Повідайте: спочатку був Вогонь,
А потім — світу безпросвітність біла.

Повідайте вустами, до зими
Прикутими, про безперечність літа,
Про нерозривність світла і пітьми,
Про нерозв’язність яблука і цвіту

І про безвинність снігу на бруньках...
Всім, хто чекає, ранком золотавим
Повідайте: хода Його легка,
І під ногами виростають трави...

Богиня Змія

І.
... А на тім перехресті ти в сивий увійдеш камінь,
Озирнувшись на голос, що звав тебе на ім’я.
Потаємно і млосно запахне земля віками,
І настане полудень. Й з полудня ковзне змія.

Сивий рокіт громів і тонке коливання райдуг
Перетче її тіло в смарагдову повінь трав.
І коли її голос в розімкнену тишу зайде,
Станеш світлий, мов стежка, якої колись шукав.

І спливуть твої муки і втіхи, літа і миті,
Наче сині пелюстки сну — за півколо дня.
І зазнаєш печалі нелюблених вітром квітів,
І зазнаєш утіхи, солодкої, мов дання.

Промине твоя вічність. Пролине твоя хвилинка
Й зникне чудо. Стьмяніють барви його принад.
А змія усміхнеться хмільними очима жінки і відпустить.
І підеш. Щоб потім — прийти назад.

ІІ.
І узяв він її за руку, і повів до своєї хати.
— Будеш, серце, мені за жінку, — сказав.
А ступив на поріг — і синьо проросла з її ока м’ята.
І збагнув він тоді, що не жінку він за жінку собі узяв.

Він стояв, занімілий з дива, і не відав своєї туги,
Як упала йому на руку нелюдська зелена сльоза.
Простелилося синє небо від одвірка до виднокруга,
Наче степ, що з далеких мандрів повернувся у степ назад.

00

Замовляння

Люби — не відлюби...
Безсонячної днини,
осінньої сльоти,
невинного вина...

Іди — не віднайди...
І вітер не зупинить,
І день не дожене,
І вечір не пізна...
Відгадуй,
Відпускай,
Плекай
моє вагання
Перед згасанням в ніч.
Жіноча нагота.
Дівоче чарування
на березі свічад
над квіткою терлич.

*  *   *

Десь там, за межами себе,
я вчуся вгадувати Долю,
Де Пращури мої
плетуть невипадковостей вервечку,
Де немовлята моїх днів непрожитих —
прозоро голі —
Малюють пучками на склі
життя таємний безкінечник,
Де павучки моїх чуттів
чатують в плетиві цілунків,
Де ластівки моїх очей
здивовано злітають вгору,
Де хтось чека мене давно,
де, зазирнувши за лаштунки,
Побачиш світ і цвіт, і слід себе
в надзоряних просторах.

Боянові внуки

Ні, ми просто останні з твоїх кораблів,
Боже Велесе, пущені плавати в Яву —
Голубими річками течем з-під землі
До землі і у землю, хмільну і ласкаву.

Не тривожить ніщо голубої води
На мальованій сонцем, ясній акварелі...
Тільки іноді пам’ять заводить туди —
На хиткі і виткі манівці підземелля.

Там, де паростки душ в віщих пащах у риб,

В рідних світлих світів спопелілому рам’ї,
Наша пам’ять болить й проростає углиб
Підземелля, де час переходить в непам’ять.


*   *   *

І прийде тихо, наче дим...
Відкине полог, ступить зграбно,
Калини клекотом жарким
Поранить сутінки єдвабні,

Торкнеться сном налитих піль,
Потомлених в любовних битвах,
Благословить і хліб, і сіль
Моєї вдячної молитви.

І стану тиха, як вода...
І в серці відгукнеться нині
Одухотворена хода
Золотоокої Богині
Осені...

Голос Мавки

Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки..
.

Леся Українка


Ти не міг не любити синій дим її кіс,
Її голосу сітку густу,
Де рожеві озера, занурені в ліс,
Шелестять про свою німоту,
Про зеленого листя тремтливу блакить,
Про кори золоті письмена...
Де відлуння води заколисує віть,
Там огорне вас тиша земна
Її голосу, плинне звивання змії
Її голосу, злива німа...
І збагнеш раптом: ти — лише голос її,
А її у цій тиші — нема.


___________*   *   *

Богородицька травко, що в літі єси,
Що у липні єси, між ліси бузковієш,
Наставляєш до сонця тоненькі списи
І лелієш меди, наче сльози лелієш.

Богородицька травко, легенди дзвенять
У сузір’ях твоїх аметистових китиць;
Богородицька травко — дання і знання,
А за ними був Вишень, і Лело, і Літиць.

А за ними був дим моїх огнищ і люд,
Що ішов проти Сонця до темних споруд
Помолитися — Сонце від віри відтявши,

Що згубив свою пам’ять між темні ліси...
Але ти, наче рать, наставляєш списи
Й сивим згуком землі раниш душу, як завше.

 

Сонет рідновіра

Крізь тумани чужого віровчення
Крокує український рідновір.
Ходім за ним до сяйва рідних зір!
Ходім за ним, неграмотні та вчені!

Ходім з проваль за перевали гір,
Оббріхані, затуркані, нечемні,
Старі й малі, самотні й наречені, —
Вилазьте з юдохристиянських нір!

Мов день єдиний — тисячі років…
Учора ще ми військом Святослава
Бороли хижу лють кочівників,

І наша слава їх пече, мов лава,
Тремти, єрусалимський звір! —
Тебе скасує скоро Рідновір!
Normal 0 21 false false false UK X-NONE X-NONE