Буша (наголос припадає на другий склад слова) — стародавнє подільське містечко, що розкинулося у мальовничій долині річок Мурафи й Бушанки, які впадають в Дністер, майже посередині між Могилевом-Подільським і Ямполем, неподалік українсько-молдовського кордону. Можливо, через те, що Буша за совдепії була перетворена на село, і тому, що вона знаходиться віддалік шумних автострад і залізниць, її віднайдеш далеко не на кожній карті нашої Батьківщини.

Тут кожний клаптик землі дихає славною минувшиною

Однак на території села, розташованого на берегах Мурафи, Бушанки й Сухої Бушанки, серед пагорбів, вкритих лісами, вже протягом семи тисячоліть вирує життя. На початку нової ери тут було місто Антаварія (від анти — праслов’яни), а в середні віки — місто Краснопіль. Пізніше, після перетворення у фортецю, порівняно з Кам’янцем-Подільським народ нарече містечко Малим Кам’янцем. Потужною енергетикою підсилюєшся, як тільки робиш перші кроки по бушанській землі, а особливо, коли торкаєшся видатних пам’яток археології та архітектури — славнозвісного бушанського рельєфу (витесаного з каменю у Скельному храмі руками наших славних Предків) і залишків бушанської фортеці — кам’яної вежі, яка дивом уціліла до наших днів. Численні підземні ходи, печери, знаменитий Гайдамацький яр, залишки багатошарових поселень Трипільської, Скіфської, Черняхівської та Пеньківської культур, середньовічне кладовище — усе це справляє незабутнє враження на того, хто сюди потрапляє.

Нинішня історична Буша виринає з намулу небуття — відроджуються національні традиції, розвивається культурне життя. Маючи стародавні традиції обробки каменю, ставлення до якого у наших Пращурів було священним, бушанці виготовляли оберегові стовпоподібні статуї Богів, які ставили поруч з воротами своїх садиб, жорна, кам’яні кільця для криниць тощо. Тож і не дивно, що, починаючи з 1986 року, тут проводяться щорічні пленери із символічною назвою «Подільський оберіг», на який з’їжджаються каменотеси з різних реґіонів України. За 20 років тут встановлено 140 кам’яних скульптур, виготовлених як професійними скульпторами, так і майстрами-умільцями. Організаторами першого пленеру стали скульптори Сергій Кокряцький, що вже відійшов у Світ Предків, Олексій Альошкін та нинішній директор ДІКЗ «Буша» Олександр Пірняк.

Однак, незважаючи на таке багатолітнє культурне явище, на Бушу влада звернула увагу аж у 2000 році(!) та й то — після подання Вінницької облдержадміністрації (неважко уявити скільки потрібно було місцевих подань, щоб зрушити це питання з мертвої точки): у серпні того ж року постановою Кабінету Міністрів України (підписаною В. А. Ющенком) був створений Державний історико-культурний заповідник «Буша» — єдиний заповідник у Вінницькій області.

І лише чотири роки поспіль на базі сільської садиби кінця XIX століття був створений етноґрафічний музей… Звичайно, туристів вражають простота побуту українців XIX, XX століть та малі розміри житла, в якому проживала подекуди не одна сім’я з кількістю дітей набагато більшою, ніж в українців сучасних, однак експонатів у музеї чимало, їх число щороку збільшується, та й не завжди вони відносяться до вищезазначеного історичного періоду. Де їх розміщувати? Адже спеціального приміщення для музею нема. Ось і стоїть надворі макет середньовічної Буші, створений художником-реставратором Галиною Деревчук під керівництвом директора заповідника Олександра Олександровича Пірняка (див. фото).

Не дають про себе забувати і доморощені нащадки колишніх прибульців на цю священну землю, скроплену кров’ю її оборонців. Так, нині чинний сільський голова Леонід Пташнік, мабуть, сплутавши славетну Бушу з якимось ізраїльським аулом, вирішив на територію Державного історико-культурного заповідника, на площу, де проходять різні урочистості, перенести базар, щоб всілякі підприємці успішно могли тут робити свій ґенделес (краще б простору споруду для музею збудував, без втручання вищої влади). А невеличка релігійна громадка УПЦ московського п-архату добивається дозволу будувати тут свою хрестату синагогу.


«Тут земля кров’ю Предків покроплена так, Що цвісти на ній мусив би вже тільки мак…»

Ці рядки з поезії Валентини Сторожук найкраще характеризують героїчну минувшину Буші. Взяти хоча б одну з найтрагічніших її сторінок — оборону від польських військ у листопаді 1654 року, яку яскраво змалював у своєму історичному романі «Облога Буші» Михайло Старицький.

Це був тяжкий для України час (а коли він був легким?). Після вимушеного укладання військової угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким і московським царем, того ж року відновилася спільна з москалями війна проти Польщі. Однак вона вже не була такою успішною, як це було до цієї угоди, і тривала з перемінним успіхом. Полякам вдалося зібрати значні сили, аби відвоювати втрачене протягом Української національної революції 1648—1654 рр. Тож частина польських військ на чолі з гетьманом Потоцьким пішла на Умань, інша, під керівництвом коронного обозного Стефана Чарнецького та польного гетьмана Лянцкоронського, — на Поділля. На зустріч військам Потоцького, до якого входила й татарська орда, вийшли полки Хмельницького та боярина Шереметьєва і зустрілися з ними між Охматовим і Ставищем, неподалік Білої Церкви. Московське військо у цій битві показало себе ненадійним союзником, і якби не підмога полковника Богуна, який наспів зі своїм полком у вирішальний момент, козаки зазнали б нищівної поразки. Відбивши поляків, Хмельницький не наважився їх переслідувати, а повернувся з москалями до Білої Церкви.

Інакше склалася доля частини польських військ на чолі з Чарнецьким, якому стало відомо про велику концентрацію «схизматів» (так називали українців, які, на думку покатоличених поляків, залишалися бути язичниками) в районі Буші. Вийшовши з Бару, у Шаргороді Чарнецький провів зі своїми військовими начальниками нараду, після якої його багатотисячне об’єднане військо з поляків, татар та німецьких найманців вирушило на Бушу, взявши на шляху містечко Чернівці (не плутати з містом Чернівці, що на Буковині).

Гарнізон Буші налічував приблизно 6 тисяч козаків разом з дружинами й дітьми та стільки ж добровольців і мирних жителів, що шукали за стінами Бушанського замку прихисток від польських карателів. Керували обороною Буші козацькі полковники Гречка, Гавратенко та сотник Зависний. Кількість же жовнірів Чарнецького перевищували оборонців вп’ятеро! Та, попри це, оборона містечка була добре організована. Бушанська фортеця навіть для такого багаточисельного ворога була неприступною і кілька днів успішно відбивала всі ворожі штурми.

Як тільки передовий польський полк наблизився до стін фортеці, по ньому був відкритий сильний вогонь з усієї зброї, після чого козаки вискочили з міста й завдали цьому полку значних втрат. Коли ж підійшла решта польських полків, Чарнецький наказав взяти фортецю приступом через нижню браму, розташовану на рівнині. Оборонці дали їм рішучу відсіч: відступивши, впустили поляків у браму, та коли окрилені близькою перемогою поляки увійшли в містечко і стали від брами віддалятися, позаду них спалахнула пожежа, а їм назустріч кинулися чоловіки та жінки, озброєні шаблями, пістолями, косами, рогатинами й палицями. Поляків було відкинуто прямо у вогонь, велика кількість їх загинула. А Чарнецький з простреленою ногою ледве врятувався.

Сподіваючись, що захисники Буші «опам’ятаються» і піддадуться, польські командири відрядили до них посланця з пропозиціями й умовами капітуляції. Та оборонці глузливо розстріляли його прямо на очах у своїх ворогів — так ненавиділи вони польських окупантів. Тоді почався генеральний штурм фортеці усім польським військом, яке взяло Бушу в облогу з усіх боків. Польний гетьман Лянцкоронський наказав кіннотникам злізти з коней і також дертися на високі Бушанські скелі. Однак всі ці зусилля були марними: захисники обсипали загарбників градом куль, скидали на них величезні стовпи та колоди. Окупанти падали зі стін, мов мішки з піском, — Буша була неприступною.

Хтозна, можливо, поляки її і не взяли б, якби Чарнецький не звернув увагу на те, що на оборонній стіні з боку ставу, утримуваного греблею, захисників менше, ніж в інших місцях фортеці. Наказавши зруйнувати греблю і дочекавшись, поки вода зійде зі ставу, коронний обозний сконцентрував у це місце основний удар. Жовніри по малій воді підскочили до палісаду і кинулися усі на одну вежу. Спочатку козаки якийсь час успішно відбивалися у цьому місці: з інших стін почали відтягуватися сили захисників, багато польських солдатів загинуло. Та на зміну загиблим карателям прибували нові, сили ж оборонців виснажувалися. Згодом в стіні було зроблено пролом, вежу запалено, і ворог таки вдерся в місто. Користуючись розпорошенням сил оборонців, окупанти одночасно стали вилазити на стіни і в інших місцях.

Утримувати фортецю було вже неможливо. Загинули полковник Гречка, сотник Зависний… У місті почалася тотальна різанина. Побачивши, що надій на порятунок вже немає, українські жінки шаленіли: не бажаючи потрапити в руки жовнірам, вони підпалювали свої хати і йшли разом з дітьми у вогонь, кидалися хто в криницю, а хто просто зі скель. Дружина сотника Мар’яна Зависна зі своїм малим сином на руках зайшла у пороховий льох і підпалила бочки з порохом — стався страшенний вибух, який забрав життя ще кількох сотень ворогів (а ми шукаємо героїчне у вчинках канонізованих християнських мучениць, які нічого для українського народу не зробили, та оспівуємо всіляких роксолян). Заволодівши містечком, озлоблені героїчним опором бушан поляки вирубали всіх до ноги. Буша палала цілу ніч. Загинуло близько 12 тисяч мужніх її захисників. Загарбники грабували й руйнували. З чотирьох веж Бушанського замку вціліла тільки одна. Скільки було обірвано ниток майбутніх українських поколінь — страшно збагнути…

Нехтуючи своєю лицарською честю, польські «орлята» вкотре відзначилися своєю жорстокістю. Тому й мало кому вдалося врятуватися — польська сторожа вистежувала й виловлювала втікачів. Сімдесятьом жінкам таки вдалося сховатися в одній із печер, що знаходилася поблизу фортеці і була закрита густим чагарником. Однак і їм не судилося врятувати своє життя. Хтось із польських офіцерів звернув увагу на намітки, які погубили жінки, втікаючи з містечка. По загублених речах польській сторожі вдалося дійти до схованки. Полковник піхоти Целаріус отримав наказ взяти втікачок в полон. Однак ані ввічливе звернення, ані обіцянки подарувати усім життя не спокусили жінок піддатися: у відповідь з печери залунати постріли. Та й з вояків ніхто не наважувався взяти печеру штурмом.

Все ж бажання помсти й убивча ворожа винахідливість спрацювали й тут. Поруч протікав струмок, і полковник наказав спрямувати його до печери, щоб її затопити. Бушанки мужньо прийняли смерть — ніхто з них не вийшов з печери й не віддався у руки переможцям.

У статті О. Пірняка та Н. Пірняк «Наш рід з крем’янистих порід», в якій викладено відомості про хід оборони Буші, читаємо такі рядки, присвячені вищеописаним подіям:

… Трави згорілі фортечної Буші,
Як вам, нарешті, з росою повірить?!
Замок злетів у повітря, а душі
Досі літають у тому повітрі…
[…] Оборона Буші, оборона Буші —
Це для кожного з нас оборона душі;
Це видіння про те, як на схилах століть
В іскрах славних легенд Україна стоїть;
Це знання, що наш рід з крем’янистих порід,
Що чужим не пройти річок наших убрід;
Стиснем руки, братове й товариші
В обороні душі, в обороні душі…

Героїчний подвиг захисників Буші навічно вкарбувався в серця українських патріотів і слугуватиме майбутнім поколінням гідним прикладом для наслідування.


Гайдамацький яр — перлина Поділля*

Про героїчне минуле нашого народу нагадує ще одна пам’ятка, але вже природного походження. Це знаменитий Гайдамацький яр.

Оскільки село розташоване на зелених схилах і в глибоких долинах, з трьох боків Бушу оточують гори: зі сходу — гора Татарська, з південного заходу — Леськівка та Лиса. Уся ця місцина покрита лісом та чагарниками. Уздовж берегів Мурафи та Бушанки виступають смуги скель пісковику. Село потопає в садах. Цей населений пункт привертає увагу туристів не лише влітку, а й у всі пори року своїм неповторним місцевим природним колоритом.

Проминувши Бушу і рухаючись у північно-західному напрямку вздовж лівого берега річки Бушанки проти її течії, за 1 км від села ввійдемо в лісовий масив, який люди споконвічно називають «Гайдамацьким яром». Це геологічний заповідник республіканського значення, один із 28 в Україні. Його площа сягає 96 га. Гайдамацький яр сповнений неповторної й величавої краси.

На глибині 35 м в’ється грайлива мілководна Бушанка, поросла з обох боків густим лісом. Тут ростуть тридцятиметрові грабові дерева, широколисті клени, рідкісні породи вільхи та величезна кількість кущів. Уздовж річечки височать велетенські скелі з пісковику. Одну з них називають «Висячою» або «Завішаною». Це дивовижна композиція з каменів: спираючись на два стрімчаки, на висоті 9-10 м зависла величезна десятитонна піщана брила. Перебуваючи біля підніжжя такої композиції, дивуєшся, яка сила її стримує!?

Рухаючись вгору по річці, натрапляємо на гігантські скульптури, витворені дощами, сонячними променями та вітром. Цей піщаний каньйон нагадує собою казку. Одна скеля дістала назву «Гриб», що дійсно нагадує величезний за розміром гриб, ніжка якого заввишки сягає 9 м, верхня частина «грибоніжки» має діаметр 1,2 м, а «шапочки» — 6 м.

Особливого та шанобливого ставлення до себе набула скеля «Ґонтів камінь». За народними переказами, ватажок селянського повстання Іван Ґонта навідувався до місцевих гайдамаків, зупинявся тут, і нібито улюбленим місцем для його роздумів була саме ця скеля. Вона лежить в самій Бушанці й омивається її водами.

Багато легенд існує про печеру «Гайдамацьку», що розміщена у піщаному кам’яному отворі. Знайти її можна, перейшовши через річку дерев’яним містком та піднявшись крутою стежкою вгору.

1768 рік. На правобережній Україні спалахнуло народно-визвольне повстання проти польсько-шляхетського гніту під проводом Івана Ґонти й Максима Залізняка. Це повстання увійшло в історію України під назвою «Коліївщина». Повстанці називали себе гайдамаками. За народними переказами, гайдамацькі загони з місцевих селян на Ямпільщині таборилися саме в цьому урочищі, поблизу села Буші, за що місцевість і отримала назву «Гайдамацький яр».

[…] Яр Гайдамацький, скелі високі,
Ліс, як давно колись було.
Ґонти тут голос, гнів гайдамаків —
Сповнено все вічним гулом.. .

М. Овчарук («Священна Буша»)

«…Справжній Театр Природи з неповторною архітектурною режисурою» — так назвав Гайдамацький яр вінницький журналіст Іван Волошенюк.

Коли вперше потрапляєш до Гайдамацького яру, здається, ніби тут гралась дитина велетня і поскладала з камінчиків пірамідки. Багато дивовижного і незвіданого приховує у собі Гайдамацький яр. Протягом віків це унікальне місце збуджувало людську фантазію. І тому про цей каньйон складено багато легенд. І хто знає, де тут вигадка, а де — правда...

(* матеріал ДІКЗ «Буша»)


Подільська Святиня

Навіть сьогодні дізнатися щось про Бушу можна тільки в бібліотеці, та й то — не в кожній. І якщо про оборону Буші можна вичитати півслова в «Історії України» М. Аркаса чи О. Субтельного, то про Гайдамацький яр, а тим більше про Скельний храм зі знаменитим бушанським рельєфом — тільки з рекламного буклету ДІКЗ «Буша» або ж, якщо вже дуже поталанить, з науково-пізнавальної літератури. А пересічним українцям ой як потрібно знати про Бушу! Принаймні, не гірше, ніж поляки знають про Аркону, зруйновану німецькими хрестоносцями у 1168 році на о. Руян (нині — Рюґен, Німеччина) в Балтійському морі чи про нашу збруцьку статую Світовида, що стоїть у Краківському музеї (Польща). Саме тому часопис «За Рідну Віру!» і намагається пролити хоч трохи світла на невідому для багатьох українців подільську Святиню.

Скельний храм офіційно був виявлений у 1883 році українським вченим, професором Володимиром Антоновичем, коли експедиція Київського університету проводила археологічні роботи на північно-східній окраїні стародавньої Буші. Святиня являла собою природну розщілину в скелі, попередньо кимось засипану. Після розкопок на одній з кам’яних стін було виявлене витесане зображення, яке й навело дослідників на думку, що розкопана пам’ятка — не інакше, як культове місце сповідників язичницької віри. На стіні зображена людина в позі моління, або навіть жертвопринесення, з піднятою ритуальною чашею; перед нею стоїть дерево, на гілці якого сидить півень; праворуч від півня витесаний прямокутник у рамці, а позаду людини на підвищенні стоїть олень, який ніби за всім спостерігає. Між людиною й оленем виявлено напис, зроблений у чотири рядки. Між деревом і людиною — рельєфний виступ, який нагадує поличку для жертви. Тоді ж зображення й було вперше сфотографоване.

Через 78 років, коли вже від Інституту археології АН УРСР тут проводив розвідувальні розкопки відомий український археолог Валентин Даниленко, були знайдені залишки ліпного давньослов’янського посуду VI—VII століть, творцем якого вчений вважав плем’я тиверців. Однак напис посеред рельєфного зображення проглядався вже нечітко, оскільки за цей час зазнав руйнування. Тож розшифрувати його вдалося завдяки знімкам В. Антоновича. Шрифт напису археолог відніс до «ранньої» кирилиці: «Азм есмь Миробог… жерець Олегов». Окрім того, у стіні, що навпроти, був виявлений виступ довжиною близько 5 метрів, який нагадує довгий стіл, а вгорі — викарбувані написи імен Богів — Перуна і Хорса. Також були розкопані дві печери, сполучені з цією розщілиною, які могли слугувати підсобним приміщенням для давнього священнослужителя.

Щодо пояснення символіки рельєфу вчені поки не дійшли спільного знаменника. Можливо, тому, що для того, щоб пояснити її, їм треба стати рідновірами і встановити зв’язок зі світом Рідних Богів (еґреґором, ноосферою і т. ін.), а можливо, через те, що вона сама собою проста й прозора, без ніяких там шарад? Адже Дерево у наших Предків завжди було символом життя, світобудови (стовбур — світ живих людей, Яв; коріння — світ Предків, Нав; крона — світ Богів, Прав). Півень — символ сонячного світанку. Прямокутник — символічний отвір, вікно, через яке здійснюється в даний момент зв’язок зі світом Богів або Богами. Благородний Олень (Олениця) у деяких слов’янських племен був священною твариною, переважно — як тотем. Якщо поглянемо в глибину Рідної віри наших Предків, то виявимо тотеми у кожного племені чи навіть роду. Тотем — віра у походження роду/племені від тварини, птаха або риби. Тобто на ранньому етапі розвитку нашої Рідної віри тотем відігравав роль родового Бога (від якого походить рід). Відповідно тварини, птахи, які слугували праслов’янським родам тотемами, були в глибокій пошані: на них ні в якому разі не полювали, їм поклонялися. Якщо ж на цьому рельєфі зображений не Олень, а Олениця, то ритуальна чаша, що тримає виконавець ритуалу, могла бути наповнена її молоком, яке малося принестися в жертву Богам.

Не меншу цікавість викликає центральна постать рельєфу — маємо унікальне й рідкісне зображення священика Віри Предків наших. Без сумніву, у час створення цієї майстерної мистецької праці зображення священиків було поширеним явищем, так потім знайшлися ж винищувачі(!)… всього рідновірського, яке вони називали «поганським», «від Диявола…». А це зображення — дивом уціліло(!), будучи прихованим Матінкою Землею від хижого християнського ока, а може, через те, що бушани ніколи християнами насправді й не були, а тільки так — про попівське око? І якщо взяти до уваги запеклу оборону Буші 1654 року, — мало віриться, що її так могли боронити люди з християнським світоглядом, суть якого — «любіть своїх ворогів…». Така поведінка притаманна тільки язичникам: «Воля або смерть!».

Якщо обряд жертвопринесення, зображений на стіні, здійснює справді Миробог, жрець Олега, князя київського, то це ще цікавіше: як і чому київський жрець Миробог потрапив на землю тиверців? На думку сучасного жерця, Вогнедара, Миробог мав авторитет не лише серед військової касти, а й серед духовної. Цілком імовірно, його успішна духовна практика, що супроводжувалася добрим зв’язком з Богами, могла принести Миробогу всеруську відомість. Ось і запросили його до себе в Краснопіль тиверські жерці поділитися досвідом, знаннями. Або ж він приїхав на Священну раду жерців (волхвів), якщо припустити, що Краснопіль був на той час духовним центром землі тиверської. І тому на згадку про проведений ним святковий обряд, місцеві священики й зобразили його на стіні Скельного храму.

Як правильно помічено дослідницею Української рідної віри Галиною Лозко, ім’я Миробог не є похідним від якогось маловідомого слов’янського Бога з таким іменем. Це ім’я людини, слов’янина, але дуже рідкісне серед людей навіть в той час, принаймні, воно більше ні в яких пам’ятках не зустрічається. Його символіка пояснюється так же просто, як і вищевикладена. Миробог — це не Бог мира (народу), як дехто починає вважати. Наші Предки ніколи не нарікали своїх дітей іменами Богів. (Уявіть лишень, наприклад: свято Бога Велеса чи Велесовий тиждень; усі зібралися прославити цього Бога, і тут же присутній чоловік з таким же, як у Бога, ім’ям. Куди піде енергетика молитви, до того ж, якщо цій людині до справжнього Велеса, як до Неба…? Або: у прізвищі людини, яка бере собі ім’я Бога/Богині, якісь вади, наприклад, Кривенко чи Біденко…) Візьмімо для порівняння такі рідні імена, як Миролюб, Мирослав, Мирояр, Яромир, Радомир, Богумир, Хвалибог, Богдан, Богород, Богуслав: як бачимо, в інших іменах слов’ян рівносильно функціонують двоскладові імена з Мир і Бог. І значення кожного їхнього поєднання легко пояснюється. Так само й ім’я Миробог. Хоча з нього видно, що воно справді рідкісне — жрецьке. Й отримане не від народження. Так могли назвати лише язичницького священика, який добре вмів налагоджувати зв’язок між миром (людьми) й Богом/Богами.

І ще кілька деталей. Як уздовж рельєфної стіни, так і в стіні, що навпроти, видно косий паз. На рельєфній стіні він навіть «торкається» рельєфного зображення. Тобто видно, що рельєфне зображення було виконане раніше за ці пази. Дослідники стверджують, що до VIII століття храм функціонував просто неба, а пізніше був перекритий дерев’яним дахом, який і кріпився завдяки проробленим у стінах пазам. І це, напевне, було невипадково. Як засвідчили дослідження експедиції Кам’янець-Подільського педінституту (1985—1987 рр.), кам’яна поверхня рельєфу внаслідок дії дощів та вітру поступово руйнується, контури зображення місцями вже пошкоджені — виникла загроза втрати пам’ятки. Як бачимо зі світлин минулих років, храм без перекриття. Це не на жарт стало непокоїти як дирекцію Бушанського заповідника, так і українських рідновірів.

Як пише Г. Лозко у статті «Храм Миробога в Буші» (// «Сварог», № 19–20), професор В. Антонович виявив, що він не перший, хто відвідав храм після припинення його функціонування. Місцеві жителі йому переповідали, що на початку XIX століття від розгніваних селян тут переховувався жорстокий поміщик-кріпосник. Вочевидь — поляк, оскільки на стіні, перпендикулярній до рельєфної, був виявлений напис польською мовою: «Ця печера відкрита Ромуальдом Остоєм Овсяним р[оку] 1824». Над цим написом, крім вензеля поміщика, були видовбані «всевидяче око» (трикутник з крапкою), католицький хрест, монограма Ісуса Христоса і ще кілька написів. Імовірно, він своє «відкриття» потім і засипав. Добре, що він нічого не розумів з того, що було зображено на сусідній стіні. Інакше усі оці автографи й монограми були б продовбані по язичницькому рельєфу. У-у-ух — обійшлося!

Повернення в рідний Храм

Потрапити до рідної Святині, відчути на дотик той камінь, якого колись торкалися долоні наших Предків — мрія чи не кожного українського рідновіра. Тож ранньої осені зусиллями Звичаєвої Громади українського козацтва й Об’єднання рідновірів України була організована екскурсія в славетну Бушу. Члени Громади «Поляни» охоче на неї зголосилися, вважаючи відвідання священної бушанської землі подарунком Долі. Адже для нас вона стоїть в одному ряду з Кам’яною Могилою, що під Мелітополем, горою Богит на Тернопіллі, Бакотою на Хмельниччині та ін.

З Києва до Буші екскурсійним автобусом ми їхали цілу ніч. І хоча поїздка була дуже втомлюючою, про втому й поганий сон ми відразу ж забули, як тільки побачили біля повороту з ямпільської автотраси у бік села встановлену на пагорбі величезну брилу, на якій були витесані чотири заповітні літери. Якась незбагненна радість охопила серця екскурсантів. «Вже скоро — Буша!» — вихоплюється з грудей у кожного з нас.

І ось ми на священній землі. Село у променях сходячого Сонечка виглядає просто казковим: густий туман, який ніби не хотів нам показувати усієї первісної краси перлини Поділля, поволі рідшав, перетворюючись на тонкий серпанок, з якого стали проявлятися бушанські хатки, замкова вежа, кам’яні скульптури… А десь у либині бездонного Неба усім оцим милувався повний Місяць.

На жаль, час нашої екскурсії обмежений 13 годиною — потрібно встигнути увечері потрапити до Києва. Тож, незважаючи на те, що освітлення для фотозйомки ще недостатнє, починаю жадібно фотографувати все, що викликає мою цікавість. А ось і гостинний господар заповідника Олександр Олександрович Пірняк, який люб’язно відчиняє перед нами ворота в незбагненну глибінь історії. Під супровід його цікавих оповідей про минувшину села, похапцем оглядаємо єдину, уцілілу вежу колишнього замку, кам’яні скульптури, вміло витесані майстрами-каменотесами, експонати етнографічного музею та макет середньовічної Буші. І мерщій до Скельного храму.

По дорозі в Святиню намагаюсь поспілкуватися з паном Олександром (на фото). Вдається це зробити лише протягом лічених хвилин, оскільки екскурсанти закидають йому один перед одним запитання і він мусить на них відповідати. Та, попри це, враження від розмови приємні. З усього видно, що Олександр Олександрович — людина одержима, фахівець своєї справи і головне — українець! Допомагає йому в цьому його дружина, Надія, науковий співробітник заповідника «Буша». Їхню дбайливу й подвижницьку працю на благо збереження духовних і матеріальних історичних пам’яток українців видно всюди: і в невеличкому тісному музеї, і на території самого заповідника. Відчувається, що ця почесна справа перебуває в надійних руках. Тож і не дивно, що, підійшовши до підніжжя Храму, ми побачили поверх Святині вже зроблене перекриття, яке тримається на нарощених з брукового каміння стінах, а також на повністю викладеній «фасадній» стіні, в якій вроблені вхідні двері.

Скельний Храме, вибач, що так довго тобі довелося чекати на нас з часу, коли тебе був змушений залишити давній жрець! Сьогодні завдяки подвижницькій праці українських рідновірів до українців повертаються Рідні Боги. Запалюються жертовні вогні у містах і селах, на старовинних пагорбах, берегах річок, в гаях. З дозволу пана Олександра в літо 7514 місяця вересня в 10-ий день запалахкотіло жертовне вогнище і в Скельному храмі, запалене жерцем Вогнедаром. А Волхвинею Зореславою була принесена хлібна жертва Богиням Рожаницям і всім Українським Рідним Богам, єдиним у Сварзі. Через отвори між стінами й перекриттям жертва димом попрямувала на зустріч милості Богів. За якусь мить Храм наповнився радістю. Урочистою величчю пройнявся кожний із нас, коли у Храмі урочисто залунав релігійний славень «Слава велика», яким прославлялися усі Українські Боги. А Храм, ніби зачаївши подих, уважно слухав і про щось далеке згадував… Розчулений таким натхненним дійством господар заповідника пообіцяв наступного року за проектом, запропонованим рідновірами, встановити тут жертовник.

Якийсь невимовний щем пройняв мене, коли ми залишали приміщення Храму. В якусь мить мені здалося, що це Храм не хотів нас від себе відпускати. Подумки даю собі слово повернутися сюди ще не раз. Я вийшов з нього одним із останніх — потрібно було йти — попереду на нас чекали заворожуючий Гайдамацький яр і неблизька дорога додому.

Дарій ВОГНЯНИЙ

(Газета «За Рідну Віру!», ч. 3, 7514.)

П.М.: Редколегія часопису «За Рідну Віру!» щиро вдячна співробітникам Державного історико-культурного заповідника «Буша» за допомогу у підготовці цієї статті.
При передруці цієї статті або копіюванні окремих її ілюстрацій посилання на сайт oru.org.ua обов’язкове.


 

 

 

Нинішній вигляд Скельного Храму.
Фото від 10.09.2006


Нинішній вигляд Скельного Храму.
Фото від 10.09.2006

Учасники поїздки до Буші
у Скельному Храмі. 10.09.2006


Учасники поїздки до Буші
у Скельному Храмі. 10.09.2006