Патріарх Філарет

(доповідь Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
на Всеукраїнській міжнародній християнській Асамблеї
з нагоди 2000-ліття Різдва Христового
17–18 лютого 1998 року
)

РІЗДВО ХРИСТОВЕ

та його онтологічне значення для людства

(скорочено)

Наближається 2000-ліття Різдва Христового. Цю надзвичайну подію готується відсвяткувати не тільки Україна, а й весь християнський світ. 2000 років — це не просто один з ювілеїв, як, скажімо, ювілеї видатних культурних, державних діячів, які людство відзначає, часто під егідою ООН. Ця подія має зовсім інший характер. Ми перебуваємо на зламі тисячоліть — другого і третього, і це спонукає нас подивитися на дану подію під кутом зору всього людства. […]

Перш ніж розглянути Різдво Христове під кутом зору історичної реальності цієї події та її значення для людства, нам треба встановити дату народження Ісуса Христа.

За чинним літочисленням 2000-й рік вважається ювілейним роком Різдва Христового. На якій же підставі визнається, що саме стільки років, а не більше і не менше, минуло від Різдва Христового? Нам необхідно точно визначити рік Різдва Христового. Древні отці і вчителі Церкви […] кажуть про це дуже невизначено. Більш пізні за часом отці та вчителі Церкви вважають, що Різдво Христове було у 751 році від заснування Рима, хоч стверджують це з непевністю. З ними погоджується також історик Зонара. Близько середини VІ ст. римський монах Діонисій Малий... визнав цей рік відповідним 754 року від заснування Рима. Діонисійська ера літочислення спочатку призначалася для церковного вжитку, а з Х ст. стала загальнопоширеною у християнських країнах і згодом була прийнята як громадянське літочислення. Однак Діонисійське літочислення всіма хронографами визнається помилковим, тому що справжнє народження Ісуса Христа було на кілька років раніше. […]

На основі історичних свідоцтв дата — 754 рік від заснування Рима, встановлена Діонисієм Малим як рік Різдва Христового, — є помилковою. Таким чином, дата 2000-ліття Різдва Христового є умовною (тут і далі виділення ред.).

В перші віки християнства існували релігійні течії, які не визнавали Божество Ісуса Христа. Церква осудила їх як єресі. В наш час у християнському світі спостерігаються тенденції, що ставлять під сумнів Божество нашого Спасителя і концентрують увагу людей на Ісусі із Назарета, не називаючи Його навіть Христом, тобто Месією. Апостол Іоан Богослов називає тих, хто не визнає Ісуса Христа Сином Божим, антихристами (1 Ін. 2, 22). […]

Готуючись до 2000-ліття Різдва Христового, ми повинні чітко усвідомити, що́ ми збираємося святкувати — міф чи історичну подію? Вперше достовірність існування Ісуса Христа як історичної особи була поставлена під сумнів так званими просвітителями у ХVІІІ столітті, зокрема французьким філософом і поетом Вольтером, а пізніше школою німецьких філософів Бауера і Штрауса, які стверджували, що Ісус Христос — то міф. […]

У свій час… французький імператор Наполеон у розмові з німецьким поетом Крістофом Віландом сказав: «Я зовсім не вірю, що жив Господь Ісус Христос». […]

Описуючи життя римських імператорів, історик Світоній, який жив з 70 до 121 р. н. е., таке написав про Клавдія: «Він (Клавдій) вигнав із Рима юдеїв, які через Христа постійно чинили заворушення». Цей історик не відрізняв нової релігії від юдейської, з якої нова релігія вийшла, але він чітко свідчить, що ім’я Христа викликало сильний рух між юдеями. […]

Чому Ісус Христос назвав заповідь про любов новою заповіддю? У чому полягає новизна цієї заповіді? […] Заповідь про любов є новою ще й тому, що вона стосується і ворогів наших. Ісус Христос висловився недвозначно: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас…» (Мф. 5, 43–45).

Християнська любов не була абстрактною любов’ю… Під її потужними ударами розпалася Римська імперія… Царство Боже зруйнувало царство земне. […]

Виявом нерозуміння ролі Церкви у цьому гріховному світі стало таке явище, як монтанізм, що виникло в 70-ті роки ІІ століття й охопило майже всі Церкви. Монтан — цей фанатичний новонавернений християнин — вимагав від своїх послідовників відмови від шлюбу, добровільного мучеництва — бо, на його думку, скоро повинен настати кінець світу. У монтанізмі знайшла відображення туга за початковою чистотою життя перших християн. Незважаючи на це, Церква осудила монтанізм як єресь. Перемога Церкви над монтанізмом — історично одна з найбільших її перемог. Вона здобула її в той момент, коли перед нею стояв фатальний вибір: залишитися купкою «досконалих християн», відгородитися від усього, що не здатне досягти цієї досконалості, чи, не змінюючи свого ідеалу святості, прийняти в себе, тобто у Церкву, багато людей і зайнятися повільним їх вихованням. […]

Приймаючи на руки Немовля Христа в Єрусалимському храмі, Симеон сказав про Нього пророцтво, яке не втратило свого значення й до нинішнього часу. Він промовив: «Ось лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання» (Лк. 2, 34). І справді, від самого початку Ісус Христос був «предметом сперечання» і незгод. […]

Деякі історики вбачають у добі Константина лише формальне навернення мас до християнства, адже саме тоді до Церкви буквально посунули язичники. І справді, в той період з’явилося багато суто зовнішнього: у містах споруджувалися розкішні храми, в них все більш урочисто і пишно правилися богослужіння, а облачення духовенства прикрасили золото і коштовне каміння; суперечки про християнство велися повсюди, навіть на базарах.

…Імператор Константин оголошує неділю святковим днем, звільняє церкви і духовенство від податей, надає єпископам право суду… Частина його законів спрямована на привілеї Церкви… […]

Перше, на що наштовхнулася Церква при входженні у світ, були не ті або інші недоліки і недосконалості суспільства і держави, а язичництво. Не зрозумівши сенсу боротьби християнства з язичництвом, не можна по-справжньому оцінити християнство. Язичництво — це не просто поганство, примітивне ідолопоклонство. За ідолопоклонством стоїть дуже сильне і цілісне сприйняття світу, глибоко вкорінений комплекс вірувань, подолати який було зовсім нелегко. До речі, язичництво повністю не знищено і на сьогоднішній день, через 2000 років існування християнства.

Після тривалого вихолощування християнської самосвідомості з життя суспільства атеїзмом чимало людей у наш час повертаються до язичницького способу мислення.

Боротьба християнства з язичництвом була боротьбою за душу людини Подолати язичництво означало не просто знищити ідолів та ідолопоклонство… Іноді історики стверджують, що, борючись з язичництвом, християнство сприйняло багато язичницького і перестало бути євангельським богопоклонінням «в дусі і істині» (Ін. 4, 23). У храмовому благочесті, у вшануванні святих і мощей, у святих місцях, у різного роду реліквіях, у всіх проявах «матеріального» в релігії вбачається вплив язичництва на Церкву і її компроміс з мирським світом заради опанування масами людей. Справді, християнство сприйняло і зробило своїми деякі зовнішні форми язичницької релігії. В цьому немає нічого вартого осуду, бо вічні форми природних релігій при цьому були наповнені новим змістом.

Хрещення водою, релігійна трапеза, помазання оливою, храм — усі ці основні релігійні форми Церква не придумала сама і не створила. Вони вже існували в релігійному житті людства. Від самого початку Церква ніколи не заперечувала зв’язку з природними релігіями, але надала їм іншого змісту і значення. […]

В історії Європейської цивілізації епоха Відродження здійснила поворот від духовних цінностей до матеріальних. Вперше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як про Особу, яка посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії… Цей історичний період характерний відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської культури стають автономними. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво і вся культура. […]

В епоху Відродження Західна Церква переживала глибоку моральну кризу. […] Епоха Відродження є не що інше як звернення людини до матеріальних цінностей, до природи, до античності. Воно… і поставило духовне начало в залежність від матеріального. Поява нової свідомості на цьому ґрунті створила юнацьку впевненість людини у собі, у своїх творчих можливостях. Сили людини стали розглядатися як безмежні. Немає меж людській творчості в мистецтві, науці, пізнанні, у державному і громадському житті. Таким чином, епоха Відродження породила епоху гуманізму. Гуманізм стверджує, що… людина є дитя природи, створене за природною необхідністю, плоть від плоті і кров від крові світу, який нас оточує, і тому віддзеркалює у собі всі хвороби і недоліки світу. Гуманісти відкинули християнське вчення про первородний гріх і відродили античне розуміння людини як доброї, чудової і розумної істоти. Вони вважали, що повне розкриття людської особистості без будь-якого морального примусу здатне створити прекрасну людину. […]

Епоха Відродження відзначена також спробою проникнути у надприродний світ, що дістало назву окультизму. Тоді Бога почали розуміти не як Особистість, а як безособовий дух, який виявляє себе у світі. Людина залишилася єдиною особистістю у Всесвіті. Необмежене прагнення до самозвеличення перенесло її в духовну сферу. Людина почала намагатися проникнути у надприродний світ, щоб оволодіти його силами. Цей рух почався з появою інтересу до античних, містичних вчень. Виникло поняття «людинобожжя», що набуло форми окультизму. Сам термін «окультизм» з’являється в епоху Відродження. Він походить від назви трактату «De okkulta philosophia», написаного в 1510–1512 роках відомим астрологом і містиком Агрипою Неттенгеймським. Тоді ж намагалися сконструювати якусь універсальну містичну релігію.

Окультизм, окрім теорії, включає у себе практичну діяльність, спрямовану на оволодіння надприродними силами. Епоха Відродження сприяла пишному розквіту магії і чаклунства. Астрологами були деякі папи (Юлій ІІ, Інокентій VІІІ, Павло ІІІ). Цей період охопили всілякі марновірства, яким піддавалися всі верстви суспільства, в тому числі вчені і філософи. В епоху Відродження ворожили на трупах, заклинали публічних жінок, виготовляли любовні напої, викликали демонів, творили магічні дії під час закладення будівель, займалися хіромантією.

Окультизм, з’єднаний з деякими східними релігіями, став реальністю і наших днів. Під його вплив підпала та частина суспільства, яка тривалі роки була відірваною від релігії, і тому не має достатніх духовних підвалин. Ці люди не знають історії християнства, тому вони легко стають жертвами окультизму.

Християнство забороняє будь-яку магічну практику. Згадаймо, в Старому Завіті Бог попереджає: «Нехай не знайдеться… такий, хто переводить сина свого чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по храмах і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто запитує померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке…» (Втор. 18, 10–12). На відміну від інших релігій, які тісно пов’язані з магією, християнство розглядає ці спроби проникнути у надприродний світ і навчитися керувати його силами як один із найтяжчих гріхів. З біблійної точки зору магія і окультизм — це спроба людини узурпувати те, що належить Богові. […]

Реформація прагнула знищити в християнстві язичницьке начало. Вона вороже ставилася до античних, еллінських витоків християнства, заклавши основу такої духовної течії, яка все більше і більше розривала зв’язок з античною красою. Реформація взяла за основу духовного життя лише Біблію, відкинувши Священне Передання і досягнення людської культури, здобуті християнством упродовж майже півторатисячолітньої історії Церкви. […]

Радянський соціалізм став породженням революції, матеріалістичним та атеїстичним спотворенням теократичної (християнської) ідеї. […]

З моменту хрещення Руси-України язичницький період відходить у минуле історії, хоча в наш час РУНвіра прагне його реанімувати (Філарет навіть не відрізняє новостворену «рунвіру» від справжнього українського язичництва. Рунвіра — це монотеїстична релігія з культом пророка Силенка, що категорично відмежовує себе від українського язичництва. — Ред.). З кінця Х століття за князювання Володимира відбулися корінні зміни в усіх галузях життя суспільства. Нелегкою, наполегливою і тривалою була боротьба християнізованого Києва зі значною частиною стійкого в язичництві слов’янства. […] Вся давньоруська література просякнута християнським духом. […]

Під впливом християнства в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. […] Церква викорінила такі брутальні звичаї як полігамія, тобто багатошлюбність, викрадення наречених для шлюбу, кровна помста тощо… Від самого початку Церква стала руйнувати родові спілки, побудовані на язичницьких засадах… […] Церква визнавала законними «невінчані» шлюби, досить поширені серед простолюду. […]

Після прийняття християнства князь Володимир, за порадою Київського митрополита, відкрив у своїй державі перші училища «на утвердження віри і на учення дітей знатних, середніх і убогих». […] Вища освіта тоді полягала у вивченні Священного Писання, богослужбових книг і святоотцівських творів. […] Ні для кого не є таємницею, що Константинополь призначав на Київську кафедру митрополитів-греків, бо Київська митрополія на той час входила до складу Константинопольського Патріархату. […]

З проголошенням України незалежною державою почався процес державотворення, який триває, і невідомо поки що, коли він завершиться. […]

Як християнство бачить наше майбутнє? […] Світ буде охоплений глобальною кризою. Історія закінчиться другим пришестям Христа. Після зруйнування царства антихриста і Страшного суду Христос Бог створить нове небо і нову землю («Новий Єрусалим» — Богосл., 21: 2 — Ред.). У ХХ столітті християнське бачення майбутнього майже витіснене науковими прогнозами. Для сучасної людини «Апокаліпсис» у кращому разі — алегорія. Вона просто не сприймає такі поняття, як «царство антихриста» або «друге пришестя Христа… і розглядає майбутнє як нескінченний соціальний прогрес, що розвивається за чисто земними законами… Слід передусім звернути увагу на те, що людст­во відчуває наближення межі між історією і чимось іншим. Що буде за цією гранню? Є прогнози оптимістичні і песимістичні. […]

У виживанні цивілізації повинна і може відіграти головну роль релігія… Уже пропонується якась нова релігія — антипод християнства. В останні десятиліття на Заході сформувався рух, який претендує на роль такої релігії. Цей рух одержав назву «Нью ейдж» (нова ера). Він базується на східній містиці. Нова релігія «Нью ейдж», як і східна містика, сповідує безособовість Бога, божественність людини, вчення про перевтілення. Безперечно, всі ці основні постулати нової релігії чужі християнству і до добра не приведуть. […]

Уявлення про те, що є абсолютна істина, обов’язкова для всіх, сьогодні просто не сприймається. Відмова від поняття «істина» як категорії мислення торкнулася навіть точних наук, не кажучи вже про філософію і релігію. Тому й думка про те, що тільки одна релігія містить у собі істину, здається сучасній людині просто нісенітною. Більше того, претензія на володіння абсолютною істиною сьогодні вже здається небезпечною. Багато хто вважає, що нам слід відмовитися від претензії на абсолютну істину у суперечних світоглядних питаннях.

Але християнство — інша справа. Воно наполягало і наполягає на своїй винятковості, як релігії Богоодкровенної, і розглядає всі інші релігії як хибні шляхи до Бога. Сьогодні це теж не завжди популярне. В очах деяких сучасників християнство програє східній філософії, що розглядає всі релігії як різні шляхи до однієї істини. Такий світогляд здається привабливішим сучасній людині, бо він начебто може об’єднати наш роз’єднаний світ. Сучасна людина втратила здатність вірити у догмати. Вона схильна прийняти якусь доктрину на основі логічних доказів або відчуттів.

…Бог для християн є об’єктивною реальністю, хоча довести Його існування або сприйняти Його органами почуттів неможливо. Тому християнство пропонує шлях пізнання Бога через віру. […]

Астрологічні прогнози по телебаченню, «контакти з пришельцями», книги з чорної і білої магії в кіосках — це теж одного поля ягоди зла… Здобута свобода й успадкований духовний вакуум викликали до життя потужну хвилю цікавості до надприродного. Але це надприродне далеке від церковної релігійності. Сьогодні люди якщо і виявляють інтерес до релігії, то намагаються обрати не догмати Біблії, які вимагають покаяння, а те, що вражає уяву, розкриває екстраординарні здібності людини чи дає фізичне зцілення.

Церква негативно ставиться до всіх видів окультизму. Багато хто бачить у цьому неприйнятті лише прояв догматизму. Це не так. Насправді причина такого ставлення глибша. З християнської точки зору, окультні знання — це заборонений плід. Прилучення до них пов’язано з небезпеками для духовного і душевного здоров’я…. Варто згадати хоча б недавню історію з псевдорелігійним «Білим братством». Подібних (християнських. — Ред.) течій у наш час з’являється, на жаль, багато.

…Людство віддало перевагу тілу і матеріальним цінностям. Все духовне посіло другорядне місце в житті і діяльності людей. У зв’язку з цим виникає запитання: як ставиться християнство до матеріальних цінностей, чи не відкидає їх зовсім? Вся попередня історія християнства свідчить: Церква не відкидає і не може відкидати матеріальні цінності, тому що Бог є Творцем усього матеріального… Якщо Бога люди не будуть сприймати як особистість, а тільки як безлике божество, розлите у всесвіті, то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення… І від людства залежить, який шлях обрати у ІІІ тисячолітті. […]

(Публікація у журналі «Сварог» № 8 (К., 1998)
за брошурою: Патріарх Філарет. Різдво Христове
та його онтологічне значення для людства. — К., 1998. — 54 с.
)