Галина ЛОЗКО

І.4. АРІЙСЬКИЙ ПОЛІТЕЇЗМ І СЕМІТСЬКИЙ МОНОТЕЇЗМ

ЯК ПАРА СВІТОГЛЯДНИХ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ*

Народів на світі багато, але всі вони належать до чотирьох людських рас (у перекладі з італійської razza — порода) — білої, жовтої, червоної та чорної. Сучасна расологія (наука про раси) вже заперечила моногенічну теорію походження людства (нібито від одного спільного предка). Як твердять расологи-полігеністи, раси виникли в різних місцях Землі незалежно одна від одної — від різних предків [1; 2, с. 345–359; 3]. Нема нічого дивного в тому, що кожна з рас має не тільки різний колір шкіри та відмінні антропологічні риси, а й свої власні світоглядні, ментальні та психологічні особливості, які є основою для творення своєрідних етнічних релігій. Внаслідок штучного змішування самостійних рас, виникло безліч расових «гібридів» (метисів і мулатів). Деякі прихильники окультних доктрин нині навіть висловлюють припущення, що не всі раси належать до людей [4, с. 17].

Термін арійський нині вживають щодо білої раси загалом. До нащадків арійських народів відносять представників семи суперетнічних спільнот білого (європейського) расового типу: скандинавів, германців, кельтів, слов’ян, латинів (римлян), греків, іранців (докладніше назву арії пояснюю в розділі ІІІ.4).

Ще в ХІХ ст. побутувала гіпотеза про походження всіх аріїв з Азії. Однак друга версія, що, на думку академіка М. К. Любавського «нині все більше отримує послідовників, витоковою батьківщиною так званих аріїв була саме Середня Європа, так що слов’яни є в ній автохтонами» [5, с. 26].

Оскільки деякі автори і досі заперечують арійське походження слов’ян, наведу висновок відомого арієзнавця доктора історичних наук Н. Р. Гусєвої: «За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи безумовно визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь «чистого» арійства німців». Н. Р. Гусєва також вказує на спільність лексики слов’янських і арійських народів: «частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову, і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян» [6, с. 31].

До семітської групи належать: євреї (ханаанська, палестинська гілка), копти (нащадки давніх єгиптян), бербери (арабські етнічні групи), чадці (центральноафриканські негри), кушити (сомалі, агави, бедауйє), араби (сірійські, іракські, мальтійські), ефіопи (африканські негри) та ін. [7, т. ІІІ, с. 191]. Як бачимо, семіти не мають виразно окреслених расових контурів, включаючи як чорні, так і біло-метизовані (расово змішані) типи. Оскільки термін семіти позначає велику групу етносів, тому застосування його з префіксом «анти» я вважаю неправомірним, оскільки ні араби, ні кушити, ні копти нікому своїх релігійних поглядів не нав’язували і ніхто ніколи не мав нічого проти цих етнічних спільнот.

Тому в контексті своєї праці я вживатиму термін семітський умовно — саме щодо палестинської гілки західносемітської (єврейської) етнічної релігії, яка зі свого, колись багатого, політеїстичного пантеону в середині І тис. до н. ч. виокремила Ягве як головного і «єдиного» бога. Через юдаїзм, християнство та іслам, як відгалуження від аврамічного стовбура, євреї започаткували непримиренну і відверту боротьбу з багатобожниками, нав’язавши свою монотеїстичну світоглядну парадигму багатьом народам світу.

Апріорі стан сучасного людства мав би такий вигляд, що природні раси сповідують етнічні релігії своїх народів і творять свою власну культуру; штучно змішані — віддають перевагу штучним релігіям, творячи таким чином антикультуру. За термінологією Яна Стахнюка, «вспакультура» — дослівно близьке до російського «культура вспять» або «антикультура», «псевдокультура». Чи так воно насправді? І як відбулося перепрограмування білих етносів на невластиве їм світобачення та нав’язані штучні ментально-звичаєві архетипи? До штучних релігій я відношу ті, що мають авторів-засновників: буддизм, юдаїзм, християнство, іслам та інші похідні від них течії.

Відчуття своїх расових цінностей закладено в людині генетично. Практично не існує людини, яка не зрозуміла б, не відчула б душею своїх власних расово-відповідних матриць. Якщо хтось не розуміє ролі природної релігії, — значить він генетично належить до представників штучних цінностей, а в його жилах переважає кров штучної раси. Цю очевидну аксіому постійно іґнорують або намагаються заперечити. Представники штучного «антисвіту» всіма можливими засобами намагаються поглинути природно здорові спільноти, нав’язуючи їм свої штучні цінності. Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття. Щоб зрозуміти, як відбулося світоглядне перепрограмування людства, розглянемо в загальних рисах ті найголовніші зміни в релігії, що сталися протягом цього часу.

І. Іманентність і трансцендентність як бінарні опозиції

Загалом за два останні тисячоліття увесь релігієтворчий процес має вигляд постійної боротьби протилежних уявлень про Бога.

1. Уявлення про Бога, розлитого в природі, називають іманентністю (від лат. immanens — властивий, внутрішньо притаманний предметам і явищам; той, що випливає з їхньої природи). За арійським світоглядом, Боги — це природа і її закони; вони є у всьому живому: в рослинах, тваринах, людині; Бог — батько, а людина — його дитя. Таке уявлення про Бога ще називають пантеїзмом (дослівно — «всебожжя, всеобожнення»). Якщо Бог в людині і людина в Богові, то кожен може пізнати його в собі, виявити свої найкращі божественні риси. Не даремно в усіх арійських народів існувало релігійне переконання про їхнє божественне народження. Українці-русичі вважають себе онуками Дажбожими, синами Сварога, дітьми Перуна та ін. [8]. Усі арійські язичницькі релігії мають культ обожнюваних Предків та своїх етнокультурних героїв. В аріїв нема різкої грані між людиною-героєм і Богом. Можемо припустити, що слов’янський культ Дажбога також походить від людини-героя: «Цар Сонце, Син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним» [9, с. 174]. Стосунки язичника з Богами подібні до стосунків людини з шанованими Предками.

В аріїв космогонія (уявлення про Сотворення Світу) зливається з теогонією (Сотворення Богів), що відображає філософську ідею самотворення і саморозвитку Всесвіту. Тобто, за словами А. Лосєва, іманентність «характеризується принциповою відчутністю всякого буття. Але це відчуття можливе тільки тому, що саме буття має таку структуру, яка співмірна з відчуваючим суб’єктом» [10, с. 25].

Для язичника є очевидною релігійна істина: «шкодити природі — значить шкодити самому собі». Іманентність Богів у язичницькому пантеїзмі вигідно вирізняє екологічну концепцію етнічних релігій від «світових».

2. Світоглядною протилежністю цьому арійському уявленню є дефініція так званої «надприродності» Бога, яка в науці отримала назву трансцендентність (від лат. transcendens — дослівно «той, що виходить за межі». Така концепція Бога має західносемітське (палестинське) походження. Вона також притаманна християнству та ісламу, які походять з одного аврамістичного стовбура. Так юдейський Ягве перебуває поза Всесвітом, тобто існує поза межами «створеної ним» природи. Між євреєм і Ягве виникає дистанція, яку ніколи не можливо подолати, — звідси переконання, що Бога пізнати неможливо. Сотворення Світу семіти уявляють як особисту одноразову дію Бога, а світ — як окремий від Бога продукт його творчості. Таким чином, Бог і Всесвіт — абсолютно різні сутності. Отже, євреї «відокремили» Бога від Всесвіту. Тому обожнювання природи у них відсутнє, як, звичайно, в кочівників, які ніколи не мали власної землі і не були прив’язані до неї ні серцем, ні господарством. Єврейський автор ХІХ ст. Д. Хвольсон писав про це з гордістю: «семіти зуміли уберегти себе від пантеїзму,... в них також відсутнє обожнення героїв» [11, с. 449]. Отже, у семітів людина і Бог чітко розмежовані, відособлені, вони ніколи не зливаються, тому людина завжди залишається «рабом Божим». Саме така концепція Бога була нав’язана всьому людству у вигляді «світових» інтернаціональних релігій. Цією концепцією і нині просякнуті всі сучасні філософські й релігієзнавчі праці. Бог недосяжний і непізнаваний, він лише карає людей за їхні провини, люди є «рабами» Бога і т. д.

Глибока світоглядна прірва розділяє арійське і єврейське поняття Бога-Богів. Дві тисячі років арійська людина буде балансувати над цією прірвою, роздвоюватися в марних духовних пошуках гармонії своєї душі, навіть відрікатися від «такого Бога» (згадаймо Шевченкове «... а до того — я не знаю Бога!»). Скільки загублених душ, втрачених цінностей, скільки змарновано людських життів, скільки умів, розбитих об «біблійну стіну» відчаю і зневіри!

Чи не в Біблії шукав шляхів до Бога видатний український філософ Григорій Сковорода? І, не знайшовши в цій книзі нічого святого, він вкладав у неї свій власний арійський зміст, якого там ніколи не було! У своєму творі «Нарцис» Сковорода писав: «Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній він у тілі нашім видимім, неречовинний в речовиннім, вічний у тліннім, один в кожнім із нас і цілий в кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом» (переклад сучасною українською мовою В. Шаяна) [12].

Український філософ Володимир Шаян, аналізуючи духовні пошуки Г. Сковороди, зазначав: «Бог — це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог — це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом, — ось основна настанова арійського світовідчування» [13].

ІІ. Політеїзм і монотеїзм як антагоністичні світогляди

1. Усі етнічні релігії політеїстичні.

Арійські політеїстичні релігії, як правило, мають філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої названий окремими іменами. Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще його епітети (як, приміром, Всевишній, Всюдисущий та ін., які згодом можуть перетворюватися на, власне, теоніми, таким чином збільшуючи кількість назв Бога-Богів). В. Шаян не раз висловлював своє здивування цим класичним генотеїзмом наших Пращурів.

Він пояснює це явище так: «Сварог є єдиний, всеобіймаючий. Сварог є єдиний, многопроявний. Сварог є многоіменний. Всі інші Боги є многоназивні і тисячоіменні. Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків і Невидимого Світу Прав’я. Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією Сварога, прикметною для Віри наших Прапредків... Закидати нашим Прапредкам «примітивний» політеїзм — це карикатура і глум над правдою про нашу й інші арійські віри, як Риґведа та Авеста» [12, с. 134–135].

2. До монотеїстичних належать, як зазначалося, усі надетнічні релігії (або, як прийнято нині їх називати, світові). Але природна сутність релігії дається взнаки навіть після багатьох століть штучного прищеплення монотеїзму. Так єврейська етнічна віра була початково багатобожною, про що я докладно написала у своїй монографії «Етнологія України: філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект» у розділі «Витоки етнічної єврейської релігії» [14, с. 232–236]. Однак вперше реформували свою етнорелігію самі ж євреї, перетворивши її на етнічний монотеїзм. Іншим народам монотеїзм нав’язувався силоміць (християнство, іслам). Мета впровадження однобожжя для всіх народів відверто прозора: «для Бога нема ні юдея, ні елліна, ні скіфа» — декларація інтернаціональної рівності, але «наш Бог (тобто єврейський Ягве) — Бог єдиний» (один для всіх). Підмінити етнічних Богів «єдиним Богом» (ім’я Ягве — табу!) — ось прямий шлях до духовної експансії.

Світові релігії інтернаціональні, космополітичні, часто проповідують аскезу, причому не для власного вжитку, а для тих народів, яким вони нав’язують свій монотеїзм. Ось що пише згадуваний вище Д. Хвольсон: «Не подобаються семітам аскетизм і відлюдництво. До першого вони мало схильні, хоча воно іноді у них зустрічається, а до останнього відчували огиду. Загалом, накладати на себе обмеження, особливо відмовлятися від радощів сімейного життя — це не для семіта. Будеш їсти і будеш ситий, і станеш хвалити Бога — говориться в П’ятикнижжі, але поститися і хвалити Бога — не вимагається від єврея» [11, с. 464]. Однак суворі пости були створені спеціально для християн саме за зразком юдейських траурних звичаїв (як знак скорботи за розіп`ятим Ісусом), причому кількість постових днів зростала поступово, почавшись від 40 годин (від «страсної» п`ятниці до «воскресіння») до 40 днів [15, с. 191–195].

До монотеїстичних належать також і неорелігійні напрямки — різновид надетнічних, штучних (створених на ґрунті існуючих світових, або етнічних, але вже з новим ідеологічним наповненням, мають авторів-засновників); вони прагнуть стати міжнародними (місіонерські, космополітичні); переважно синкретичні, схоластичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов) тяжіють до глобальності.

Часто «світова» релігія, яка називає себе монотеїстичною, на ґрунті стійких етнічних традицій не може побороти язичницьких світоглядних засад, внаслідок чого створюється безліч «святих», які, власне, і заміняють етнічних Богів (навіть можуть мати близькозвучні імена). Це підтверджує язичницький погляд на те, що абсолютного монотеїзму практично не може існувати. Як квітка-ломикамінь крізь скелю, арійське політеїстичне світосприйняття постійно пробивалося крізь задуху монотеїзму «світових» релігій.

Так, В. Шаян писав про наявність генотеїстичних рис у християнстві: «Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму. Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом» [12, с. 230].

Тут «дев’ять хорів, духів» у християнстві означає першу тріаду дев’яти чинів ангельських — херувимів і серафимів, що зображаються людиноподібними істотами з шістьма крильми (наявні в юдаїзмі, в християнстві і навіть у РУНвірі, щоправда, без крил), а також віра в духів, що «...почасти зберігається в розвинутих релігіях, в т. ч. в християнстві» [21, с. 364, 100].

Ідея монотеїзму виникла і була впроваджена вперше єврейськими рабинами. У середині ХІХ ст. французький філософ-історик Ренан, подавши докладну характеристику семітської раси у своїй праці «Histore ge’nerale et syste’me compare’ des langues se’mitiqes», вказав, що семіти нездатні розуміти різноманітність, багатопроявність, тому вони інстинктивно тяжіють до монотеїзму. Ця праця викликала жваві дискусії серед сучасників. На думку Ренана, у юдеїв не було ні власної міфології (її вони запозичували в інших народів, причому грубо перебріхуючи), ні науки — її вони також вправно викрадали в інших, ні філософії — вона їм не приносила практичної користі. Єврейський історик Д. Хвольсон підтвердив, що: «Семіти займались тільки тими філософськими питаннями, які, так би мовити, мали безпосереднє практичне значення для життя, і ніколи не філософствували вони навмання про незбагненне... рішення подібних питань не могло мати великого практичного значення для сповідників однобожжя...» [11, с. 448].

Отже, логічний висновок: політеїзм і філософія — це наслідок здатності розуміти багатопроявність. Завдяки філософії арії розвинули вчення про вічність душі, вчення про перевтілення (реінкарнацію), всеобожнення природи, духовну цінність героїзму як вищого вияву шляхетності. Євреї ж до героїчного чину байдужі, їхня віра спрямована лише на досягнення матеріальних благ у цьому світі, бо після смерті тіла юдаїзм не пропонує нічого. У вченні юдаїзму душа вмирає разом з тілом: «немає в шеолі (могилі), до якої ти ідеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості», тому «краще собаці живому, ніж левові мертвому» [17, Екл. 9: 4, 9: 10]. Про це ж говорять і єврейські народні приказки: «Найгірше життя — краще від гарної смерті» [18, с. 152], тобто, простіше кажучи, краще бути живим боягузом, ніж мертвим героєм.

Юдею нема чого турбуватися про душу, краще досягати блаженства у земному житті, і зовсім немає ніякого значення, моральними чи аморальними засобами це досягається. Якщо ж ці засоби спрямовані проти інших народів — то саме це якраз і «угодне» Ягве. Чи можна без огиди читати в 5-ій книзі Мойсея про те, що єврей може спокійно продавати м’ясо здохлих тварин чужинцям: «Не будете їсти жодного падла, даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти святий народ для Господа, Бога свого» [17, 5М. 14:21]. Про яку моральність і святість можна говорити, читаючи Біблію?

Головна мета юдейського монотеїзму — об’єднати і очолити всі народи. Перепрограмування психіки арійських етносів на монотеїзм — це основне завдання виконали винахідники християнства та ісламу силою грошей, вогню і меча. Для успішного здійснення їхньої програми була необхідна уніфікація (уподібнення, одноманітність, стандартність, глобалізація). Усі «раби» повинні мати однакову свідомість. Пропаганда монотеїзму — тенденція до максимального спрощення.

І тут нам доведеться визнати ще одну аксіому: будь-яке спрощення системи призводить до її знищення. Ентропія масового світогляду — прямий шлях до зменшення різноманітності. Таким чином, однобожні релігії — це релігії не життя, а смерті етносів! У цьому таїться велика небезпека для людства і навіть Землі як планети. Стає очевидним, що і християнство, й іслам програмують особу рабського типу (своєрідного біоробота, зомбі), роблять її нездатною до виходу із світоглядної безвиході монотеїзму.

Відроджувати національну релігію на принципах монотеїзму — це все одно, що підставити шию під нове ярмо, яке виготовили для арійських народів глобалісти. У цьому ж сенсі стає очевидною ще одна підкинута українцям ідея — рунвізм (або силенкіянство), експортований в Україну на початку 90-х років із США (про нього йдеться в ІІІ розділі цієї праці) [19, с. 249–258; 20].

Треба було б розпізнати й відчути фальш завезеної ідеї «рідної, української, національної», створеної «рідним пророком» релігії (щоправда, на ґрунті американського прагматизму і юдейського монотеїзму), однак «національно заклопотані» адепти, зачаровані мітинговим націоналізмом «пророка», не надали цьому суттєвого значення. Російський націоналіст К. Родзаєвський писав: «Юда кидає камінь за каменем на шляху переможної ходи нових ідей. Він хоче, щоб паровоз Нового Порядку зійшов зі шпал, він скрізь поспішає прокласти свої шпали, щоб спрямувати рух у хибному напрямку...» [16, с. 70]. Нині стає очевидним, що передбачення репресованого мислителя збуваються нині у формі американського «нового світового порядку».

ІІІ. Суттєві відмінності арійського і семітського дуалізму

В етнічних язичницьких релігіях дуалізм (від лат. dualis — подвійний) розглядається як світоглядне проникнення в сутність явищ природи, які складають пари протилежностей: день–ніч, літо–зима, вогонь–вода, праве–ліве, чоловік–жінка, небо–земля, життя–смерть і т. под. Язичницький дуалізм — не просте протиборство сил, а природне взаємодоповнення протилежних сутностей. Вчення про Триглава роз’яснює: «Білобог і Чорнобог перуняться і тим Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому» [22, д. 11-А]. Поєдинок Білобога з Чорнобогом — необхідна умова існування і розвитку світу. Білобог — Бог дня, світла, активності, життя. Чорнобог — Бог ночі, таємничості, сну, відпочинку, смерті. У язичництві ніколи не було спроб поборювання Чорнобога, це може собі дозволити лише викривлена фантазія сучасних міфотворців.

Чорнобог робить земні предмети невидимими в темряві, зате висвітлює небесні світила (Місяць, зорі, сузір’я), вказує душам дорогу до Сварги (Молочна стежка або Чумацький шлях). А це дуже необхідні людині орієнтири: фази місяця допомагають рахувати час, видимість зірок дає змогу передбачати погоду тощо. Не даремно волхв застерігає, що не можна ображати Чорнобога: «Це не може бути ніколи, щоб хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога» [22, д. 22]. Існує припущення, що в давніх Білгородах були храми Білобогові, а в городах на Чорн-, Черн- — храми Чорнобогові [33, с. 182]. Наші Пращури добре розуміли, що лише завдяки взаємодії Білобога і Чорнобога з’являється рух і час.

В арійській прарелігії Світ єдиний. Світло і Темрява — різні якості єдиного Світу, які складають єдину цілість. Язичницький дуалізм також яскраво проявляється в божественних подружжях різних народів: у греків Афіна–Посейдон, Афродіта–Аполлон, у слов’ян Матінка Земля – Батько Небо (Сварог), у японців Ідзанамі–Ідзанакі та ін. До речі, в язичницьких політеїстичних релігіях Богині займають чільне місце поруч з Богами, тобто жіночий божественний принцип визнається нарівні з чоловічим.

Усі монотеїстичні релігії, як правило, антропотеїстичні (від гр. чоловік-Бог). У всіх монотеїстичних релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) нема місця Богині-жінці. Бо жінка в цих релігіях вважається «сатанинською силою», «породженням Диявола» тощо. Цікаво, що нині в західному світі подекуди виникають жіночі рухи під гаслами «Бог чи Богиня?», які висувають концепцію теогінії (з гр. досл.: «Бог-жінка») [24, с. 46–51]. Таким чином, антагоністичний дуалізм християнства повною мірою свідчить про несамодостатність монотеїстичної концепції.

З появою «пророків» природні Знання починають занепадати, у природний світоглядний дуалізм привноситься штучне розуміння добра і зла, яке виявилось хибним. Так, уже пророк Заратустра вніс поняття «вічного добра» і «абсолютного зла», причому, за його концепцією, «добро» обов’язково повинно перемогти «зло». Єдність Світу як природної рівноваги у вченні Заратустри втратила сенс. Пророк Будда закликав до нірвани (припинення перевтілень душі), що виявляється нічим іншим, як звичайнісіньким обманом, оскільки заперечує закони природи (Рити, Прави). Пророк Мойсей вивів Бога за межі природи, отже — протиставив його людині, а також виховав у «богообраного» народу почуття національної вищості і зневаги до інших націй (таке явище, правда, щодо інших народів ще донедавна називали нацизмом). Наймолодший з пророків Магомет одружився зі старою багачкою і за жінчині гроші зібрав наймане військо, щоб примусити повірити в єдиного Аллаха і в себе — його пророка.

Знання стали не потрібні, треба було тільки вірити пророкам. До речі, інститут пророцтва в аріїв невідомий, це виключно семітська парадигма. Арійським релігіям притаманне Знання у вищому сенсі (відання) і пошана до Вчителя-традиціоналіста, що зовсім не тотожне пророкам-реформаторам.

Саме юдейську і християнську форму дуалізму нині взято за основу всіх релігієзнавчих дефініцій. Навіть у філософських енциклопедіях і релігієзнавчих словниках дуалізм розглядається як «протиставлення в різних релігійних вченнях світу надприродного, потойбічного, трансцендентного, невидимого природним, натуральним, видимим, чуттєвосприйманим об’єктам, процесам і явищам» [21, с. 99]. Нагадаємо, що в етнічних релігіях нічого «надприродного» немає. Отже, якщо словник подає загальні відомості про генетично різні релігії, то однобокість офіційно визнаних парадигм — очевидна. Або ж ця, задана юдаїзмом «надприродність», має бути нав’язана усім без винятку релігіям як наукова догма.

Язичницькій теології двох взаємодіючих начал («Двоглав» Білобога і Чорнобога) протистоїть християнський антагоністичний дуалізм Бога і Сатани. Християнство перетворило язичницьких Богів на своїх антиподів, надавши їм статусу «сатанинських». З цього часу всю свою фанатичну ненависть «однобожна» релігія спрямовує на політеїстичні природні релігії. Християнський Бог постійно бореться з Дияволом (Люцифером, Чортом, Сатаною) як із злою силою.

Однак у християнській міфології Бог і Сатана виглядають як істоти рівносильні, а отже, тотожні язичницьким Білобогу і Чорнобогу. Але, на відміну від язичницьких Богів, християнські Боги (!), як уособлення добра і зла, мусять змагатися вже не для рівноваги у Всесвіті, а для повної перемоги одного з них, а саме — Бога «добра», яким, за Біблією, вважається Ягве (він же «господь» для християн). Юдейська концепція «добра», нав’язана іншим народам (як в юдаїзмі, так і в християнстві), була і є дуже вигідною для «богообраного» народу. Хоча, з філософської точки зору, вона виявляється несамодостатньою не лише для пояснення природних явищ, а й для пояснення арійських етнічних цінностей.

Єврейське перепрограмування уявлень про Бога (семітського Ягве) й ототожнення його з «добром», протиставило всіх арійських Богів (тобто Богів язичницьких народів), яких, за наказом Ягве, необхідно знищувати як «зло». Уся Біблія наскрізь просякнута закликами до фізичного знищення інших, неюдейських народів, їхніх релігій, святинь, статуй Богів та ін. Навіть єврей Д. Хвольсон, не змігши виправдати біблійного геноциду, визнає, що «кровна помста — це чисто семітична вада». Далі згаданий автор відкриває нам ще одну рису єврейського національного характеру — «огиду до догматів» [11]. Простіше кажучи, нема такого догмату, якого б юдей не зміг би обійти.

Таким чином, категорії «добра і зла» завжди є відносними: що добре для семіта — не завжди є добрим для арія. Отож маємо розпрощатися з комуністичною та християнською мрією про універсальні «загальнолюдські цінності» — їх ніколи не існувало ні в природі, ні в культурі.

IV. Локальне і глобальне як протилежні тенденції

Сьогодні ми є свідками великих глобальних зрушень у суспільній свідомості, спричинених як цивілізаційним розвитком, так і економічним тиском «розвинутих» держав на так звані «слаборозвинуті» країни. Як колись були протиставлені два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять пару світоглядних протилежностей, так нині протиставлені економічні інтереси національних і наднаціональних держав. Воістину, світова релігія підготувала добрий ґрунт для економічного визиску народами-хижаками («богообраними») народів-ягнят («рабів божих»). В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя етнічних спільнот. На думку відомого українського економіста Олега Білоруса, ідеологія глобалізму — як той привид, що замінив собою «привид комунізму», але він уже бродить не тільки по Європі, а по цілому світу, і поширився він не з СССР, а з Америки. Тому «... перед нами лише один вибір: всі люди світу повинні впливати на цей процес, а не бути дровами, які в цьому процесі згорять» [27].

Глобальні центри створюють свою інфраструктуру, яка дає змогу контролювати свідомість і громадську поведінку людей. Український політик Євген Марчук пише: «За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора...» (наголос курсивом мійГ. Л.) [34, с. 81].

На велику радість агресора, глобальна релігія та інтернаціональне виховання «совєтскіх» часів уже підготували добрий ґрунт для глобальної економіки. Мізерна купка фінансових магнатів (225 осіб на всю Земну кулю) володіє ресурсами, що складають майже половину доходів усього людства. Така економіка насправді є «економікою абсурду», бо призводить до глобальної бідності населення Землі. Бідний і голодний, як відомо, не може бути чимось іншим, крім, хіба що, рабом. Тільки тепер уже не «рабом божим», а справжнім рабом свого рабовласника. Як бачимо, сьогодні глобальна ідеологія країн «золотого мільярда» є навіть страшнішою від імперської ідеології «старшого брата», а завдання глобальних лідерів набагато жорстокіші, ніж плани Лєніна чи Гітлера.

Для успішного керівництва людством агресору потрібне створення безнаціонального громадянина — такого собі біоробота — універсального знаряддя в руках глобальних хижаків. Кілька років тому, вже за «незалежної» України, громадян позбавили права мати національність, скасувавши так звану «п’яту графу» в паспортах. Але мета цього «мудрого» рішення — не тільки створення «безнаціонального» громадянина, вона значно глибша — скасування національної еліти (бо тепер національний склад уряду невідомий). Інтернаціональна ідея дала глобалізаторам можливість заховатися між нами. Однак їм не тільки не спало на думку скасовувати національність в Ізраїлі, а навпаки: вони дуже ретельно зберігають її у громадян своєї держави. У будь-якій іншій країні світу вони є «громадянами світу», а в своїй власній — євреями. Як зрозуміти цей парадокс? Та дуже просто: неєвреї в Ізраїлі не мають тих прав, які мають євреї, та й до керівництва державою їх не допускають.

Якщо ж в Україні до уряду й потрапить який-небудь українець, то його свідомість все одно вже вражена «християнськими (читай — «глобальними») цінностями», а отже, він уже включений у психокультуру агресора. Бо з поширенням семітського монотеїзму (навіть у формі християнізму) відбувається зовні непомітна поступова юдаїзація світу.

Як стверджує аналітик Палестинського інформаційного центру Олег Попов, «Іудаїзм у широкому сенсі цього слова — це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію «еволюційної стратегії групи», у цьому випадку — світового єврейського співтовариства» [29, с. 38].

Ця стратегія, якої єврейське співтовариство дотримується досить тривалий час, ґрунтується на генетичній і культурній сегрегації євреїв від неєврейських етносів, стимуляції вищого рівня народжуваності, підтримки в членів єврейської громади уявлення про їхню «богообраність», інтелектуальний захист доктрин та ідеологій юдаїзму і «єврейських теорій антисемітизму» та ін. Міфологеми так званого «антисемітизму» та «холокосту» завжди «виправдовують» їхнє протистояння іншому, неєврейському («гойському») світові. Нині єврейський суперетнос, сформований з розкиданих по всій планеті етнорелігійних громад, скріплених ідеологією юдаїзму, перетворився на глобальну всесвітню етнорелігійну суперплемінну общину з центром в Ізраїлі та США, що стали гарантами безпеки цього сіоністського утворення [29]. Таким чином, глобалізація має єврейське етнічне походження і стратегію свого втілення.

V. Прямолінійність і циклічність

Боротьба «вспакультури» (анти-культури) з культурою триває вже понад два тисячоліття [30, с. 21]. Семітські ідеологи нав’язали світові лінійні схеми розвитку людства, культури і релігії. Так, наприклад, досі вважалося, що релігія розвивається прямолінійно знизу вгору від «примітивного» політеїзму до «розвинутого» монотеїзму, і відповідно, політеїстичні етнічні релігії назвали «нижчими», а монотеїстичні інтернаціональні (світові) — «вищими». Тепер же «увесь світ» (а точніше Ватикан на чолі з папами римськими) зайнялися створенням так званих «екуменічних» програм з метою об’єднання людства під однією всеземною глобальною релігією, що ними вважається, очевидно, «найвищим» рівнем розвитку релігії. Наприклад, у США тепер уже покійний папа Іоанн-Павло ІІ неодноразово служив меси, в яких одночасно молилися багатотисячні натовпи католиків, протестантів, юдеїв та інших монотеїстів. Про це з величезним апломбом повідомлялося в усіх світових ЗМІ. Така схема — цілком у дусі марксистсько-лєнінської і юдейсько-християнської ідеології.

Інтеграція і дезинтеграція, так само як плюс і мінус, становлять протилежні якості суспільних явищ. Як це не дивно, на перший погляд, саме про них і йдеться в різних давніх міфах. Наприклад, книги Сівілли оповідали про те, що: «деякі (читаймо — «богообрані») почали будувати страшенну заввишки вежу, щоб з її допомогою досягнути до неба. Але Боги (множина!) наслали вітри і зруйнували вежу, причому кожному народові дали особливу мову (етнічні особливості!)» [31]. Цей же міф, але в інтерпретації Біблії, оповідає про нібито первісну однорідність людства. Сучасні генетики вже довели, що все людство ніколи не було однорідним. Вавілонська вежа, збудована «деякими», — символ «єдиної всеземної» релігії і панівної ролі цих «деяких» над усіма іншими, а руйнування Богами Вавілонської вежі і «розділення» мов — символ природної дезінтеграції людства. Нині, очевидно, — це єдина альтернатива глобальним процесам і нахабству агресора, що прагне до уніфікації всього людства під дахом «вавілонської вежі» своєї монотеїстичної релігії.

Цілий ряд фактів з історії язичницької культури європейських народів свідчить про періодичне відродження Віри Предків навіть у межах двотисячолітнього періоду існування християнства як панівної офіційної релігії. Це й відродження інтересу до язичництва в середині ХІV ст., і підвищення цікавості до античної грецької філософії, і вільнодумство, і Реформація, і просто поширення «моди» на паркові скульптури античних Богів, аж до будівництва приватних язичницьких храмів окремими представниками знаті: «Деякі вельможі відкрито будували храми язичницьким Богам, на що історики релігії переважно не звертають уваги» — повідомляють автори «Історії язичницької Європи» [32, с. 354].

Отже, схема відроджень і занепадів етнічних політеїстичних релігій матиме вигляд не прямої вертикалі, а швидше — спіралі або кривої, що відображає циклічність розвитку релігії (почергової зміни монотеїзму і політеїзму). Таким чином, сучасний етнорелігійний ренесанс свідчить про закономірність відродження політеїстичних релігій у світі та про тенденцію повернення світогляду етніків до власного політеїзму, етнічної і расової дезинтеграції, водночас — консолідації в рамках свого етнічного і расового генотипу.

Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для таких висновків.

1. Щоб зруйнувати «вавілонську вежу» універсалізму, необхідне розділення різних, відмінних за своєю породою (расою), етносів. А водночас необхідне єднання всередині своїх народів за ознаками родової (етнічної) спільності, плекання власних цінностей на власних етнічних територіях.

2. Таким чином, стає все очевиднішим, що відродження Віри Предків сьогодні не можливе без офіційного, наукового, неупередженого вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології, спрямованої на суцільну глобалізацію людства. На жаль, ми досі лікуємо лише наслідки хвороби інтернаціоналізму. Щоб одужати, необхідно ліквідувати причини хвороби.

3. У цій справі не обійдеться без правдивої, незаангажованої і незалежної релігієзнавчої експертизи Біблії, Талмуду, Тори, Корану, книг, де зафіксовані юдейські, християнські та ісламські доктрини, що мають очевидні ознаки нацизму по відношенню до інших народів та рас. Треба знайти в собі мужність, щоб подивитися правді у вічі та визнати їх злочином перед людством. Висвітлення правди — перший крок до одужання. Як відомо, денне світло знищує нічних примар і привидів.


Література

1. Брока П. Человечество: один вид или несколько? // Атеней. — 2001. — № 2. — С. 28 — 33.

2. Авдеев В. Б. Расология. Наука о наследственных качествах людей. — М.: Белые альвы, 2005. — 528 с., илл.

3. Хить Г., Долинова Н. Расовая дифференциация человечества. — М., 1990.

4. Серрано М. Золотая раса // Атеней. — 2001, № 1.

5. Любавский М. К. История западных славян. — М., 2004. — 608 с.

6. Гусева Н. Р. Об арийстве мнимом и реальном // Наследие предков. — 1997. — № 4.

7. Український радянський енциклопедичний словник у 3 томах. — К., 1986.

8. Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. — Літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на 8500 слів. — К.: Такі справи, 2002. — 368 с.

9. Літопис Руський / Переклад Л. Махновця. — К.: Дніпро, 1989. — 591 с.

10.  Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика. — М.: Мысль, 2002. — 704 с.

11.  Хвольсон Д. Характеристика семитических народов // Русский вестник, 1872, № 2.

12.  Шаян В. Віра Предків наших. — Гамільтон, Канада. — 1987. — 894 с.

13.  Шаян В. Григорій Сковорода — лицар святої борні. — Лондон — Торонто, 1973. — 111 с.

14.  Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. — К.: АртЕК, 2001. — 304 с., іл.

15.  Богород А. Піст для «оглашенних» // Антологія християнства. — Тернопіль: Мандрівець, 2013.

16.  Родзаевский К. В. Иуда на ущербе. Мир перед освобождением. — М.: Паллада, 1997.

17.  Біблія або книги святого письма Старого і Нового Заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена. — 988–1988 ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства. — США, 1988. — 1528 с.

18.  Єврейські прислів’я та приказки. Серія «Мудрість народна»: Збірник 49. — К.: Дніпро, 1990. — 256 с.

19.  Лозко Г. Проблеми врегулювання міжконфесійних відносин (на прикладі релігійного життя громад Рідної віри і РУНвіри в Україні) // Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. — К., 2001. — С. 249–258.

20.   Лозко Г. Рунвізм як рудимент монотеїстично-християнського світогляду // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис НАН України. Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди — Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка. — 2002. — № 8. — С. 165–183; а також: Атеней. Русский международный журнал. — 2003. — № 3–4. — С. 41–47.

21.  Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. — 392 с.

22.  Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. — Літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на 8500 слів. — К.: Такі справи, 2002. — 368 с.

23.  Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999. — 352 с.

24.  Marsi McDonald. Is God a woman? Women of all faints are searching for the feminine faceof God // Maclean’s. Canada’s weekly newsmagazine. — April 8. — 1996.

25.  Релігієзнавчий словник / За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. — 392 с.

26.  Хвольсон Д. Характеристика семитических народов // Русский вестник, 1872, № 2.

27.  Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в ХХІ столітті // Київська старовина. — 2002. — № 1.

28.   Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.

29.  Попов О. США і глобалістські концепції єврейського етносу// Персонал. — 2005. — № 12. — С. 38– 50.

30.  Stachniuk J. Chrzescijanstwo a ludzkost. — Wroclaw, 1997. — 228 s.

31.  Купер Б. После потопа. Ранняя история Европы. — Симферополь, 1998. — 256 с.

32.  Пенник Н., Джонс П. История языческой Европы / Пер. с англ. — СПб., 2000.

33.   Гаврилов Д., Наговицин А. Боги славян. — М., 2002.

34.   Марчук Є. П’ять років української трагедії. — К., 1999.


* Розділ з монографії «ПРОБУДЖЕНА ЕНЕЯ» (Харків, 2006),  ст. 48–62.