Релігійна свідомість українців формувалася на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили нам у спадок попередні цивілізації, — Трипільська, Скіфська, Слов’янська. Духовний досвід своїх Предків українці передавали наступним поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, казок, пісень.

Українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: балтійських, германських, індійських, іранських. Таку культуру нині прийнято називати індоєвропейською, хоча вона має й іншу назву — арійська (в «окаючих» мовах — орійська, але це вже її сучасна народна форма). Цю назву вживали як термін у наукових працях в XIX — на початку XX ст. Та після компрометації її Гітлером назва арії зникає з наукового вжитку. Для того, щоб вважати первісною самоназвою індоєвропейських народів саме слово арії, є підстави. Це слово було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 р. на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арієм (та й ім’я його співзвучне з цим словом Д-арій): «Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій, Арійського сімені»1. Останні слова якнайповніше вказують на належність до роду і раси. Назва арійців трапляється багато разів у Ведах — стародавніх книгах, що містять священні тексти аріїв. Санскритське аrуа означає благородний, вірний, дружний.

Веди записані у II — на початку І тисячоліття до н. ч., хоча в усній формі вони почали складатися значно раніше, вірогідно, ще в ІV тис. до н. ч. Про це свідчать розкопки в Могенджо Даро, Хараппі, в долині Інду, здійснені вченим Б. Грозним, який прочитав найдавніші написи на печатках і оберегах індоарійської культури2. Назва Веди означає «відання», «достовірні знання». Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських народів, які протягом III–II тисячоліть до н. ч. поступово розселилися на значних територіях — від Європи, через Кавказ і Малу Азію, до Індії. Їх первісною батьківщиною прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Такого висновку дійшли учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії3 та інші сучасні вчені. «За археологічними і лінгвістичними джерелами, рання область проживання носіїв давньої індоєвропейської культури в IV–II тис. до н. ч. локалізується в південноруських степах, на південному сході Європи та північному сході Передньої Азії»4. Тому цілком природно припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров’я або їхніми нащадками, які переселилися до Малої Азії та Індії. Ось чому ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань. Нагадаємо, що ведизм — перша і найдавніша в світі релігія, яку записали.

Веди складаються з чотирьох збірок під загальною назвою Самхити:

1. Ріґведа — збірник релігійних гімнів.
2. Самаведа — збірник пісень.
3. Яджурведа — книга молитов і жертовних церемоній.
4. Атхарваведа — книга заклинань.

Існують також Брагмани — коментарі до Вед, Араньяки — тексти, призначені для пустельників, які вивчають веди самостійно (дослівно «лісові тексти»), та Упанішади — тексти, призначені для вивчення з Учителем (дослівно «сидіти біля вчителя з метою пізнання істини»)5.

На спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен Богів, залишків деяких обрядів здавна вказували дослідники, знавці східних мов, зокрема санскриту, письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Джогоннатх Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов «Слово про Ігорів похід»: «Мене, індійця, вразила широка спільність «Слова про Ігорів похід» і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у «Слові...» стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над «Словом...» була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: «Чи випадково це?»6.

На цю подібність вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор «Бгаґават-Ґіти»» Б. Тілак вважав, що основи ведійської культури були закладені саме в Україні 12–10 тисяч років тому. Основа ведійської релігії — це обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу Предків. Такі ж найголовніші риси мала і релігія українців-русичів до прийняття інтернаціональної релігії — християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, копітку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, «родом і народом» (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії — саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячували пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несе просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ із гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти таке чуже розуміння святості, як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані — купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували у чистоті. Як же могли українці-русичі сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього вона стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу, як ритмічний організм.

У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих молодіжних забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші Предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування усіх арійських народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері — родоначальниці всіх Богів — було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко вид­но вишиту сорочку Матері Богів, її візерунок — це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених із різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, — це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола. У Велесовій Книзі також є згадки про спільноарійське походження нашої релігії (наприклад, знання про Індру — «він же інший Перунець», про повернення русів «з Пендеба» тощо)7. Все це ще раз підтверджує думку про походження ведійської культури саме з території нашої України.

Цікавим для нас також має бути суспільний устрій давньоарійського суспільства, який повністю підтверджує ідею ладу і порядку, відому в класичній філософії як Ієрархія. Було три касти арійського суспільства: брагмани (священики і царі), кшатрії (воїни) і вайш’ї (виробники матеріальних благ). Четвертий стан суспільства не становив окремої касти — це був найнижчий прошарок рабів, злочинців, повій, який називався шудра (в перекладі з санскриту — підлий).

Сутність Ієрархії полягає в тому, що кожній касті від народження були притаманні певні ознаки.

Якщо брагмани покликані правити державою, здійснювати священні ритуали, то вони й отримували відповідне своєму походженню виховання й освіту. Їх було не більше 5 % від усього населення країни, і споживали вони не більше 5 % національного доходу.

Кшатрії — ті, хто володів воїнськими здібностями, був готовий професійно захищати свого царя, державу і народ, становили близько 10 %, але їх чисельність могла збільшуватися в час війн за рахунок касти виробників (мобілізація до війська). Ні брагмани, ні кшатрії виробничою діяльністю не займаються. Саме ці дві вищі касти беруть на себе високу відповідальність за прийняття доленосних для держави рішень і готові вмерти заради вищих духовних ідеалів.

Вайш’ї (виробники) становили 60–70 % від загальної кількості населення країни. Їхнім почесним обов’язком і священною необхідністю було збереження гармонії Ієрархії. Задля цього вони мали забезпечувати всім необхідним всю провідну верству — брагманів та кшатріїв. Вайш’ї могли бути багатшими за самих царів, їм дозволялась усяка трудова діяльність задля примноження багатств, але ніколи людина з нижчого стану, ні за які гроші не мала права купити собі вище суспільне становище в Ієрархії.

Шудри ж становлять у будь-якому суспільстві 10–15 % і нормальному суспільству не загрожують.

Усі ці касти (чи варни) існують як природна суспільна даність у всі часи існування людського суспільства. Однак все міняється, коли руйнуються закони Ієрархії. Саме занепад природних етнічних цінностей, заміна їх штучними інтернаціональними релігіями і «демократичними» моральними нормами спричинили суспільний хаос, який ми переживаємо і нині.

Уже в XX ст. видатні філософи етнічного ренесансу шукали шляхів виходу з цього хаосу. Так, Юліус Евола писав: «Як живе тіло тільки тоді, коли в ньому присутня душа, яка ним керує, так соціальний організм живе тільки завдяки духовній реальності. Без ідеї — це не організм, а мертвий агрегат... Неорганічність і поверховість — основні ознаки сучасної соціальної організації. Вона будується, починаючи не зверху, але знизу, тому її закон і порядок, замість того, щоб мати опору в аристократії, в якісній диференціації і в духовній ієрархії, ґрунтується лише на випадковому сплетенні нівельованих інтересів, жадібності анонімного, позбавленого високих почуттів натовпу»8.

Повернення до правильної суспільної Ієрархії вимагатиме створення справжньої еліти, в якій не авторитет залежатиме від посади, а посада — від авторитету, який, у свою чергу, ґрунтуватиметься на реальній перевазі особистості, а не на її корумпованих зв’язках.

Отже, не тільки вірування давніх аріїв та русів-українців можуть бути зрозумілі й реконструйовані за допомогою індоарійських паралелей, але й їхня суспільна організація, яка стане поштовхом до одуховнення, поліпшення життя і моралі суспільства.

Лозко Г. С. Українське народознавство

___________________

1 Шаян В. Віра Предків Наших. — Гамільтон, Канада, 1987. — С. 31.

2 Индоевропейская мифология // Мифы народов мира. — М., 1991. — Т. 1. — С. 527; Лозко Г. Етнологія України. — К., 2001. — С. 119.

3 Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности. — М., 1981. — С. 37, 83, 198, 246, 254 та ін.

4 Индоевропейская мифология // Мифы народов мира. — Т. 1. — С. 527.

5 Лозко Г. Етнологія України. — С. 118.

6 Всесвіт. — 1988. — № 10.

7 Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. — К., 2002. — С. 105.

8 Эвола Ю. Языческий империализм. — М., 1994. — С. 25–30.