Анатолій БОГОРОД

За підрахунками вчених, в язичницькій Русі було від 120 до 150 святкових днів (залежно від місцевості), невід’ємною частиною яких були народні (обрядові) танці.

Танцем русичі славили Предків і прадавніх Богів, життя, лікували тощо. Але після запровадження християнства почалися шалені гоніння на всі прояви народного життя. Гонінню піддавалися усі прадавні язичницькі свята, обряди: жертвою гонінь стали волхви і навіть скоморохи, які, на думку істориків хореографії, були професійними знавцями і носіями танцювальної культури Київської Русі. Народ, що формально приймав християнство, не поспішав поривати зі своєю Предківською Вірою, звичаями. Про це свідчить і Послання християнського проповідника XV–XVII ст. Івана Вишенського до князя Острозького (1599, 1600), в якому він закликає православних християн «знищити і ліквідувати» усі «бісівські» свята і забави: святкові ярмарки, Коляду, Щедрий Вечір, Волочільне, свято Ярила, Купайла, гойдалки, надгробні пироги і яйця та інші «диявольські» спокуси, а натомість ширити «святе письмо».

З кожним століттям змінювалася ментальність українця. На зміну язичницькій життєрадісності, любові до свободи і життя прийшла християнська покірність і відмова від усього мирського; праукраїнська ментальність, сформована тисячоліттями, викривлювалася ментальністю християнською. Але повністю витіснити давній світогляд християнство не змогло. Навіть сьогодні в християнських обрядах часто можна побачити елементи праукраїнських обрядів, з яких часто вихолощений язичницький зміст; у християнських літургіях можна почути вкраплення народного мелосу... Але танок намагалися повністю викорінити з усіх свят та обрядів, як прояв «бісівства» і «сатанинства». І якщо ще в 1592 році поляк Ян Ласицький описував танець у церкві, який заводив сам священник після вінчання молодих, то вже в 1819 році Зоріан Доленга-Ходаківський закликав дослідників «поспішити під стріху селянина, де... в танцях простих людей відгукуються імена старих Богів».

Зазнавши нищівного удару в часи поширення християнства, український народний танок знову розквітнув на Запорізькій Січі, де умови життя козаків сприяли появі нових оригінальних танців. Січ була місцем, куди сходилися представники усіх українських земель і кожен приносив з собою танцювальну культуру свого села, містечка, міста. Історики хореографії вважають, що на Січі з’явилися танці «Козак», «Метелиця», «Гопак» та інші, які були відомі далеко за межами України (в Польщі, Росії, Франції). Ці танці несли славу Україні в минулому і навіть в сценічних обробках дивують і захоплюють своїх та іноземних глядачів.

Переселення поляків, євреїв і росіян на етнічну українську землю спричинило до появи танців іноетнічного походження. В арсеналі танцювального фольклору українців можна нині побачити танці єврейські — «фрейликс» та «сабашівка», польські — «краков’як» і «мазурка», російські — «карапет», «бариня», «камаринська», «страданіє» та ін.

Але вже в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. дослідники відзначали, що в багатьох місцевостях України зникли язичницькі свята (Купала, Коляда та ін.), переслідувані церковно-державною владою, а з ними і народні танці. Помітивши це явище, фольклорист-хореограф Василь Верховинець закликав збирати танцювальний фольклор, який «зникав не записаний і не схоплений» фольклористами. А в цей час з’являлися незнайомі з танцювальною культурою українського народу шоу-групи, що поширювали на сцені «малоросійщину», «еквілібристику і пародію» на український народний танець...

За комуністичного панування, цей процес досяг апогею, а справжній народний танець продовжував зникати в своєму природньому середовищі: спочатку в містах, а пізніше і в селах. Сучасні балетмейстери виховувалися на сценічних зразках, витворених переважно митцями іноетнічного походження (росіянами і євреями); на цих зразках базувалася вся сучасна українська хореографія...

Для пропаганди своїх ідей більшовицька влада стала «відроджувати» прадавні українські свята, від яких в свій час відмовилася християнська церква, і перетворила їх в атеїстичні видовища: замість Купала — свято Молоді, замість старосвітських колядок — «червоні» коляди, замість Великодня — свято Весни і т. д., в яких активну участь брали самодіяльні колективи (танцювальні, вокальні, хорові, театральні). Ще й нині державні структури продовжують проводити подібні «свята», «спалюючи» величезні кошти і дискредитуючи ідею відродження прадавніх традицій та обрядів українців.

Як сталося, що танцювальна творчість упродовж тисячоліть (в своїй основі творчість молодих), лише за ХХ століття перетворилося не просто в творчість села, а в фольклор літніх людей?

Сьогодні українські танці молодь виконує тільки на сцені. Усі ці танці, створені професійними балетмейстерами і просто аматорами, продовжують і досі помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутує в природному середовищі: на весіллях та інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється танцювальною культурою африканських і латино-американських народів, яка широко пропагується всіма засобами інформації. В перелік сучасного танцювального фольклору українців увійшли танці в стилі «танго», «рок-ен-рол», «твіст», «брейк», «хіп-хоп», «техно» та інші.

Українська душа стала «промовляти» по-чужому: по-американськи, по-африканськи, по-єврейськи. Інтерес до національних танців пропав майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження молодь несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям: колорит і темперамент виказують «несвідомих» українців...

Деякі записи народних танців залишили фольклористи Василь Верховинець, Роман Гарасимчук, Андрій Гуменюк; окремі відомості про танці залишили письменники, етнографи та історики...

Олексій Дей 1970 р. опублікував збірник, до якого увійшло близько 1500 танцювальних пісень та приспівок до танцю. А скільки ж тоді було танців в Україні? Скільки танців уже зникло безслідно, а скільки ще можна врятувати і зберегти для наступних поколінь українців? На всі ці і багато інших питань можуть відповісти дослідники лише після спеціально організованих експедицій для збору танцювального фольклору. Та, на жаль, вчені етнографи продовжують дивитися на народні танці, як на забаву. Якби народний танець був лише «забавою», простим «перестрибуванням з ноги на ногу», то чи звертали б на нього увагу проповідники нової християнської ідеології, чи залишили б стільки «повчань» і наказів проти «скоморохів», русалій і «плясаній»? Чи ув’язнював би польський окупаційний уряд хореографа Василя Авраменка за те, що він «лише танцем «промовляв» до українського народу — нагадував танцем козака-запорожця...» в 20-х роках минулого століття? Якби український народний танець не впливав на національну свідомість, то чи розстріляла б більшовицька влада в кінці 30-х років ХХ ст. фольклориста-хореографа Василя Верховинця за «пропаганду націоналізму» серед українців Далекого Сходу, де він організував пісенно-танцювальні гуртки? Складається враження, що тільки чужинці і завойовники належно оцінювали силу і значення українського народного танцю...

Отже, національний танець разом із піснею, обрядом, землею... складають геокультуру народу, формують ментальність українця. Тому український танцювальний фольклор, в якому «український народ вимовляє свою душу» (В. Авраменко), — невід’ємна частина свідомості українця. Втрачаючи танцювальний фольклор українська нація втрачає часточку своєї душі, своєї самобутності, що, в свою чергу, негативно впливає на культурно-історичний розвиток народу.

Свідоме відродження мусить пройти через духовне усвідомлення, через відродження прадавніх українських свят, у яких танець був необхідним ритуальним елементом. І лише тоді українська душа засяє в несценічному запальному «Козаку», «Гопаку», в дрібному «Козачку» та «Коломийці», в обрядовому «Аркані», «Кругляку» та «Плесі»...