До 85-річчя Івана Білика

ДОСТОЙНИК ОРДЕНУ СВЯТОСЛАВА ХОРОБРОГО

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 року в селі Градизьку на Полтавщині. Вчителював у сільських школах Чернігівщини. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (ф-т журналістики). Працював у редакціях газет «Молодь України», «Робітнича газета», «Літературна Україна», журналу «Всесвіт». Автор романів «Танго», «День народження золотої рибки», «Земля Королеви Мод» та історичних романів «Меч Арея», «Яр», «Не дратуйте грифонів», «Похорон Богів», «Золотий Ра».

Об’єднання рідновірів України високо оцінило творчий і життєвий подвиг І. Білика. За довголітню працю та значні творчі здобутки у висвітленні давньої історії українського народу, його етноґенези та Рідної віри в літо 7509 (2001) Івана Івановича нагороджено Орденом Святослава Хороброго — найвищою нагородою ОРУ. Письменник був почесним гостем у Київської громади українських язичників «Православ’я», особливо на святах Різдва Божича Коляди, Перуна, мітингах на пошану славетного князя Святослава, на презентаціях рідновірських книжок.

Цілком заслужено була присвоєна Іванові Білику й відзнака «Золотий письменник України», церемонія нагородження якою відбулася всього за кілька днів до його смерті. Цей почесний титул тоді отримали 20 авторів, чиї романи, починаючи з 2000-го, вийшли тиражем понад 100 тисяч примірників.

Іван Білик пішов від нас на 83-му році життя у ніч на 27 листопада 2012 року. Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Іван Іванович був людиною доволі скромною і водночас вельми шляхетною. Мені випало познайомитися з ним у 2001 році під час виконання свого редакційного завдання — взяти в письменника інтерв’ю для чергового випуску журналу «Сварог» якраз з нагоди нагородження його орденом Святослава Хороброго. Проте зустріч перетворилася на цікаву 3-годинну бесіду (на жаль, у «Сварозі» №№ 13, 14 був опублікований лише її уривок).

Не приховую, я був у захваті від творів І. Білика, особливо від історичного роману «Меч Арея». Тож поспілкуватися з живим класиком, людиною-легендою (та ще й при нагоді) для мене було як за щастя. І я вдячний за таку нагоду редактору журналу «Сварог» Галині Сергіївні Лозко.

Незважаючи на те, що редакційне завдання було тоді виконано, мене всі ці роки якось обтяжувала решта, неопублікована частина розмови з Іваном Івановичем. Адже він фактично розповів мені майже про все своє життя… Може, це через те, що я так розпитував… І, як на мене, там було багато чого цікавого і повчального, вартого донесення до наших читачів.

Спочатку я планував оприлюднити решту цього інтерв’ю у нашій газеті «За Рідну Віру!» (з продовженнями). Але нерегулярність виходів «ЗРВ» призвела б тільки до втрати його динаміки. Та й читачі забували б, про що писалося у попередньому числі. І лише розміщення на нашому сайті дозволило досягти поставленої мети подати його повністю, приурочивши 85-літтю письменника..

Жрець ВОГНЕДАР


Отже, 2001 рік, вересень, Київ, просторе помешкання у «дореволюційному» будинку на вул. І. Франка, квартирний кабінет письменника.

— Іване Івановичу, з чого починався Ваш шлях в літературу?

— Після закінчення Київського державного університету імені Тараса Шевченка я отримав направлення у «Робітничу газету». Вона щойно організувалася, і мене прийняв туди головний редактор: дав на мене замовлення, і я пішов туди на роботу. Довго там не затримувався, бо робота була така... технічна — заступник відповідального секретаря. Це у друкарні: верстати номер — готувати наступний номер на завтра (макет), допомагати відповідальному секретареві. Мені ця робота абсолютно не підходила, і я перейшов до редакції газети «Молодь України».

— А вчителем Ви до Університету працювали?

— Так. Працював після школи. Тоді була така розруха, що не вистачало вчителів. І якщо, хлопець був більш-менш здібний (а я був відмінником), його по закінченню школи брали на роботу в сільську школу. Я працював вчителем на Чернігівщині два з половиною роки. А потім вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

— А що вплинуло на Ваш вибір стати письменником?

— Мрія стати письменником не була мрією мого дитинства. Бо тоді я мріяв (і планував навіть, і мене спрямовували) стати... художником... (усміхається). Я навіть художню студію відвідував. Закінчив її. Показав би Вам (але малюнки в селі), як я тоді малював! А потім це діло потроху відпало — перекваліфікувався у своїх мріях у майбутні письменники.

А й справді, ну куди? Театральний інститут... — начебто ж не те (хоча там — теж письменство, драматургія, але, все-таки, не те). На факультет філологічний? Теж не те — там вивчення мови і тільки. А у нас у Києві не було літературного інституту, як, наприклад, у Москві. Тим більше, що туди не брали так — після десятирічки, а брали після закінчення вищого навчального закладу. А от журналістика... — побачив, що це те. Що через неї можна «перескочити» в літературу.

Коли вже опинився на факультеті журналістики, то побачив, що чимало однокурсників також мріяли стати письменниками.

— То Ви, мабуть, від них перейнялися цією мрією?

— Ні! На цей факультет я вступав вже з намірами стати в майбутньому письменником. Не репортером десь там..., у якійсь районній чи обласній газеті, а саме письменником.

На факультеті журналістики мене вчили писати нариси, статті, замітки (хоч і поганенько, але вчили). У мене були добрі викладачі, як от Матвій Шестопал... Може чули? Замордований радянською владою. «Євреї в Україні» — нещодавно вийшла друком його книжка. Його зацькували і фактично заморили голодом.

— Але ж Ви ще не знали, в якому літературному жанрі станете писати?

— Не знав.

— З тої пори промайнуло чимало часу, і тепер ми знаємо, що основний Ваш творчий набуток — це романи. Як Ви вважаєте: чому саме цим літературним жанром Вам усміхалася Ваша Муза?

— Це, мабуть, через те, що я починав з перекладання болгарських романів, вивчивши болгарську мову. І якось воно у мене вийшло, я побачив, що сам можу...

«Танго» — перший роман, написаний мною вже після того, як я переклав і видав кілька болгарських романів. Роман такий, що якби мені його запропонували зараз перевидати, то я відмовився б це робити. Він у мене був пробний: чи вмію, чи не вмію. З погляду стиліста, побачив, що вмію. Але він вийшов у мене кон'юктурний... Я, власне, його соромлюсь і ніколи його не перевидам. Бо тематика цього роману — життя української еміґрації... У той час тільки негативно можна було писати про життя українських еміґрантів за кордоном...

— А Ви самі собі давали оцінку чи, може, звірялися з думкою своїх друзів?..

— Ну, друзі... які? — «Друзі-вороги»... — редактори видавництв.

— А чому... «-вороги»? Вони що, дуже «кроїли» Ваші твори?

— Ну, а як же ж, Господи?! Кожен редактор вважав за потрібне автора «зарізати». Навіть вважав це своїм обов’язком(!) — «зарізати», по можливості...

— А чому?

— Серед нашого брата-початківця була досить велика конкуренція. А якщо вже не вдавалося редактору його «зарізати», то хоча б «обрізати», тобто скоротити його твір. І якщо редактор і писав схвальний редвисновок, то зазначав там приблизно таке: рукопис потрібно скоротити на чверть (третину або половину). Оце була тоді просто така посада: редактор видавництва.

Видавалося не все, звичайно. А видавалося лише те, чого не можна було не видати, а також ті твори, автори яких були настирливі чи талановиті. Але всіх їх редактори намагалися скоротити.

Роман «Танго» я написав тільки для того, щоб потім видати інший, найперший свій роман — «Яр» (про українську національну інтеліґенцію в Україні, про націоналістичну боротьбу) і щоб не сказали: о, що це за «новоспечений»? Звідкіля це «вилупився», що раптом став писати на таку тему? Ану, напиши романа про колгоспну доярку, тоді про колгоспного бригадира напишеш! А тоді побачим...

До речі, «Яр» і досі ще не виданий. Десь на початку самостійності України в одному журналі його пробували публікувати, але надрукували лише початок, і на цьому діло зупинилося. Проте на початку своєї літературної діяльності заради нього я пішов на компроміс з власною совістю, щоб «застовбити» себе письменником з національної тематики. Тож коли подав роман «Яр» на рецензію (на редвисновок у видавництво), там вже не дивувалися, чому я його подав. Правда, його тоді «зарізали»...

Був такий жидок, Наум Тихий (помер вже років, мабуть, 10 тому)... Він цей твір розкромсав, розмалював, як «Бог черепаху не розмальовував» — з політичної точки зору («ідейної», як тоді називали), хоча й похвалив мене за майстерність і т. д. Похвалив, а з іншого боку повісив ярлик «націоналістичний рукопис», що означало: у цьому романі український буржуазний націоналізм — не можна видавати! І так його й досі не видали, бо я його дуже довго тримав у шухляді.

А потім, коли настав час, що на таку тему вже можна було вільно писати, то вже не стало видавництв, не стало й можливості видаватися. Зараз нас практично не видають, бо видавництва «заглухли». Хтось десь там видасться, якщо нашкрябає чи виплаче у спонсора якісь кошти. А я на це діло не йду, — не люблю я цього.

Отже, роман «Танго» я писав заради роману «Яр». І хоча я після нього чимало чого видав, та цей роман так і не виданий.

— Ви щойно розповіли, як Вас «кромсали», «різали»… А Вам ніколи не доводилося бути у ролі Наума Тихого?

— Рецензій я ні на кого не писав. Я подавав своє. Мене оця редакторська кар’єра не цікавила абсолютно, хоч я й працював у редакціях трьох газет: «Робітнича газета», «Молодь України» і «Літературна Україна».

— Серед Ваших доробків є чимало творів, присвячених нашій історії. Що спонукало Вас почати писати романи саме на історичну тематику — прагнення відкрити закриті для нас сторінки давньої української історії?

— До цього спонукала моя мама. Вона хоч і мало класів закінчила, але була дуже начитаною жінкою: читала все підряд і прочитала більше книжок, ніж я. Особливо, вона любила читати про українську минувшину. Коли я написав роман «Танго», дав почитати матері. Вона прочитала і мовчить, нічого не каже. Я питаю: мамо, як тобі? «Дуже сподобалося, синку, добре. А якби ти написав щось історичне...»

Ну, а це, видно, десь у мені було, і я став шукати тему: рився в бібліотеці Спілки письменників, бо я вже був членом Спілки письменників (мене прийняли до неї як перекладача). Шукав-шукав і завалив верхні полиці (до них ніхто ніколи не добирався; а бібліотекарями у нас були дві старі жидівки — такі немічні — вони туди не те, що.., навіть голови не піднімали). Книжки з гуркотом попадали, наробили куряви (ті полиці ніхто десятиліттями не протирав і не чистив; там на кожній книжці на палець пилюки було) і мало не вбили Берту Іллінішну. Вона отакісінька жидівочка, інтеліґентна... Став з нею сяк-так прибирати і ставити книжки на місце. Вона каже: «А оцю книжку Ви бачили?» Кажу: бачив (я її ще не роздивився, але бачив; це була книжка Алєксандра Вельтмана, що жив у ХІХ столітті, «Аттила. Русь IV и V века»). «Вона Вам не потрібна?» — знову запитала. Кажу: потрібна.

— І що Вас побудило взятися за тему саме про Аттілу? Чим захопила Вас ця героїчна і, в той же час, захована від нас на значну глибину віків постать?

— Як бачите, побудила випадковість: книжка «впала на голову» з верхньої полиці і декого мало не вбила...

— Мені здається, що це просто щасливий випадок.

— Я думаю, що це «перст» Неба.

— А що було потім?

— Я взяв цю книгу з собою. Подивився і... захопився. Це була, власне, наукова розвідка Вельтмана. І не просто наукова, а науково-емоційна. Автор книги наштовхнув мене на думку, що Аттіла — наш хлопець, а не якийсь гун, монгол чи калмик, чи китаєць, чи хтозна-хто. Я взяв це за основу, дуже швидко написав роман і дав йому назву «Меч Арея». Потім подав у вже відоме Вам видавництво «Молодь» і там (до того мене ніхто не знав) несподівано для мене роман сприйняли на піднесенні: «Бігом давайте рецензента! Є у Вас знайомий історик? Будемо видавати наступного ж року, позапланово!» А я й не подумав, що рецензента треба самому підшукати... Я сказав: давайте, кого хочете!

— Але ж, даруйте, це були часи глибокого брєжнєвського «застою»...

— Так, але ще не найглибшого. Це був лише 1970 рік: «застій» лише починався.

— Тоді ж КҐБ активно починав «працювати»...

— Трохи пізніше, буквально з наступного року...

— Скільки часу Вам було потрібно на написання цього роману?

— Півроку.

— А післямови тоді ще не було?

— Не було. У видавництво «Молодь» я подав «голий» роман, і його там справді гарно сприйняли. Кинулись рецензента шукати, а це літо — всі у відпустках — нема ні істориків, ні археологів (археологи на розкопках). Знайшли безробітного кандидата історичних наук, вигнаного з Інституту історії чи археології за професійну непридатність. Це був... Петро Петрович Толочко. Він написав мені негативну рецензію. Але якби мені дали на рецензію цю книжку («Меч Арея»), то я би її теж «зарубав». Бо... звідкіля Аттіла — київський князь, українець чи русин? Тому після цієї рецензії я засів за післямову — наукову розвідку. І писав її довше, ніж сам роман. Бо щодня став відвідувати Академічну бібліотеку, приходячи на дев’яту годину ранку у відділ рідкісних видань і рукописів — так що мене вже там на ім’я й по батькові знали. Я ще тоді дивувався. Запитую: дівчата, чому ви мене так шануєте? Я ж не академік, не професор… Ніхто. Я сякий-такий журналіст, письменник...

— О, ми вас уже знаєм!

— У вас що, немає «клієнтів»? Бо я оце скільки приходив — не бачив жодного відвідувача.

— Ну пачєму... Єсть. Вон в ту срєду пріхаділ прафєсар Сідоренка...

Не знав я такого професора, але «у ту срєду пріхаділ». Тобто тільки я сам приходив. Я навіть доведу, що там справді не було більше відвідувачів.

Коли знайшов книжку, яку розшукував, я тут же сів і став конспектувати, починаючи з першої сторінки. На четвертий день приходжу, розгортаю наступну сторінку, а там — листівка-поштівка, новісінька, наче «з голочки», але заповнена. На ній адреса є і штемпель. Й адресована вона була панові... Михайлу Сергійовичу Грушевському. На штемпельному відбитку стояло «12 січня 1930 року». Тоді вже почалися репресії... Я її взяв, показав бібліотекарям і запитав:

— Ви що, її реквізуєте у мене?

— Нєт. Ета Ви нашлі — Ваша находка. Пускай будєт Вам, єслі Вам ета інтєрєсна.

Тоді Грушевський ще живий був і в своїх руках в останнє тримав цю книжку, а цю поштівку використовував в якості закладки. Очевидно, в день відвідин бібліотеки він її й отримав, бо вона ще й «в руках не бувала»: він її тільки-тільки отримав і зробив з неї закладку. А на другий день не повернувся, бо він чимдуж тікав до Москви, оскільки тут у нього вже «горіли п’яти», тут йому вже «припекли». Думав, що в Москві врятується, але... не зміг.

Тож першим після Михайла Грушевського, після 1930 року, цю книгу тримав я (мене ще й на світі не було, як він заклав цю закладку). Ото, значить, такі у нас науковці: один в одного «передирають», а в архіві десь щось пошукати, з документами попрацювати — ні, цього немає.

— А що це за книжка, з якою Ви працювали?

— Це була книжка Дестуніса про подорож Візантійського посла у країну гунів до Аттіли, точніше, про подорож Пріска Панійського, що був секретарем у цього посла, до столиці гунів.

Коли ж я написав цю післямову, то «Меч Арея» разом з нею я поніс не у видавництво «Молодь», а в інше видавництво — «Радянський письменник». Там теж прийняли мою книгу «на-ура». Запитали мене: «Кому дати на рецензію?» Кажу: давайте, якщо буде ваша згода, запропонуємо Федору Павловичу Шевченку, директору Інституту історії (який вигнав, до речі, Толочка і той ходив безробітний). Федір Павлович написав коротку схвальну рецензію, і воно пішло.

— Ми знаємо, що назва Києва походить від імені реальної людини — чоловіка на ім’я Кий, що князював у ньому. Усі знаємо й легенду про трьох братів — нібито засновників града Києва — Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либідь. Офіційна історіографія відводить діяльності цих постатей V століття нашого часу. А Ви у своїй книзі пишете про події, що відбувалися у Києві у... ІІІ ст. н. ч. Виходить, по-Вашому, Київ існував вже в ІІІ ст. н. ч. і саме як місто Кия?

— Київ заснував справді князь Кий — це безсумнівно, але до Аттіли.

Але ж ми ще пам’ятаємо комуняцьке урочисте святкування «Києву — 1500»...

— То не наука! А лише Постанова ЦК Компартії: В. Щербицький (І-ий секретар КПУ) хотів увічнити 10-ліття свого правління в Україні (він 1973 року прийшов, а в 1982-му вирішив і добився у Москви(!) дозволу святкувати «1500-річчя» Києва. Хоч це було й доволі дивно, бо Москві в той час і 900 років не було. А Києву — 1500! Ха! Хоча Єреван тоді вже відсвяткував 2750 років і ще в Азії якісь міста... А тут Київ поперед... Москви!

— А чому тоді не взяти за відлік від Кирилівської стоянки, якій 20 000 років?

— То надто далеке. Я не такий романтик, як Сергій Плачинда чи ще хтось, котрі дають українцям 60 000 (!), 20 000 (!) років, — що хочеш... Ну, то таке: не маєш доведень — не берись! А не можеш довести — не домислюй! Хоча С. Плачинда революційно намагається нам довести, що Києву чи українцям — 6 000 років. Я обережніший. Беру лише те, що можна. Скажімо, село Хотів, що під Києвом. Хотівське городище — початок розквіту Скіфів. І це на території Києва. Кирилівська стоянка теж на території Києва, але вона занадто віддалена в глиб віків.

А це — VII століття до н. ч. І Геродот міг тут бувати, якби раптом надумався сюди завітати. Тому у своїй післямові до «Меча Арея» я згадую це городище — що це може бути Київ. Ось воно, майже біля центру, недалеко... У післямові «Меча Арея» я про це пишу так:

«Київ стояв над Дніпром, і стояв з незапам’ятних часів. І необов’язково шукати сліди його саме там, де він був у часи Володимира та Ярослава, бо кожна епоха мала свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському районі Оболонь: вони відкрили поселення ІІ ст. до н. е. ¾ ІІ ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, подовжуючи біографію Києва в глиб античних часів».

— А що сталося після виходу «Мечу Арея»?

— Після того, як вийшла книга, П. Толочко зателефонував у видавництво «Молодь», куди я спершу подавав рукопис і куди він писав на мене розгромну рецензію: «Яке ви мали право? Як ви сміли видати, коли я написав на це негативну рецензію?» А йому відповідають (це мій знайомий, до речі, що там працював, розповідав): «[…] Подивися хто видав, а тоді дзвони!», — і кинули трубку. Видало ж видавництво «Радянський письменник», а він і не глянув на це.

Толочко, вочевидь, вирішив, що я — безкарна жертва — така, що за неї ніякої кари не понесеш, і «товк, товк» мене, «толочив» раз-у-раз, де і як тільки можна. Щоразу, де тільки щось, — починав: «Меч Арея» — та-та-та, тра-та-та... А мене запитують: «Чого ти мовчиш»? Відповідаю:

— Та не хочу заводитися з цим […], бо роз…ться...

— Та дай відповідь йому!

І я з першої ж нагоди по радіо відповів йому. Раз. Другий. Третій... Все — замовк. Уже десятиріччя, як мовчить. Наче в рота води набрав. Бо побачив, що я «вишкірився». А то він думав, що мене можна «топтати», «ноги об мене витирати»...

— Я все більше переконуюся, що від істориків-аматорів більше користі, ніж від професіоналів.

— Ви знаєте, якраз найбільша наша біда у тому, що ми, нефахівці історичної справи, займаємося цією темою.

— Фахівці, мабуть, чимось сильно заанґажовані...

— Отож! Вони позахищали дисертації про «колиску трьох братніх народів»... І хоч ти його тепер убий, а він захистив кандидатську або докторську на цю тему і на цьому й стоятиме — його не зрушиш. То їхня біда. А наша біда в тому, що ми нефахівці. Мені друзі переказували, як про мене науковці говорили: «Та що ж ви слухаєте Білика? Він навіть не кандидат наук».

— Але оце («Меч Арея») швидше перевернуло наші мізки «з голови на ноги», ніж якісь науково-фахові праці.

— До речі, Толочко ще й непослідовний у своїй позиції. Колись, року десь 1990-го він виступав по телебаченню з групою науковців і висловився приблизно так: настав час сказати, що українці — це не один із братів з «колиски трьох братніх народів», а це окрема нація — треба відмовлятися від теорії «трьох братніх народів». Думаю: ох, ти дивися! і він уже сюди ж…

Через півроку він уже сам веде телепередачу і каже: «колиска трьох братніх народів...».

— У вуста Богдана Гатила Ви вкладаєте зневагу до християнства. Наскільки таке ставлення головного героя роману відрізняється або збігається з Вашим, особистим — до вищезгаданої релігії?

— Це досить очевидно! Бо в уста свого героя, а в романі — позитивного героя, автор вкладає свою душу і свої думки.

— Тобто на той час у Вас були атеїстичні погляди...

— Так. Уся наша сім’я мала атеїстичні погляди. У нашому роду лише дід був релігійним.

— А ким були Ваші батьки?

— Батько був учителем, а мати — без освіти. Вони, як і я, були охрищені, ходили до церкви, але були невіруючими.

Моя бабуся по матері (зі славного роду Котляревських) була невіруючою, до церкви не ходила, а її батько був художником — малював ікони (по-народному називався — «богомаз») і також був глибоко невіруючою людиною. Коли був напідпитку, то заходив до церкви. А там — христяться. То він: «Манько, чого ти на неї христися? Це ж із Горпини я малював...». А він лише з натури міг малювати ікони. Й ото, значить, у церквах навколишніх на іконах були намальовані реальні наші чоловіки та жінки з усякими там німбами, ореолами, хрестами… з обличчями справжніх людей.

Моя мати напрочуд дуже любила язичництво. Скрізь шукала літературу про язичництво, про язичницьких Богів: у мене брала книжки читати, купувала у магазинах... Вона любила усе українське і не любила неукраїнського. Тобто була, як і малося бути, українкою. Крім того, народившись 1910 року, вона була трохи знайомою з Національно-визвольною боротьбою українців 1917–1922 років.

— Отже, Ваші погляди, життєва позиція формувалися під впливом матері...

— І не лише. Я спробую подати ще одну картинку зі свого життя-буття.

Ви пам’ятаєте дату мого народження — 1930 рік. Тепер згадайте з історії, які роки тоді насувалися для наших селян. У рік і вісім місяців я вже голодував. Коли настав 1933 рік, мені було два роки. Цей рік я пам’ятаю. Голодування пам’ятаю. Нас позбирали, як шмаття, у так званий «пріют». Там нас нічим не годували, а ми лазили по траві і не рвали її, а паслися своїми дитячими ротенятками — вибирали з трави калачики і їх їли. А ще пам’ятаю, як моя бабуся смажила... жаб. А сковорода руда від іржі, бо нічим було її змащувати… І от бабуся ловила жаб, випатрувала їх, клала на сковорідку голівками до середини, а лапками врозтіч. Потім засовувала сковорідку, повну жаб, у піч. Я не пам’ятаю, як я їх їв, але знаю, що це робилося для мене, поки жаби були. То як я міг бути прихильним до цієї радянської влади, якщо вона хотіла заморити мене голодом? Адже заморила голодом і діда, і бабу, і сестру… Вимирали цілі села.

«Ідейно витриманими» були лише ті, хто хотів зробити собі кар’єру, тримаючи свої думки про владу при собі.

— Як Ви прийшли до думки, що християнство — це чужинська релігія?

— Так же само, як і що це юдейська релігія. Пам’ятаєте епізод з Біблії про хананеянку (Іван Білик розгорнув Біблію — В.): «І ось жінка одна, хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього (ІсусаВ.) й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, — демон тяжко дочку мою мучить!» А він їй не сказав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!». А Він відповів і сказав: «Я посланий тільки до овечок дому Ізраїлевого». А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!». А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам». Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів». Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, — нехай буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала» (Матвія, 15: 22—28). Це свідчить про те, що Ісус — жидівський бог, а не бог всіх людей, і, за Біблією, йде на поступки нежидам лише тоді, коли вони визнають зверхність жидів над собою.

До того ж я для себе з’ясував, що «Хорив» — це не ім’я руського князя, а юдейське слово. Це ще одна назва гори Сінай. Про це згадується в Біблії, там, де Мойсей спочатку піднімається, а потім сходить з гори Хорив (2М, 3). Тому, очевидно, деякі християнські спритники так само назвали одну з київських гір, можливо, через те, що там була побудована перша християнська церква. Гора Щекавиця, до речі, теж названа не від імені князя. Щек з давньослов’янської — змій. Змієм кияни називали князя Олега. Взагалі, як варяга його ненавиділа вся тодішня людність. У зв’язку з тим, що його поховали на сусідній з Хоривицею горі, цю сусідню гору й назвали Щекавицею.

— Отже, на Вашу думку, князем був лише один «брат», Кий. А про Либідь що можете сказати?

— Може, й була у Кия сестра, а може, це прикрашена Нестором-літописцем легенда.

Приклади чужинськості християнства, які Ви наводите з Біблії, стали відомі українцям (та й то, ще й досі не всім) за останні якихось 10–12 років. А як Ви ще в ті, порівняно віддалені, глибокі атеїстично-комуняцькі часи, дійшли переконань, що християнство це не історична необхідність, як нам постійно втовкмачувала совєцька і зараз чомусь втовкмачує вже псевдоукраїнська історіографія, а зухвале накинення нам зовсім чужого, протилежного нашому, саме юдейського світогляду? Адже, як нам відомо, у ті часи Біблія могла бути на руках лише у поодиноких церковників. А заходячи, наприклад, у християнський собор, у відвідувача могло складатися хибновеличне враження про християнство.

— Так. Наочна реклама християнства у церквах і досі справляє таке враження. Але мені доводилося бувати на таких християнських «таїнствах», як христини, похорони, на яких, до речі, піп над померлим співає: «І отідє в лоно Авраамове…». Ну оце можна таке?… Авраам — це ж праотець жидів, їхній зачальник (1М, 14: 5). Поки живемо, то ми не звертаємо на це уваги. А як помираємо, то нас відправляють у лоно Авраамове…

— Це Ви тоді ще чули і зауважили це?

— Так. Це ображає: чому «в лоно Авраамове»? Що, українцю не можна в якесь інше лоно піти? — Про це я ще тоді замислювався. Або, наприклад, «свято» «Обрізаніє господнє»… Ну більшої гидоти, як на мене, не можна навіть і придумати: Ісусу обрізали… грішну плоть. І це, зауважте, й сьогодні святкує(!) християнська православна церква!

— Тобто для того, щоб дійти висновку, що християнство це прихована юдейська релігія для нежидів, далеко ходити не треба: достатньо було хоча б поверхово ознайомитися з деякими християнськими обрядами чи «святами», а не те, що читати Біблію. Отже, Ви самостійно, мабуть, через свій атеїзм, дійшли до цієї думки?

— Не те, що дійшов… Ця огида до християнства сиділа десь у мене в крові.

— Але повернімося до нашого знаменитого роману. Яка ж доля судилася першому накладу книги «Меч Арея»?

— Її потім заборонили. Але пізно схаменулися! Коли вийшла постанова ЦК Компартії України про заборону книги, її кинулися збирати по всіх книгарнях, усіх бібліотеках… То з 65 000 накладу, яким вийшов «Меч Арея», вдалося зібрати лише 5 тисяч! Решта книжок (60 тисяч) розійшлися між люди.

— А звідки Вам стало відоме це число?

— Бо їх тоді звозили у видавництво «Радянський письменник»: виривали титульну сторінку і підшивали її. У мене є навіть два зошити такої «підшивки», по сто штук у кожному. Мені випадково вдалося «підібрати» їх тоді у видавництві, бо вони там безпритульно лежали. Отже, 60 тисяч — чималий наклад. Наступне видання у 1990 р. мало вже менший — 50 000. Мене ж з редакції газети «Літературна Україна», де я в той час працював, за цю книгу вигнали, «без права писати й малювати».

Коли «Меч Арея» реабілітували, навколо нього розпочався великий ажіотаж. Видавництво запланувало видати цю книгу накладом аж у 150 тисяч! Видно хотіло добре заробити. А тут нема й нема виходу. Я прийшов у видавництво та й питаю:

— Передумали чи що?

— Ні, не передумали — немає паперу, — відповідають мені.

— Як, — кажу, — нема паперу? Ви ж закладали… Ви ж планували папір на «Меч Арея»?

— Планували-планували, але вийшло, що паперу вистачить лише на 50 000. Так Ви ж не захочете 50 тисяч!?

— Хто не захоче? Я не захочу 50 тисяч? Та я все життя мріяв перевидати «Меч Арея» 50-тисячним накладом!

— Ну, тоді немає проблем!

І книга відразу ж вийшла.

— А Ви, взагалі, передбачали, що перше видання «Меча Арея» заборонять?

— Я не передбачав цього. Коли вийшла заборона, я в цей час перебував у Будинку творчості літераторів під Ригою (це був наш спілчанський будинок). Звістку про це привезли мені дві жіночки, які теж туди приїхали з Києва працювати. Коли вони мені про це сповістили, я розреготався: ті, хто видав цю заборону самі собі «у борщ плюють» і створюють мені ще більшу рекламу. І справді, коли почали книги вилучати, кіоскери, продавці книгарень їх стали приховувати — на них зріс попит, і тому ці книжки стали продавати «з-під прилавка» і за вищу ціну…

— І якою стала ціна на них?

— Один мій знайомий журналіст говорив, що купував на «чорному ринку» за 25 рублів.

— А що Вам інкримінували, заборонивши «Меч Арея»?

— Інкримінували «фальшування історії», — мовляв, не могло такого бути…

— Але ж свою позицію Ви обґрунтували у післямові «Аксіомах недоведених традицій»!?

— В «Аксіомах…» я кілька разів згадував, що Геродот був в… Україні… Не було їм до чого придратися, так вони до України придралися: «яка Україна? Не було тоді України». І тут же, у своїх виданнях, пишуть, що Геродот був у… Таджикистані. Так Таджикистан був, а України, виходить не було?

— Тобто Вам інкримінували лише науково-історичні «невідповідності»…

— У вищезгаданій Постанові ЦК, яку я читав, говорилося, що «все це перегукується з ідеологією українських буржуазних націоналістів за кордоном…». А також — «оспівування і романтизація минувшини, якої не було…». Ото таке. Або писали, що «українська нація утворилася у XIV–XVI століттях, а він пише, що у V-му…».

До речі, через десять років по забороні «Меча Арея» на святкуванні «ювілею» «Києву — 1500 років» (у 1982 р.) я одного члена ЦК Компартії запитав: так що ж, мене «зарізали», а тепер на моє й повернули чи що? А той мені: «Це тільки між нами. Нікому не кажіть: ЦЕ ВПЛИНУЛО!». І справді, розголос пішов, думка поширилася, що Київ у V ст. уже був. Тому вирішили цим скористатися, відзначаючи 10-у річницю «князювання» В. Щербицького в УРСР. Москва зважилася кинути нам отаку своєрідну «кістку».

А вже 1989 року телебачення робило про мене велику передачу — на півтори години (щоправда, начальство скоротило її тоді до 50 хвилин). То я у ній оповів про те, як мені телефонував з держкомвидаву Юрій Павлович Дяченко і казав: «Ми провели тут своє засідання і реабілітували Ваш «Меч Арея», — можете його видавати». А я йому: якби ж Ви зателефонували директору видавництва «Дніпро», — я ж не маю свого видавництва. «А я вже йому зателефонував перед цим», — відповів він. І коли ця передача вийшла на телеекрани, я тоді сказав: о, це вже відчувається дух Перебудови: без нагадування вони самі реабілітували мене.

А взагалі, реабілітація репресованих — це така підлість з боку компартії і радянської влади. Особливо реабілітація розстріляних. Нам потім заявляли, що це чисто випадково і помилково сталося, вони — радянські люди, їхні родичі й пращури — теж, що вашого предка несправедливо…, і це партія вже засудила. Одним словом, вони все одно всі хороші. Згодом нащадків репресованих і тих, хто багато відсидів і вижив, стали в партію приймати.

А якщо хтось отримував присуд «десять років без права листування», то це значить — розстріл (говорячи іншою мовою). Наприклад, присилають довідку, що вашого сина чи батька засуджено на «10 лєт без права пєрєпіскі»… А вже потім стає відомо, що це розстріл. Я вважаю, що на тему про підлість компартії і радянського уряду треба буде колись виступити в плані реабілітації безвинно розстріляних.

— Але повернімось до нашої теми розмови.

— Після заборони «Меча Арея» мені заборонили друкуватися. «Буржуазна» українська націоналістична преса зчинила галас (а це якраз була середина 1970-х років — початок поголовних арештів дисидентів): «Білика не чути, не видно; він не друкується, ніде не з’являється, — Білика заарештували!..». Тому мою наступну книгу, «День народження золотої рибки», допоміг мені видати… КҐБ.

— Я-а-к???

— Так! В особі… Євгена Кириловича Марчука. Він був тоді у нас куратором Спілки письменників від КҐБ.

Він пішов у видавництво і сказав: «Видати негайно!». Ситуацію Євген Кирилович вже потім пояснив. Тому моя наступна книга вийшла аж через 5 років після «Меча Арея» — 1977 року.

— До речі, як Ви зараз ставитеся до своїх творів, особливо до тих, що вийшли в совєцький час?

— Нормально. За винятком роману «Танго», я б усіх їх перевидав.

— Іване Івановичу, нам, молодшому українському поколінню, відомі п’ять ваших історичних романів: «Меч Арея», «Похорон Богів», «Не дратуйте грифонів», «Яр», кілька розділів якого опубліковано журналах, і «Золотий Ра». А які романи я ще не згадав?

— Ви не згадали ще два моїх історичних романи. Це «Дикі білі коні» та «Цар і раб», що також були опубліковані в журналах.

— А от уже в наш час, коли відкрилися доступи до багатьох архівів, спецсховищ, коли про Україну з’явилося стільки нових відомостей, раніше нами не знаних, прихованих від нас радянською історіографією, чи не хотіли би Ви якийсь зі своїх історичних романів переробити або щось у них додати? Чи сьогодні Ви з усім згодні, що в них написано?

— У 2002 році «Меч Арея» має вийти у видавництві «Веселка». Там я нічого не змінив. А от у другому виданні трошки спростив післямову і додав до неї більше доказів того, що гуни — це одна із назв слов’ян. А по-друге, трохи спростив мову самого роману. Минулий час множини: «вони суть ходили», «вони суть поїхали» Це широкому читачеві незрозуміле. Зрозуміле лише філологові. Суть — це дієслівна зв’язка, яка з часом у нашій мові відпала. А залишилася лише в третій особі однини — є (наприклад: він є). А я єсьм, ти єси, ми єсьмо, ви єсте також випали з нашої мови. У романі вони залишилися, а от, наприклад, у «суть пішли», я слово суть прибрав.

— А чому роман «Похорон Богів» Ви так назвали? Чому саме похорон так трагічно?

— Тому що головний герой роману Добриня, дядько Володимира Христителя (материн брат, який, власне, створив Володимира, виховав його і за нього правив), сприймав це діло (насильницьке охрищення русичів) як трагічну подію.

— Але ж нам відомо про повстання Волхвів у Новгороді і про жорстоке придушення ним цього повстання.

— Це одне другому не суперечить. З одного боку він сприймав це як трагедію, а з іншого — він погодився на це лише для того, щоб зміцнити авторитет Києва, авторитет Русі. Тому що ним почали вже нехтувати.

— А як Ви ставитеся до історичної постаті князя Святослава.

— Абсолютно позитивно.

— А чи не його постать послужила для змалювання літературного портрета Богдана Гатила з «Меча Арея»?

— Десь може бути… Але в Аттіли й своєї слави вистачало.

— Ну, а от, наприклад, зовнішність вуса, оселедець…

— Про те, що Аттіла носив оселедця, сказано в документах, — так само, як і Святослав носив оселедця, вуса й голив підборіддя.

— Рядові воїни носили оселедці?

— Ні. Їх носили лише ті, хто належав до військової касти — благородні й шляхетні воїни. І оселедець був саме їхньою ознакою.

— А які риси князя Святослава Ви найбільше цінуєте?

— Непереможність! Майстерність полководця.

— А чи згодні Ви з тими характеристиками князя Святослава, які подали нам літописці?

— Так. Добриня виховав його справжнім воїном, невибагливим: на попоні спав, сідло під голову клав, в’ялену конину їв… Це не розбещений царьок, який за собою возить по 100 кухарів і 1000 рабів. Це Воїн! Такий, якого його воїни вважали за свого! І йшли за ним. «Де ти, княже, свою буйну голову складеш, там і ми свої покладемо!», — так відповідала його військова дружина.

До того ж, якщо вже говорити про історію його виховання, то потрібно вказати, що Святослав, по-перше, був не сином, а онуком княгині Ольги. Коли він народився, Ользі було 60 років. Тому вона не могла бути матір’ю Святослава — тут літописці перебрехали. Тобто він міг бути сином Ольжиної дочки. А Володимир був вже не онуком, а правнуком Ольги.

— Батьком у нього був князь Ігор?

— Батьком у нього був не Ігор. Ольга була набагато молодшою за Ігора, і то їй було, як я вже говорив, 60 років, як Святослав народився. Вона вийшла заміж 902 року. Ну хай їй було тоді 20 років. Значить Ольга приблизно могла бути 882 року народження. А Святослав народився 942 року. Отже, між Ольгою й Святославом вікова різниця становила 60 років(!) і Святослав не міг бути її сином. Може, в історії і траплялися такі ненормальні випадки, що жінка народжувала дитину в 60 років. Але коли вона 25 разів(!) народжувала перед цим, то вона могла народжувати найбільше — до 50 років. А про 60 — я не чув такого.

— Отже, на Вашу думку, Святославові батьки невідомі?

— Батьки невідомі. За моєю версією, я вважаю його батьками дочку княгині Ольги, яку князь Олег (батько Ольги) віддав, як свою онуку, за болгарського княжича, брата болгарського царя Симеона — Владіміра. І ця ж дочка «крутила» і «докрутилася» там до того, що цього Владіміра посадили і стратили, а її, як киянку, вислали назад до Києва, бо боялися Олега.

— А її ім’я також невідоме історії?

— У «Похороні Богів» я її називаю Предславою. У літописах це ім’я дуже поширене. Та й село було під Києвом над Либіддю Предславине.

Ольга у мене не свята, а хитра. Вона одружила свого онука Святослава з древлянською князівною Малушею: розгромивши древлян, взяла древлянський князівський рід у полон — і Мала, древлянського князя, і Добриню, його сина, і Малушу, його дочку. Але не стратила їх, а далекоглядно вчинила. Усе це діло перейшло через законні рейки: щоб нібито Древлянщина не вважалася окупованою Києвом, а перейшла у володіння Святославу як придане за жінку, за Малушу.

У дорослому віці на Святослава мав вплив Добриня. Тим більше, коли Добриня віддав за нього свою сестру, Святослав опинився вже під повним впливом Добрині. А Володимир — особливо. Це древлянська кров. А Древлянщина, за моїми підрахунками, — це найстаріша, найдревніша східнослов’янська держава. Її назва походить на від слова дерева, як Нестор-літописець пише…

— Можливо, від слова «древня», тобто давня, стара…

— До речі, проти пояснення Нестором цього слова виступав Мавродін. Древляни не від того носили таку назву, що жили «в деревах», а поляни — не від того, що жили в полі. Поляни жили і в лісах. Там він виводить свою теорію, чому вона так називалася. Древлянщина була колись могутньою державою. Коли князь Олег завоював полян, обдуривши їхнього наївного князя Аскольда (виманив його й зарізав), то древляни не підкорилися. Їх аж тільки 945 року підкорила Ольга.

— А ім’я Аскольд хіба не варязьке?

— Ні, наше ім’я. Це Оскол.

— Чи є, на Вашу думку, в українській історії ще постаті, які можна поставити в один ряд з князем Святославом?

— Зі Святославом?.. Можливо, постать Івана Богуна… Володимира Мономаха не поставиш, бо був християнином, а не воїном, Ярослава Мудрого — так само.

— Це цікава думка, що Ви навіть Богдана Хмельницького не ставите в один ряд зі Святославом.

— Ні. Там у нього з особистого почалося. Богдан же ж визнавав спочатку владу польського короля, а потім пішов «на поклон» до московського царя-батюшки, а Богун був проти.

— А от із січового стрілецтва, вояків УПА?

— Взагалі-то, я мало досліджував ці періоди нашої історії. Але я там нікого не бачу, оскільки вважаю, що чужа християнська духовність нікому не сприяла в перемозі. Через те наші Національно-визвольні змагання весь час зазнавали поразки.

— За часів совєцької імперії про Святослава Хороброго, як про цілісну постать, намагався написати Семен Скляренко у своїй дилогії «Святослав», «Володимир». Але він писав її у дусі комуністичної доби, піддаючи постать Святослава далеко не українському осмисленню. Чи не хотіли би Ви роман про нашого князя, зобразивши його таким, яким би його потрібно було зобразити насправді могутнім українським князем?

— Коли я написав роман «Похорон Богів», — його не видали. Було аж вісім(!) рецензій (подувати тільки) і не видавали. Я пішов до Павла Загребельного і кажу: так і так — скільки ж можна? А він питає: «Про що книжка?». Я: про Святослава, про Володимира… А він: «Так же ж Скларенко є!». А я йому: так то ж у минулій епосі було написане, а це — вже з нових позицій розглянуте. Він задумався: «Добре, тоді я дам Близнецю — хай прочитає…». Віктор Близнець був його довіреною особою — письменник; хороший був хлопець… Він написав на мене дуже схвальну рецензію і тут же, на другий чи на третій день наклав на себе руки. Ми з ним ще зустрілися у Спілці письменників: я тоді йшов на засідання у профком (бо всіх, як я, з «підмоченою» репутацією «запихали» у профком, у літфонд, щоб там засідали і не «крутилися під ногами»), а Віктор Близнець зустрівся мені в коридорі. Кажу: Вітя, дуже вдячний тобі за твою рецензію — я тобі хабара дам. Ти хочеш? А той: «Якого хабара?». Ну, кажу, якого: я вичитав у «Повісті врем’яних літ» одне місце, яке хочу тобі подарувати: «Ігор ходив слідом за Олегом, і всі слухались його». А я прочитав точно так, як треба було прочитати: «Ігор ходив слідом за Олегом і в усьому слухався його» (Ігор був просто нікчемою і жодної війни не виграв). Вітя: «Ой, та ти що! Вдячний тобі буду все життя. Ми побратими з тобою!». Ми домовилися зустрітися о 16.00 наступного дня в «Енеї» — ресторанчику Спілки письменників. А в обід я йду на роботу і дізнаюся, що Вітя... повісився.

— У «Похороні Богів» головний герой — не Святослав. А нам хотілося б мати цілісний окремий твір про Святослава.

— Я зараз взагалі нічого не пишу, бо не видають. У мене лежать три неопублікованих романи. Отака купа рукописів! У мене немає моральної сили писати ще й четвертий роман.

— А може він колись видасться?

— Ну, колись і нас не буде з вами…

— Інші будуть жити інші будуть його читати…

— Ну, ото я іншим і залишу видати три оцих романи.

— Давайте, краще, чотири!

— Ви знаєте, я навряд чи візьмуся за Святослава, бо ця тема у мене отут, у «Похороні Богів» вичерпана. Він дуже докладно тут змальований.

— Кінорежисер по цьому роману про Святослава фільм, мабуть, не зніме…

— За трьома моїми романами — «Дикі білі коні», «Меч Арея», «Похорон Богів» — має зніматися 100-серійний художній фільм. Ми вже були на прийомі у Президента, і він погодився.

— На нас, молодих українців, і «Меч Арея», і «Похорон Богів» справили потрясне враження: вони спонукали нас задуматися над тим, що було з нашим народом у минулому. Чи могли Ви передбачати, що під впливом Ваших історичних романів з’являться українці, які звернуться до своєї рідної духовності і стануть серйозно відроджувати Рідну язичницьку віру?

— Якщо автор пише, то він завжди розраховує на вплив того, що написав, на читача. І це логічно. Я передбачав, що мої історичні романи спричинять вибух патріотизму, а разом з патріотизмом усе відновиться: і державність, і Рідна віра, і ментальність — усе!

— І це Ви передбачали ще в совєцькі часи?

— Звичайно, ні того, що станеться ГКЧП, ні того, що Україна стане незалежною, я не передбачав. Ніхто того не передбачав і в це ніхто не вірив. Росія видавалася такою могутньою, такою «нєпабєдімай», що ніхто не міг такого навіть припустити, що вона так струхлявіє, що сама розпадеться, без бою. Й Україна ніколи не витримала б протистояння з Росією за свою незалежність. Це просто Небо послало нашій Батьківщині таку довгоочікувану незалежність.

— То ж будемо вважати, що це Рідні Боги вплинули на Вашу інтуїцію, і Ви заклали такі «міни уповільненої дії», як ці романи, під велетенську московсько-імперську машину.

— Я думаю, що всі письменники прагнуть закласти такі «міни». Навіть ті, що пишуть про доярок, про свинарок, — думають про революцію в людській свідомості. Тому я хотів би закінчити нашу розмову словами з мого роману «Похорон Богів»:

«Хрестилася Руська земля. Заплакав многий люд київський, говорячи: «Настав кінець світу й кінець нашим богам!». І ходили кияни городом і Подолом і ревно голосили. Котрі ж хрещені з давніх літ — ці співали й веселилися, кажучи: «Попалимо й поскіпаємо богів поганських на Священному горбі!».

Я ж убоявся гніву невіголосів, викопав Дажбога золотого вночі, й пропустили мене через Подільську браму вірні люди, котрі шанували дідній закон, і поніс я Дажбога до Хрещатого яру, й вирив яму глибоку під кручами, й схоронив там, нема-бо нічого вічного під небом і на небі. Я дійшов цієї думки за довгий свій вік, і я також стомився. Віддамсь увечері хвилям священного Дніпра, сина великої Словути. Пьсав Стан Велесь».

— Щиро дякую Вам за розмову. Хай бережуть Вас Рідні Боги!

Бесідував ВОГНЕДАР
Київ, 2001 р.

Світлини автора

Іван Білик на святі Різдва Божича Коляди, яку проводить Київська громада українських язичників «Православ’я»

Разом з Волхвинею Зореславою.

Обряд підкидання куті
до стелі.

Обряд підкидання куті
до стелі.

Свята вечеря.
Поруч з гетьманом звичаєвих козаків Євгеном Петренком (праворуч)
та директором видавництва «Такі справи», незабутнім Сергієм Даниловим (ліворуч).