«Смерті не маємо, бо життя є вічне»
/Велесова книга дош. 7-Д/

«Пом’янемо тих,
що свою землю Руську удобили,
і наших старотців,
які бо стратили сили за Русь
на тих бойовищах з ворогами нашими.
Бо кров їхня удобила землю нашу.»

/Велесова книга, д. 4-В/

Події Євромайдану 2013, 2014 рр. глибоко ранили мільйони українських сердець, багатьох змусили зупинитися і переосмислити своє життя і громадянську позицію. Але мине 5, 20 і 50 років, і чи повідаємо ми своїм дітям про біль від вигляду понівеченого кривавого Майдану Незалежності з усвідомленням того, що це зробили не чужинці, а свої? Чи залишаться в нас сльози, щоб оплакати тих, хто загинув, і їхні осиротілі родини? Пам’ятати! — це все що ми можемо зробити. Не викидати зі своєї пам’яті юнаків та чоловіків, вбитих за те, у що вони свято вірили — у Волю та процвітання власного народу. Пам’ятати всіх тих, хто стояв із ними на Майдані, мріючи про мир та справедливість в Україні.

*  *  *

Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній Сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли Ви спатимете, i розкаже, як любить Вас. Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати. Бо син Ваш своєю кров’ю змив нашу провину. Тяжку таку. Провину тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця незрячі від байдужості, коли сиділи ми по хатах й перечікували біду. Вже не тече кров із ран вашого сина, чоловіка, батька. Більше не пече йому у грудях. Вже у Сотні своїй Небесній на Луках Сварожих стоїть він на варті разом із славетними українськими Пращурами, разом із Батьком Ором і Батьком Ареєм, мудрими Волхвами та відунами, князем-волхвом Бусом (Божем), великим князем Київської Русі Святославом Хоробрим та його відданою дружиною, разом із 300 козаками Берестечка та 300 київськими студентами Крут, разом із доблесними воїнами армії УНР та ОУН-УПА, сучасниками визволення України від комуністичної чуми російської окупації. Праворуч від нього Перун та Мати Слава, а ліворуч — Герої-побратими.

Небесна Сотня — вони були звичайними людьми. Це українці й представники інших національностей. Вони миттєво віддали нам найдорожче, що мали, — своє життя. За нас віддали! Вони пішли на таку велику самопожертву і загинули задля того, аби дати кожному з нас шанс жити в щасливій, вільній, квітучій та мирній країні. Ціною пролитої крові Героїв ми отримали надію на майбутнє. З покон віків не було жертви більшої, ніж віддати власне життя за тих, кого любиш.

У давньослов’янському «Волховнику» (книга волхвів) описано такий епізод: Межибор сказав: «Рука — блискавка, нога — молот. Неправді за Правду — смерть». І вдарив Межибор печенізького князя в лице… І вдарив кулаком печеніга під серце. І впав мертвим князь. «Не для раті сеє, а для чистого шляху, по якому Правда йде», — сказав Межибор.

Саме так вчинили Герої Небесної Сотні: вдарили по нечисті хамській для очищення шляху, по якому Правда йде визволяти Русь-Україну «від ворогів лютих, від грабіжників підлих, від загарбників хижих, від релігій облудних, від ідей руйнівних і звичаїв чужих!». Будь-якої хвилини вони могли передумати та уникнути страшних страждань, але не зробили цього, адже кожна крапля пролитої крові звільняла нас та Русь-Україну від страшної загибелі. Вони гинули для того, щоби дати Волю особисто кожному з нас — Волю від страхів, болю та плачу. Кожна крапля пролитої крові дає нам нове життя, наповнене сенсом буття та коханням, аби вічно жити в гармонії з Рідними Богами, досліджуючи та поширюючи рідні звичаї та традиції Предків наших. Приймати цю жертву чи ні — має вирішувати кожен сам. Ти можеш пройти мимо і жити так, ніби ніхто не віддавав своє життя за тебе. А можеш подякувати та прийняти все, що бажають тобі дати Рідні Боги.

Ідея безсмертя є центральним елементом світогляду праукраїнців. Вона ґрунтується на повчаннях волхвів, відунів, жерців, які мали свої власні знання про потойбічне життя, а тому переконували, що смерть — це лише перехід від одного стану існування до іншого, досконалішого, безсмертного.

Вмираючи, людина, як заповітний скарб, передає свій Дух та свою Волю у вічність нащадкам через Рідних Богів — через Велеса, «який на межі стоїть, світу Нава сторожить, світу Ява помагає, світу Права доглядає». Нові покоління, також, за сприяння Рідних Богів, приймають від своїх пращурів їхні духовні скарби, збагачують і, вмираючи, передають їх своїм дітям. Так діють ланцюги вічності людини і нації. Життя і Дух походять від Рідних Богів і  наділені перехідними стадіями, що забезпечують безсмертя.

Якщо розуміти людину, як душу і дух (у чистоті), а не як тіло, то вона безсмертна. Якщо ж розуміти людину, як тіло, то вона смертна, а продукт її діяльності може бути вічним. Душа є безсмертною лише тоді, коли вона несе в собі безсмертну Божественну сутність буття. Життя безсмертне тоді, коли воно творить Любов, Добро, Святість та Гармонію.

Саме тому Небесна Сотня є безсмертною, бо кожен з понад 100 вбитих та понад 200 зниклих безвісти Героїв Русі-України віддав власне життя, проявив силу Духу та самопожертви задля кращого життя кожного українця і задля того, аби зробити весь Світ кращим, чистішим та вільним.

Безсмертя людини — це світла і вічна пам'ять про її добру діяльність на Землі.

Міф про Вогнептаха має походження від реального процесу самоспалення, процесу спасительства, що існував у прадавній Україні за тисячоліття до наших часів. Вогнептах відроджується з власного попелу. Це символ безсмертя через спасительство. Спасительство одвічно означало жертовність. Таким воно було колись, таким воно є й тепер, таким воно залишиться назавжди. Це не вигадка мудреців, волхвів чи жерців. Це Божественна система оновлення життя.

У прадавні часи спасительство виступало як найвищий священний подвиг в ім’я свого роду, племені, народу. Форма ритуалу самоспалення, добровільного позбавлення життя, щоб дійти душею до Богів і заступитися за своїх землян, визначена святими людьми, ними ж, як правило, і здійснювана. «Посланець» до Богів — це доброволець. Таким добровольцем не міг бути пересічний член роду, племені, народу. Не міг тому, що не здатен був сам осмислити зміст цього акту і час його виконання. Таким добровольцем міг бути тільки найвидатніший представник етносу — інтелектуально, фізично, духовно.

«Про смерть нашу не думаймо,
Бо життя наше на полі (бою) прекрасне.
Б’є крилами Мати Слава Сварожа
І велить нам іти до січі, і маємо йти.
І нам не до бенкету,
Ні до їства борошняного,
Ні до м’яса смачного.
Будемо спати на сирій землі
І їсти траву зелену,
Доки не буде Русь вільна і сильна!» (ВК, д. 8)

Пригадаймо останні слова Героїв Небесної Сотні:

Георгій Арутюнян. «Питаю: Жоро, тобі не йметься? А він: «Не йметься. Йду я, Андрію, на барикади!» Останній раз я бачив Георгія о четвертій ранку».

Іван Бльок. «Тату, може, не поїдеш? Я чув, там снайпери стріляють», — просив малий син. Пригорнув до серця на прощання: «Синку, я їду, але повернуся героєм. І з перемогою». Це були його останні слова.

Володимир Бойків. «Наталко, я тут біля водометів, біля вулиці Грушевського, я тут повинен бути», — пригадує пані Наталія. — І на цьому, а то було пізно ввечері, зв’язок обірвався. Можливо, тієї митi його й убили...»

Сергій Бондарчук: «Тепер, що б не сталося, я не дозволю собі відійти назад. Заради цих хлопців, що полягли у нерівному бою, заради України треба стояти доти, доки ми не доб’ємося того, задля чого тут стоїмо. Я собі цього ніколи не пробачу, якщо так колись станеться».

Сергій Бондарєв. «Я зателефонував Сергiєвi 18 лютого увечері, перед штурмом Майдану, — згадує його друг Павло. — На диво, він перебував у піднесеному настрої, нічого не боявся. Сказав, що ще трохи — i все зміниться, перемога дуже близько. Це його останні слова».

Олексій Братушка. Сестра Оля запитала: «Ти куди?!» Та вiн був упертим: «Не можу сидіти вдома, коли на Майдані доля країни вирішується». Знаєте, вiн ніби щось відчував, бо сказав на прощання: «Не знаю, чи повернуся...».

Валерій Брезденюк. Валерій поїхав на Майдан, бо не міг терпіти хабарництва i знущання з народу. Останнього разу, коли ми з ним бачилися, він сказав такі слова: «Якби всі люди дослухалися одне до одного, поважали одне одного, дбали не лише про свої кишені, то держава була б іншою...».

Богдан Вайда: «Не маємо права на байдужість», — сказав. Зібрав речі та вирушив на боротьбу. До Києва, на Майдан.

Юрій Вербицький: «За справедливість».

Устим Голоднюк. «Рабів до раю не пускають», — такими є останні слова, які залишив Устим на своїй сторінці в соцмережі. Сказав побратимам: «Ще один раз йду в атаку — і додому». Він під час цієї атаки витягав пораненого, коли... снайпер поцілив Устимовi у голову — просто в блакитну каску миротворця ООН...

Едуард Гриневич. Останні слова у соціальній мережі: «У пошуках кращого майбутнього ми зобов’язані підтримати революцію!!! Дорослі, не будьте байдужими, якщо не ви, тоді хто — ваші діти будуть захищати свободу...».

Роман Гурик закрив собою дiвчину-медика, що тягнула пораненого.

Антонiна Дворянець: «Я йду заради майбутнього...».

Андрiй Дигдалович: «Хто, як не я?».

Анатолій Жаловага: «Їду на Майдан — та й по всьому!». Загинув від кулі снайпера, кинувшись на порятунок товариша, котрого також підкосила куля.

Володимир Жеребний: «Стоятиму до перемоги!»

Сергiй Кемський: «Усе це непросто... Але докорiннi зміни в суспiльствi ніколи не здійснюються без зусиль тисяч i тисяч людей, які вирішили жити по-іншому».

Давид Кiпiанi. Екс-президент Грузії Михайло Саакашвiлi: «У Києвi убитий Дато Кiпiанi, найкращий iз найкращих грузинських хлопців. Багато хто запитує: що роблять грузини в Україні? — Кажуть, що це не наша боротьба. Насправді, на Майдані, де настає кінець Росiйськiй iмперiї, вирішується i доля Грузії... Дато в Києві боровся за Україну, а отже, за Грузію, за Свободу!».

Cергiй Нiґоян: «Борiтеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава i воля святая!». «Може, я i наївний, але зло не повинне перемагати», — так він мовив про те, чому прийшов на Майдан. «Коли буде небезпека, я стоятиму в перших рядах», — казав Сергій-Самвел Нiґоян. Так i зробив.

Микола-Олег Паньків (Горошко). «Сину, не їдь!» Він відповів: «Я не поїду, інший не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти».

Іван Пантелєєв: «Я маю бути там».

Юрій Паращук. «Юрій вважав, що Майдан — його мiсiя від Бога, — згадує його товариш Олег Оберихiн. — Сказав, що відчуває душею, що мусить там бути».

Iгор Пехенько: «Не можу бути осторонь! Не можу жити, дивлячись на цю владу, яка жирує i знущається з народу і яка впевнена, що те все — навiчно. Їх потрiбно зупинити!».

Василь Прохорський. Останній статус Василя в соцмережi, який він встиг написати за кілька годин перед своєю смертю: «Рабів до раю не пускають».

Роман Сеник. Він будив нас дзвінками зі столиці: «Слава Україні! Вставай! Чого спиш? Послухай, як співаємо гімн!»

Богдан Сольчаник: «Я на передовій!».

Вiктор Чмiленко: «Я господар на своїй землі, я — влада у моїй державі. Бо я частинка українського народу, бо тут лягли в землю діди мої. Тi, хто зміг», — сказав так, коли вперше зросив її своєю кров’ю.

Олег Ушневич: «Не за Європу, не проти чи за когось конкретного — ми боремося за їхнє майбутнє», — останній запис, який опублікував на своїй сторiнцi в соцмережi.

Серед Героїв Небесної Сотні є і наш побратим, рідновір Олександр Капінос (світлина фотохудожниці Еви Зелінскай):

«Сашко дуже багато зробив для Дунаївців, — зі сльозами розповідає Євгенія Лiсова, сільський голова. — Він одягнув нашу молодь у вишиванки, навчав хлопців та дівчат старовинних пісень і танців, виховував у них любов до України, відкрив спортзал, аби не ходили без діла діти, а займалися спортом. Власноруч зробив ремонт у приміщенні».

Був Олександр надзвичайно талановитою й обдарованою людиною. Грав на кобзі, бандурі та гітарі. Мав чудовий голос. Завжди ходив у вишиванці. Міг поїхати в іншу країну й жити там, але не уявляв життя без своїх Дунаївцiв, без яблунь i вишень, що так рясно вкриваються цвітом навесні. «Хочу жити тут, на своїй, Богом даній землі», — казав завжди так. З його ініціативи у селі спорудили пам’ятний знак борцям за волю України. Щороку на День Незалежності люди збиралися тут. Сашко йшов попереду процесії і ніс у руках власноруч сплетений вінок з дубового листя. То вже стало традицією в Дунаївцях.

Він один з перших оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківалова-Колесніченка. Був одним з тих, хто протримався найдовше. Олександр казав: «Українці мають бути здоровою нацією». Він був переконаний, що Україна стане вільною тоді, коли виросте нове покоління сильних, мужніх людей, які не пиячать, культурних і розвинених, які щиро люблять свою країну. Таким був і сам.

10 березня йому виповнилося б 30 років. Не дожив. Перебував у Києві з перших днів Майдану. Там зустрів своє кохання — Оленку. Після революції вони планували побратися. Не докохав. 18 лютого світло-шумова граната розірвала йому голову біля барикади поблизу Будинку профспілок. Уранці 19 лютого в нього зупинилося серце (на фото праворуч: Сашко Капінос (посередині) бере участь у Богославленні Тернопільської громади рідновірів «Сварга»)...

*  *  *

Треба особливо підкреслити, що самоспалення (а йти під кулі професійних снайперів і є самоспаленням — принесенням себе в жертву) є і завжди буде великим потрясінням для тих, заради кого здійснювався цей жертовний акт. У свідомості українців, що бачили й чули про такий священний акт самозречення заради них, простих смертних людей, відбувався потужний струс, який змінював їхню психологію на багато років і навіть століть наперед.

Ми не можемо й далі жити так, ніби нічого не відбулося, ніби нас особисто не стосується загибель Небесної Сотні. Маємо, нарешті, встати з дивана і будувати свою країну, починаючи саме з себе. Якщо я не за себе, то хто за мене? Але якщо я тільки за себе, — навіщо я? Нація складається з окремих людей — усі ми, кожен з нас і є нація! Запалюючи своє серце любов'ю та приймаючи рішення не бути більше байдужим, об’єднаймося! Тому, що сила в єдності. Будьмо свідомі й вдячні за велику самопожертву Героям Небесної Сотні, будьмо достойні Волі, бо «рабів до Раю не пускають!».

Вічна Слава і Вічна Пам’ять Героям Русі-України! Хай Перуниця понесе їхні Душі на Луки Сварожі! Пам’ять про Героїв назавжди — у наших серцях!

Славимо Велеса, Перуна і Світовида!
Славимо Стрибога і Симаргла,
Мокошу, Лелю і Ладу,
Батька Небо і Матінку Землю!
Хай відкриється Брама Небесна!
Хай зійдуть до нас Світлі Боги!
До нас, онуків Дажбожих!
Бо ми, кращі з Роду свого,
Зібралися сьогодні тут в ім’я Ваше,
Бо маємо в Вас потребу!
Хай брама небесна відкриється!
Хай впустить у Сваргу
душі Героїв Небесної Сотні,
які нині відправилися
до Пращурів наших!
Слава всім Рідним Богам,
єдиним у Сварозі!
«… є життя земне, а вище є життя вічне. Мусимо дбати про вічне»
/ВК, д. 7-Є/

Жрець ЗОРЕСЛАВ,

заступник голови Київської громади
українських язичників «Православ’я»

(опубліковано у журналі «Сварог» № 24, 2014)