До 105 річниці від дня народження Володимира ШАЯНА

ВОЛОДИМИР ШАЯН — ЗАСНОВНИК РУХУ ВІДРОДЖЕННЯ РІДНОЇ ВІРИ*

Професор Володимир Шаян — український етнофілософ, речник Відродження етнорелігії, руху, названого Панарійством, не тільки в Україні, але й загалом у Європі. З огляду на важливість внеску Володимира Шаяна в українську науку та маловідомі серед широкого загалу сторінки його життя і діяльності, вважаю за потрібне в цій праці подати хоча б короткий життєпис та основні духовні віхи становлення українського філософа.

Народився Володимир Петрович Шаян 2 серпня 1908 року у Львові. Батько його був підстаршиною австрійської армії, а за польської окупації Галичини — залізничним службовцем. Мати походила зі стародавнього селянського роду села Добростани на Львівщині.

Саме в цьому селі із символічною праслов’янською назвою молодий гімназист Володимир отримав перші уроки рідної віри, де зустрівся із «Тінями забутих Предків», як він писав уже на відстані кількох десятків років. Запис цих дитячих вражень має ту саму вартість, що й фольклорний запис науковця. Рано спрямував він свій шлях до пошуків Бога: «Я шукав Його найпильніше в старинних віруваннях і мудрості… Я зрозумів, що шукаю пракоренів моєї душі і душі народу. Я шукаю своєї духовної генеалогії», — напише він уже в зрілому віці.

Володимир Шаян закінчив з відзнакою Українську академічну гімназію та Гуманістичний відділ Львівського університету ім. Івана Франка, де студіював філософію, психологію і педагогіку, расологію, санскритську філологію, порівняльне релігієзнавство, європейські мови і літератури.

«Я багато навчився від Гегеля і Гуссерля. Історія є історією ідей, ще глибше — історією релігій. Найправдивішими війнами були війни релігійні», — писав він у листах до друзів [521.19]**.

У спогадах свого дитинства він шукатиме віру Предків і надасть цим пошукам вартості фольклорних записів науковця, хоча тоді він ще не розв’язував найглибших питань теології і метафізики. Він напише: «Я просто був щасливий і веселий… Мати навчила мене, що треба женців привітати голосним окликом: — Дай, Боже, щастя!.. Я зрозумів, що це не просто привіт, не просто «добридень» або «цілую ручки», як у місті, але це — обряд. Що більше — це благословення. Це бажання щасливих щасливим, щоб Бог дав їм щастя. Щастя від того немов прибуває. Душа спалахує відчуттям і усвідомлення пережитого стану щастя» [521. 22].

У Добростанах Володимир Шаян сам вітав женців, «обпалених сонцем, осяяних радістю праці на землі, цим радісним окликом». Проте над теологічним змістом цих слів він замислився, вже будучи філософом, релігієзнавцем, оглядаючись назад, уже збагачений досвідом своїх наукових праць: «Хто ж є той Бог, що дає Щастя? Він напевно має його пребагато і розсипає такими долонями, повнішими, ніж вуйко, коли сіяв зерно у полі, щоб зійшло поле золотим сонячним щастям важкоколосої пшениці. Він мусить бути такий щасливий. Він мусить сам бути Щастям. Це Праджерело і праоснова всякого Щастя».

Пізніше, перекладаючи одну з найстаріших пам’яток праарійської релігії Атхарваведу, Володимир Шаян зазначив, що це ритуальне благословення живе в українському народі не одну тисячу літ! Це є залишок, або та найглибинніша праоснова арійського гімну Благословення Землі:

... Хай нам оре плуг на щастя!

Хай ремені в’яжуть щастя!

Хай батіг лящить на щастя!

Рідній скибі б’ємо поклони!

Щастям зернися зорана! [521. 24].

Приблизною датою цього гімну прийнято вважати третє тисячоліття до н. ч. Так пізнається глибина й безперервність наших праарійських і праукраїнських традицій.

Я відвідала село Добростани на початку травня 1999 року, де зустрілася з родичами Володимира Шаяна по материнській лінії — його братом Іваном Дмитриком з дружиною Марією та сусідом Михайлом Панчишиним. Мене супроводив львів’янин Володимир Дмитрик, рідний племінник Шаяна, який ось уже понад 15 років є рідновіром. У Добростанах саме був час весняних робіт, у полі та на городах було багато людей. Селяни радо відповідали нам на традиційне тут привітання «Дай, Боже, щастя!» словами «Дякуємо! Дай, Боже, й вам!».

У 20-х роках минулого століття, молодий гімназист Володимир Шаян, як він напише в автобіографії, ще не відав про етноґенезу Бога і не пов’язував його з ґенезою свого народу і своєї родини. Він ще «не бунтувався проти жорстокого Яхве із Біблії і навіть не знав його імені». Влітку, перебуваючи на батьківщині своєї матері, він щиро милувався новою церквою в селі Добростани, що височіла над широким ставом, пишався численими кольоровими образами в дерев’яних рамах, прикрашених паперовими квітами, на які вуйко вказував з повагою: «Це все є Боги».

Для учня гімназії було незвичним вживання слова Боги у множині, але це відкривало таємничі глибини народної пам’яті, відомої його сільським родичам. Він сповнювався почуттям любові до Роду на сільському цвинтарі, де були могили його Предків. Ці дитячі враження він пізніше назве «першими лекціями релігії моїх Предків». Саме тут він зрозумів, що в рідному селі зберігся той дивовижний старовинний світ Богів, які існують у множині, і що вони, на відміну від християнського Бога, якого пишуть з великої літери, є принижені, власне, їх вважають неіснуючими. Саме ці спогади дванадцятилітнього хлопчика, що запали в підсвідомість, згодом формували його долю.

Важливою віхою в житті молодого студента стало знайомство з давньоарійськими книгами, з науковим подвигом француза Анкетіля Дюперона, який відкрив усьому світові священні тексти Авести. Понад 80 років серед науковців тривала безглузда дискусія про неавтентичність цих книг, про їх «підробку» нібито самим Дюпероном. В одній з перших своїх студентських робіт Шаян писав: «Сталася злочинна кривда в історії науки… Жалюгідна дискусія не вбила, щоправда, самого життя, але притемнила ціннішу за саме життя працю і пам’ять героїчного ученого». Він згадує також, що першим з українських мислителів, хто познайомився з Дюпероновим перекладом Авести, був Микола Костомаров.

Саме в цих дослідженнях, як і в написах на скелі царя Дарія, Володимир Шаян черпає знання про аріїв та про спільноарійське поняття Бог. Він перекладає ці тексти на українську мову, пише окрему статтю на тему панарійства, яка в той час не могла бути надрукована. І нині в збірнику «Віра Предків наших» вона подана лише фрагментарно з позначкою «ця праця незакінчена» [521. 37].

Роздумуючи над історичною долею українського народу, в праці «Проблеми української віри», В. Шаян писав: «Нарід, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали. Іде на службу чужим богам. Там може бути тільки рабом або прислужником. Такий нарід зрікається своєї духовної самостійності. Визнає себе меншевартісним... Що втратив народ зі своєю вірою? Він утратив найбільшу цінність, свою героїчну літературу, а враз із нею й свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішности, свій відмінний і єдиний шлях розвитку, найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше?... А скульптура? Статуя Перуна, виконана з золота і срібла, напевно не була замовлена в Греції. Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина... Що ж сказати про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т.д.? Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа...» [521. 466–471].

Він доходить висновку, що «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри, як виразу її відчування Бога...» [521. 477]. У своїй короткій автобіографії він сам згадував: «Датою мого духовного прозріння уважаю 1934 рік, коли постала ідея відродження староукраїнської віри. Перед тим було переживання на горі Грехіт у Карпатах на Гуцульщині. Це місце я вважаю святим для себе і безконечно вертаю до цього переживання, як одного з вибухів святості, визначеному в моїх творах. Я провів ніч у простій колибі в товаристві молодих гуцулів. І там на Гуцульщині я побачив нове обличчя фольклору. Але ідея відродження староукраїнської віри пізніше здобула своє ширше примінення, як ідея «Пан-арійського ренесансу». Ця назва є темою для ширшої праці, бо ж дехто не розуміє її, а навіть підозрює в космополітизмі. Виразно заявляю, що я — націоналіст» [405. V. 3].

Володимир Шаян ще неодноразово згадуватиме про це «чудо Великого Пробудження», яке сталося з ним у Карпатах: «В 1934 році я вирішив у трьох ночах духової боротьби відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію» [521. 79]. «В часі мого побуту на горі Грехіт я повністю усвідомив собі, що це важливий крок не тільки в історії України, але й в історії цілого людства» [521. 68].

Водночас він добре знав, як мало джерел рідної віри залишилось у його науковому розпорядженні. Для цього відродження було замало окремих імен Богів, які згадувалися в християнських повчаннях проти язичництва, виключно з негативними характеристиками. Тоді Рігведа й Авеста стали предметом ретельного вивчення для молодого вченого, адже вони хоч і з’явилися в Індії й Ірані, але, як доведено вченими всього світу, взяли своє коріння з північної прабатьківщини — Гіпербореї. Саме на їхньому ґрунті методами порівняльного релігієзнавства і мовознавства він заклав основи дослідження і повернення етнічної релігії в середовище свого народу.

Але Шаян розумів, що це «мусить бути синтез старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема, філософії». При кафедрі санскритської філології Львівського університету Володимир Шаян працює над темою «Індра в Рігведі», перекладає окремі рігведійські гімни безпосередньо з санскриту на українську мову, бере участь у роботі Індійського Семінару, де в 1937 р. виголошує свою доповідь «Ренесанс Пан-арійської мислі». Термін «арійський», що його вжив В. Шаян, викликав жваву дискусію. Дехто намагався звинуватити його в прихильності до гітлеризму. Проблему Пан-арійського ренесансу Володимир Шаян розвинув у своїх студіях над текстами Ріґведи і Велесової Книги.

«В тому часі, — писав В. Шаян, — я вже читав «Майн Кампф» в університетській бібліотеці, а зокрема, добре собі запам’ятав вимогу забезпечення кожного паростка німецької нації землею на тисячі років. Землею «Бордерлянду» між Польщею та Росією, отже, Україною. Я не мав ніяких ілюзій. Звідси моє підкреслення «Пан-арійської Мислі», себто Всеарійської, в протилежному до німецького тлумачення «арійства» [521. 70].

На семінарі був присутній науковий керівник В. Шаяна — професор індійської філології Степан Стасяк, який славився своєю прихильністю до української справи і який щойно повернувся із наукової подорожі до Індії, де пробув майже рік. Усі чекали його думки про дискусію. Тоді професор сказав пам’ятні слова, що «дискусія, яка тут ведеться, буде вестися впродовж 500 років в історії людства». Тоді здивовані учасники Семінару прийшли до прийняття висновків молодого В. Шаяна.

До початку Другої світової війни В. Шаян працював на посаді асистента кафедри орієнталістики Львівського університету. Перша його дисертація «Індра в Рігведі», яка була написана польською мовою, видавалася лише частково. Тут індійський Бог Індра ототожнюється з нашим слов’янським Перуном — думка, яка також буде розвинута у пізніших його працях «Про Перуна знання таємне», «Студії над Ведійською думкою», «Священний героїзм» та ін.

Після «приходу більшовиків», як писав Володимир Шаян у своїх спогадах, він «не признавався до своєї праці», побоюючись «чисток», які робили «учені з Москви, поставлені для контролі». Пізніше він назве її «загублена докторська праця, яку я не міг показати чи представити за большевицьких часів: як вам відомо, мене підозрювали в расовій ідеології» [521. 66, 70].

5 листопада 1943 р. у Львові Шаян створив нелегальну релігійно-політичну організацію «Орден Лицарів Бога Сонця», метою якої була боротьба проти Німеччини і СРСР за визволення України. Ідея Ордену постала у Володимира після його наполегливих наукових пошуків матеріалу про нашу давню Віру. Одним з таких джерел була праця Саксона Граматика «Історія Данії» з описом нападу данського князя Вольдемара Першого на слов’янську державу Ругію. Тут є драматичні сторінки про руйнування храму Світовида та твердині Аркона в 1168 році, про що В. Шаян писав: «Було там триста кінних лицарів, що належали до святині і служили Свантевитові на білому коні з прекрасним мечем у руках. Я зрозумів, що Козаччина у своїй неперевершеній структурі була по суті лицарським орденом для оборони буття і життя народу» [521. 79].

Володимир Шаян написав також звернення до проводу Організації Українських Націоналістів про те, що «Орден не творить окремої мілітарної одиниці, але включається в політичну і революційну ОУН. Домагається, одначе, свободи релігійного визнання, як теж (про)голошення ідей і віри Ордену» [396. 4]. Ідею Ордену та одноіменного часопису Володимир Шаян повторив уже на еміґрації. Можливо, і сучасні язичницькі Ордени в Британії мали за взірець «Орден» професора Шаяна, тим більше, що саме цей, перший часопис під його редакцією виходив англійською мовою і поширювався в Лондоні у 50-х роках ХХ століття [585]. Крім того, його твори на язичницьку тематику в перекладах на англійську, французьку, німецьку, польську, що видавалися в Авґсбурзі у 1945–47 роках, були відомі в європейських країнах. Їх списки він подає у бібліографічних покажчиках [590. 13–15].

Зрозуміло, що евакуюватися на Захід В. Шаяна, як і його наукового керівника професора Стасяка, змусив наступ червоних і непевність становища. Своїм заприсяженим лицарям, які не могли евакуюватися, Володимир Шаян дав наказ стати до лав УПА. Більшість з них так і зробили. Вірогідно, саме вони й утворили Повстанську групу імені Перуна, про яку згадується у «Літописі Української Повстанської Армії» (у 8-му та 24 томі): «Повстанча група ім. Перуна між сс. Грабівно і Підзвіринець, Комарнянського району, відбила 4. IX. 1944 р. 7 арештованих зі села Повергів. Із 57 погромників-конвоїрів убито 45, одного полонено» [245. XXIV. 350].

Навесні 1944 року Володимир Шаян майже з порожніми руками вийшов зі Львова і попрямував етапами через Перемишль, Криницю, Братиславу, Відень, Авґсбург. Чимало його праць з того періоду або пропали безслідно, або зберігалися в радянських архівах. У праці «Аналіза Влес Книги» В. Шаян шкодував: «Мою працю декількох років — «Індра в Риґведі» я залишив у Львові. Вона разом з матеріялами була завелика, щоб її взяти, тобто везти чи, докладніше, нести в руках. Навіть друкованих праць я не міг забрати. До сьогодні я не міг роздобути «Терпіння молодого гуцула». Там є відгук оцього вибуху на горі Грехіт. Останній розділ через цензуру був скорочений і злагіднений» [521. 70]. Досі розшуки у Львівському університеті, здійснені племінником В. Шаяна Володимиром Дмитриком, залишаються безрезультатними — його праць чи якихось інших документів поки що не знайдено.

Далі була довга виснажлива дорога, життя в таборі для переміщених осіб, а ще далі — загроза примусової репатріації. Українці, які жили в таборі Ґеттінґен, були вкрай стривожені, що їх видадуть більшовикам. Тоді Володимир Шаян написав листа англійською мовою під назвою «Я не можу вернутися» і поїхав з ним до Авґсбурга. Його знання англійської, висока освіченість справили враження на американців, незважаючи на його скромність, а надто — обірваний одяг. Тоді табір відвідав генерал Паттон. Володимир Шаян був його провідником по табору і перекладачем. У листі до друзів він згадував: «Я його супроводжував і показав йому Василя Барку у зробленій ним самим будці із дикти й дощок із заввагою: «Оце є модерний Діоген у бочці» — це є доцент українського університету. Ця й інші картини показані мною, спонукали генерала подбати за новий кращий табір, так зване «Соме-Касерне». Очевидно, тут важили всі мої вияснення в англійській мові» [14].

Одразу після перенесення табору до Соме-Касерне українці згуртувалися навколо Володимира Шаяна. Тут у його кімнатці під номером 76 мешкало четверо однодумців: Михайло Орест, професор Державін, Богдан Війтенко, часом Богдан Онуфрієнко. Закипіла наукова й культурницька праця. Тут постала Українська Вільна академія наук (УВАН), університет, гімназія; тут також з’явилися такі видання: «Орден», «Світання», «Нова епоха», «Науково-літературознавчий збірник» та інші.

Саме про цей бурхливий творчий час в житті В. Шаяна мені розповів свідок тих подій, письменник Микола Скеля-Студецький, який перебував у тому ж таборі і був знайомий з професором. Уже тоді Шаян користувався великою повагою серед української спільноти як людина високоосвічена та духовна. Крім того, Володимир Шаян був на десяток літ старшим і Микола Скеля (як його називали в таборі) зі скромності не наважувався зайвий раз турбувати поважного науковця. Спілкувалися вони лише вряди-годи, і молодий Микола в ті роки ще до кінця не усвідомив, якою працею займався його товариш по табору. Поет М. Скеля-Студецький повернувся з еміґрації в Україну, став членом Національної спілки письменників України. Лише тоді дістав праці В. Шаяна і захопився ідеєю Відродження Рідної віри. Наша зустріч відбулася в Центрі відродження української культури «Світовид», організованому мною в 1997 р., що недовго проіснував на Відрадному масиві в Києві (вже через рік центр був ліквідований держадміністрацією тодішнього Жовтневого району). Тримаючи в руках книгу В. Шаяна «Віра Предків Наших», М. Скеля-Студецький був зворушений тим, що праця його сучасника знайшла своїх послідовників [404. 10. 29].

В. Шаян, розуміючи закономірності релігійної еволюції, не ставив завдання відродити віру Предків такою, якою вона була тисячоліття тому: «ця Віра мусить бути модерна, себто згідна із сьогочасним станом справжньої науки, яка вже в тому часі стояла на становищі ідеалізму в питаннях матерії та космосу. Це, отже, мусить бути синтеза старої віри із наймодернішим становищем науки, а зокрема, філософії» [521. 69]. Однак він і не намагався «реформувати» пантеон Предків згідно з існуючими парадигмами, а, навпаки, прагнув якомога дохідливіше пояснити сутність арійського розуміння багатопроявності Бога–Богів.

Сам В. Шаян, як уже згадувалося, писав, що на нього діяли впливи «німецького ідеалізму, зокрема Шопенгауера та феноменологія Ґуссерля», а також студії над ведійською філософською думкою, спільною для всіх індоєвропейських народів. Не даремно він назвав Відродження автохтонної української релігії «Пан-арійським ренесансом». Усе своє життя він поклав на те, щоб «відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію». Пізніше, вже ставши професором, та, мабуть, в останній рік свого земного життя В. Шаян у статті «Майбутнє України в світлі Книги Велеса» впевнено напише: «Ми є великий історіотворчий рух!». І далі, розвиваючи цю думку, кине як докір своїм послідовникам: «Може, зрозумієте, нарешті, що я є знаряддям Духу, що творить нову добу в історії. В тій хвилині неважно, скільки досягну за життя... Важне, що створений почин і засіяне зерно». Водночас він ставить вимогу до духовного проводу: «Справжній ПРОВІД має обов’язок стояти на сторожі чистоти ВІРИ-ІДЕЇ та не допускати до нечистих і неморальних методів її здійснення. Він не сміє використовувати темноту «незрячої» маси для позірних успіхів і тим самим ставати на шлях демагогії... бо демагогія зробить нас посміховищем історії...» (курсив мій. — Г. Л.) [521. 146.].

В Авґсбурзі в Соме-Касерне Володимир Шаян згуртував навколо себе групу молодих українців, які слухали його лекції, видавали журнали «Орден», «Нова епоха», «Науково-літературний збірник», «Світання» та інші збірники. Він писав про цей активний період свого життя: «Моя кімната сталася осередком численних редакцій, зв’язком УВАН, університету. Около 70 видань вийшло з цієї кімнати. І тут в Авґсбурґськім періоді із групи молодих людей я створив другу фалангу лицарів «Ордену Бога Сонця». Було їх дванадцять, що дістали орденський вишкіл і склали орденську присягу» [396. 4]. Отже, друга група Ордену була створена в Авґсбурзі в Німеччині в 1945 р.

Що ж відомо про посвячених Володимиром Шаяном лицарів Ордену Бога Сонця? Повного списку посвячених не знайдено, можливо, його не складали із конспіративних міркувань. Сам В. Шаян у різних листах і публікаціях згадує прізвища або рідновірські імена тих, хто слухав його лекції, але не всі вони були посвяченими. П. Боголюб, очевидно, один з посвячених, писав: «Навколо Володимира зібрався гурт студентів, які цікавилися рідною духовістю та вірою. Дехто із них став членом Ордену (організації відродження рідної віри)... Всіх дійсних членів Ордену не знаю» [46. 21]. Серед посвячених лицарів достовірно відомо прізвища: Богдана Війтенка (якого В. Шаян назвав «найкращим з цілої групи»), Всеволода Герасимовича («один з найкращих»), Богослова Ліського, Вишати Святославича (якого В. Шаян вважав своїм «духовним сином»), Лева Силенка (посвячене ім’я Орлигора), Петра Роєнка (можливо, він же П. Боголюб, оскільки він згадує, що був зв’язковим між В. Шаяном і лицарями, які лишилися в Німеччині). У своїх листах В. Шаян називав їх лицарями і писав, що вони склали орденську присягу [15].

Свідком Шаянової діяльності був Лицар Боголюб (Петро Роєнко), який у 1994 р. відвідав першу Київську громаду українських язичників «Православ’я». Зустріч рідновірів з людиною, яка знала Шаяна, виявилася цікавою і змістовною. Пан Петро — дослідник історії української культури. Його праці в цій галузі сягають часів далекої старовини. Співпраця з Володимиром Шаяном, слухання його лекції про Рідну віру та ведійську релігію залишила свій слід у подальшій діяльності Петра Роєнка. Він оповідав про той духовний підйом, який панував у громаді Шаяна, коли йшлося про Ренесанс Пан-арійської думки. Роєнко певний час редагував часопис «Українське Відродження» у Гамільтоні. Однак він не завжди був послідовним учнем, зокрема, недбало поставився і до архіву Волхва Шаяна, надісланого йому на зберігання, і до своїх обов’язків зв’язківця.

Свою поему «Орден Бога Сонця» В. Шаян присвятив ще одному лицарю: «Вічній пам’яті О. Новаківського — Великого Рицаря Бога Сонця в першу річницю смерти присвячує автор». Отже, відомо про сімох посвячених лицарів. Лицарем називали також і Степана Кухаря, який був знайомий з В. Шаяном лише листовно — в листі до друзів 12 листопада 1971 р. В. Шаян писав: «Лицаря Степана я не бачив на очі. Його приєднав Роєнко в Австралії». Про С. Кухаря відомо також, що він надіслав Силенку-Орлигорі працю В. Шаяна «Вступ до санскриту» та деякі твори професора, що містили його виклад віровчення, як він сам писав, «кореспонденційною методою».

У кімнаті В. Шаяна в різний час жили Б. Онуфрієнко, Михайло Орест, проф. М. Державін, але про їхню посвяту нічого не відомо. У різних листах згадуються ще прізвища Василя Барки (поета), професора Кибалюка, Славутича-Зуєвського, Русальського, Балка, Івана Багряного (відомого письменника), Михайла Костевича, який займався пересиланням накладу книжки «Ордену» (в архіві деякі імена відсутні, лише прізвища або ініціали). Але про їхню належність до Ордену також не можна стверджувати точно.

В Архіві В. Шаяна зберігся текст Присяги, яку складали Лицарі Ордену Бога Сонця. Це цінний документ, який засвідчує глибоку розробку Волхвом Шаяном ритуалу посвяти (ініціації лицарів). Він розумів, що «наслідство» або спадкоємність духовної верстви Рідної віри повинно мати свою безперервну історію. Тільки такі умови його розвитку забезпечують безпосередню передачу Знань і Віри. Оскільки Віра наших Предків була перервана насильно в 988 р., ціле тисячоліття переслідувалась, переховуючись від офіційної християнської церкви, то насамперед потрібно було відновити розірвану традицію, що й зробив Володимир Шаян у створеному ним Ордені [270; 15].

Ще у Львові Володимира Шаяна називали Волхвом. Учасники Індійського семінару були захоплені працею і виступом молодого вченого про Індру, що згодом стало основою його містичної поеми «Про Перуна знання таємне». Пізніше в листах до друзів він написав: «Я хотів би, щоб Ви зрозуміли, що мої студії такого, як Вам здається, далекого і «чужого» предмету, мали свій смисл в історії мого Духа. Мене називали на семінарі у Львові ВІСЬВА-МІТРОЮ, грізним волхвом Гимнів Рігведи, автором гимнів до Індри. Доля веде мене за руку» [521. 74]. Його, як засновника та головного ідеолога Ордену Лицарів Бога Сонця, дійсно і по праву було визнано Волхвом. Отже, професор Володимир Шаян вперше після тисячолітньої перерви був проголошений Волхвом, про що свідчить і запис у його Меморіальній книзі, зроблений рукою Лариси Мурович: «Проф. Володимир Шаян — Волхв української національної Віри» [14]. З цього історичного моменту починається Нова доба розвитку уже відновленого зв’язку Предківської Віри з нашим українським народом.

Після ліквідації таборів DP (дісплейст персонс — «переміщених осіб») лицарі роз’їхались у різні куточки світу (переважно в Америку й Канаду), домовившись про матеріальну підтримку організації, а Володимир Шаян продовжив свою наукову діяльність у Лондоні, куди він переїхав в 1948 р. разом з лицарем Б. Війтенком. Згодом зв’язок між ними втратився. У 1971 р. В. Шаян неодноразово звертався до посвячених, пропонуючи відновити діяльність Ордену, та коли ніхто не вернувся, він писав у листі до друзів, що «примушений бути одним вояком на полі бою».

Лариса Мурович у передмові до збірки праць В. Шаяна «Віра Предків наших» згадує, що в Ордені особливої ваги надавалося не стільки Слову, як Ділу: «Орден культивував проявлення Істоти. В Істоті є потуги куди сильніші, чи складніші, чи більш важливі, ніж Слово. Такою силою в Ордені вважається Лицарський Чин» [521. 14]. До Лицарського Чину, як видно, був здатен далеко не кожен. М. Русич листовно запитав професора В. Шаяна, чи він досі вважає їх лицарями. «Відповідь була: ні!» [396. 5].

Як в Україні, так і на еміґрації вся наукова і політична діяльність Володимира Шаяна була позначена відданим служінням Україні. Науковий ступінь і звання професора він отримав у травні 1947 р. за праці «Вступ до Рігведи» і «Пурушасукта (Містерія Жертви)». На З’їзді УВАН він був обраний Дійсним членом цієї Академії, про що в своїй автобіографічній записці Володимир Шаян написав: «Це по суті титул академіка, мало уживаний у західно-європейській практиці. Я гордий із українського походження мого наукового титулу».

Друга група Ордену була створена в Авґсбурзі в Німеччині. Після капітуляції Німеччини Володимир Шаян був організатором і першим Президентом Європейської Президії Української Вільної академії наук (УВАН), а також Вільного університету, який пізніше об’єднався з Вільним університетом у Мюнхені. Довгий час професор Шаян був директором Бібліотеки та Музею ім. Тараса Шевченка в Лондоні, головою Педагогічної Комісії, заступником голови ПЕН-клубу в екзилі, заступником голови Ліги Європейської Свободи, членом Британського товариства літераторів, головою спілки Українських вільних журналістів та ін.

Погляди, думки, висловлені в працях Володимира Шаяна, виявилися суголосними нашому часові. На початку ХХІ століття, як бачимо, знову і знову пробуджуються ідеї расової свідомості, принципів ієрархічної будови етнічного суспільства, повернення до природовідповідних релігій. Усвідомлення народами того світового зла, яке нині виступає у вигляді сіоністського глобального монстра, поглинаючого всяку живу етнічну думку, пробуджує в нас генетичну силу спротиву і боротьби за Життя.

Найбільшою викривальною силою відзначена праця Володимира Шаяна «Біблія як ідеологія», видана в 1970 р. в Лондоні в серії «Орден». Ця невеличка за обсягом студія з порівняльного релігієзнавства досі не вивчається і не визнається ні в наукових колах, ні в церковних громадах, ні в урядових структурах. Чому? Сам автор у вступі дає вичерпну відповідь: «Тому що юдаїзм став основою християнізму, об’єктивне дослідження Біблії, саме як ідеології, натрапляє на величезні труднощі. Можна навіть сказати, що це питання промовчувалося істориками релігій чи екзегетами. Щобільше, об’єктивний дослід цієї теми відразу стрінеться із закидом «антисемітизму»… саме тому, що Біблія є до сьогодні предметом релігійного культу» [520. 2].

Шаян на конкретних текстуальних прикладах з Біблії показав, що під загальною назвою Бога криється ім’я юдейського Ягве. Саме до цього «бога» й досі моляться «спантеличені християни», які внаслідок своєї віри в єдиний авторитет Біблії робляться «сліпими на цей очевидний факт». На основі свого власного монотеїзму Ягве не тільки заперечує всіх інших Богів, але й дає «богообраним» цілком точну програму винищення всіх інших релігій і народів.

З прийняттям християнства народ позбувся свого власного духовного стрижня, втратив імунітет. Розмивання етнічності і природних законів життя неминуче має призвести до знищення такого народу, його асиміляції з глобальним конгломератом.

Шаян писав про це так: «Найгірше зло появилося у світі. Зачали мішатися раси, затрачуючи своєрідну думку розвою… Почала гинути правдива віра, а разом з нею лад і право на світі. М’язи запанували над мозком, а стопи головою бути запрагнули. Віз запанував над візником, а бич запанував над рукою, що його тримає. Човенце запанувало над ткачем, а дім запанував над своїм паном. А речі чоловікові — запанували над чоловіком» [521. 281]. Але Володимир Шаян відав, що неминуче «ідеологія злочину стріне відповідь в ідеології Ладу».

Описана картина нагадує нам міфічний період Калі-Юги, яка займає найнижче становище в міфологемі золотого, срібного, мідного і залізного віків. Прогресуюча матеріалізація життя яскраво відображає процес деградації суспільства, його низхідного шляху, що «пришвидшується, як при падінні вниз». Істини, відомі людям золотого віку, нині недоступні їхнім нащадкам. Але кінець цього темного циклу Калі-Юги одночасно стане й початком нового витка космічної спіралі. Лише поодинокі мудреці володіють таємницею істинних скарбів, що приховані в закономірностях розвитку і занепаду. Володимир Шаян був одним з тих мислителів, що відчули подих грядущих перемін. Він перший в Україні збагнув і своєю працею возвістив прихід Нового Золотого Віку — віку космічного порядку.

Він знав, що «Відродження Української рідної віри є історичною подією не тільки для України, але й для цілого Світу! І тому буде рівнобіжне відродження старої арійської віри серед усіх народів, і навіть тих, що нас зневажають сьогодні і є нашими ворогами.» [521. 141].

Галина ЛОЗКО,
доктор філософських наук, професор

* Розділ з книги Галини Лозко «Пробуджена Енея» (Харків: Див, 2006), с. 356–371.

Скорочено.

Читайте також ще статтю про Шаяна тут

**Посилання див. в книзі «Пробуджена Енея».