Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігії, нав’язали людству спрощену прямолінійну схему «розвитку» — від сотворення до кінця світу, що, на думку психіатрів, є досить дієвим засобом для поширення масового психозу та маніпуляцій людською свідомістю. Християнський догмат передбачає «друге пришестя» Ісуса, який нібито має судити грішників і «спасти» своїх праведних вірян. Однак, ніхто точно не знає, коли саме настане той кінець. Християнські теологи заплющують очі на явні вказівки з Біблії про те, що сам Христос пророкував дуже скорий кінець світу і свій другий прихід: «Поправді кажу вам — не встигнете обійти міст Ізраїлевих, як прийде Син Людський» [Матвія: 10.23].

Уся християнська етика побудована на загострених хворобливих відчуттях скорого кінця, вона рясніє недоречними для нормального стану суспільства приписами: упокоритися долі; якщо тебе вдарили по одній щоці, то треба підставити й другу; якщо тебе пограбували, то треба віддати й останню сорочку; не ховати своїх батьків — залишити мертвим ховати мертвих; терпіти приниження, бо всяка влада від Бога та ін. Така етика була характерна для суспільного очікування кінця світу і виглядала як етика тимчасового стану. Та, як бачимо, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове: цей хворобливий процес розтягнувся в часі аж на 2 тисячоліття!

Загроза кінця світу й страшного суду дамокловим мечем нависала над людством протягом усіх тисячоліть і час від часу породжувала масові психози. Наприклад, коли Європа вже перейшла на літочислення від Різдва Христоса, то в 1000-му році всі очікували страшного суду: літописці перестали писати літописи, люди з міст повтікали в ліси, гори, печери, щоб сховатися від страшних покарань. Інші ж, навпаки, впали в розпусту, злочинство і пияцтво, бо для них норми людської моралі вже втратили будь-який сенс. Саме в цей час то в одному, то в іншому європейських містах стали з’являтися самозвані «христоси», які, уподібнюючись своєму «богові», закликали до смирення.

Те саме відбувалося на Русі й на Московщині в 1492 році, коли за візантійським літочисленням минав 7000-й рік «від сотворення світу». Затемнення Сонця й Місяця, стихійні лиха, що випали в той час (від сильних морозів загинув хліб на полях, у травні випав сніг, чума забрала тисячі людських жертв, буря зламала хрест на дзвіниці Софійського собору в Новгороді) — все це підсилювало містичне почуття страху та розлади психіки затурканого люду. Ці та інші очікування фатального кінця світу позначилися й на церковних пасхаліях, дати яких встановлювалися наперед на кожні 532 роки: попи не наважувалися перейти за позначку 7000 року. В одному списку пасхалій під цим роком йшов напис: «Тут страх, тут скорбота, тут біда велика в розп’ятті Христовому цей круг є, і це кінець літам настав, в які чекаємо всесвітнє твоє пришестя, владико!».

Самозвані «христоси» — це не тільки давноминулий час — вони з’являються й нині. У спекотному кліматі Палестини розпечена сонцем фантазія деяких екзальтованих осіб спонукає вдавати з себе приречених на розп’яття: вони то носять хреста на спині, то вдають, що у них кровоточать рани на руках і ногах, то демонструють інші юродства ради Христа. У нас же з’являвся навіть «христос у спідниці» — Марія деві Христос, яка пророкувала кінець світу в 1993 році. Так і не дочекавшись «страшного суду», нацьковані нею сектанти вдалися до кримінальних дій, влаштувавши вибух у Софійському соборі в Києві. Та кінець світу так і не настав, а сектанти опинилися за ґратами. У серпні 2004 р. на Родовому слов’янському вічі в Білорусі інші сектанти залякували людей, що ми не встигнемо провести віче, бо «післязавтра настане кінець світу». Однак віче завершилось, а сектанти вже забули про свої «пророцтва». Як бачимо, незважаючи на ці та інші «концерти», світ стоїть, як і мільйони років перед цим.

Нас же більше цікавить, чи була концепція кінця світу у Вірі наших Предків, чи вони уявляли собі життя якось інакше. Отже, що ми про це знаємо? Насамперед нас завжди дивує оптимістичне ставлення наших прабатьків до життя і відсутність страху смерті. Звідки витоки такої впевненості у власних силах?

Український філософ Григорій Сковорода писав: «Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожної хвилини терпіти смерть духовну». Сковорода нагадав нам призабуту істину Рідної старослов’янської віри, що Бог присутній не тільки у Всесвіті, а й у кожній людині: «Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній Він у тілі нашім видимім: неречовинний — у речовиннім, вічний — у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом». А це означає, що кожна людина може знайти божественні задатки в собі й реалізувати їх для покращення цього світу, а не очікувати блаженства в потойбічному світі. Ця концепція була не тільки запереченням християнського месіанізму, а й суперечила всій Біблії, яку наш мислитель відверто назвав «потопом зміїним», а її зміст «брехнями підступного ізраїльського змія».

Багато філософів і ясновидців інтуїтивно пов’язували кінець старого циклу й настання Нового віку з образом войовничого лицаря, що переможе зло: Григорій Сковорода вважав, що зло переможе Лицар, до часу спочиваючий у Сонці — «вибрана фігура»; пророчиця Ванга передбачала прихід нової релігії «Білого лицаря-воїна»; Володимир Шаян віщував майбутню перемогу лицаря Перуна, що зійде з Неба на білому коні й знищить пітьму.

Міфологема Воїна Світла в усій індоєвропейській культурі творилася впродовж щонайменше семи тисячоліть. Чи не тому християнство й не могло видумати нічого нового, бо постать культурного героя, переможця темряви у всі віки була привабливою? Щоправда, юдаїзм, як завжди, до чого б не доторкнувся, все спотворив. Так, юдеї придумали концепцію «спасителя» за зразком свого «машіаха» (месії). Ось уже майже 2000 років християни намагаються запевнити світ, що їхній Ісус — єдиний месія, і тільки йому судилося виправити усе «грішне» людство. Багато християн і не здогадуються, що ідеї про спасителя людства, про Золотий вік (Тисячолітнє Царство), про Страшний Суд існували у багатьох релігійних культурах світу, а не тільки в тих, що походять з юдаїзму. Так, наприклад, ідея культурного героя-рятівника існує в грецькій та латинській міфології — це Аполлон, у скандинавській — Бальдр, в зороастризмі — Саошьянт, у буддизмі — Майтрейя, в ісламі — Махді  та ін.

Звичайно, нам, нащадкам аріїв, цікава постать Калкі (Калкіна), десятого Аватари Вішну, який знищить Калі-югу (залізний вік занепаду) й поверне людство до Нового Золотого Віку.

Ведійська традиція так описує залізний вік Калі-юги: «Найнижчі інстинкти будуть правити людьми Калі-юги. Вони будуть віддавати перевагу хибним ідеям. Жадібність буде мучити їх. Священні книги перестануть поважати. Люди втратять мораль, стануть дратівливими, схильними до сектантства. У Калі-югу поширяться помилкові вчення й оманливі писання. Зародок стануть вбивати в материнському череві, а героїв стануть знищувати. Шудри стануть поводити себе, як брахмани, а жерці — як роботяги. [...] Стабільність і рівновага чотирьох класів суспільства і чотирьох фаз людського існування всюди будуть зруйновані» (Лінга-Пурана); «Люди Калі-юги будуть робити вигляд, що не знають про різницю рас і про священну сутність шлюбу [...], про ставлення учня до вчителя, про важливість ритуалів. [...] Люди будуть намагатися лише накопичити побільше грошей, найбагатші будуть володіти повнотою влади. [...] Життя буде уніформізованим, в усьому буде панувати змішання і нерозбірливість. [...] Єдиним зв’язком між статями буде задоволення, єдиний засіб досягти успіху — конкуренція, обман» (Вішну-Пурана). Як бачимо, всі ознаки залізного віку занепаду маємо сьогодні.

Хто ж такий Калкі? «Він — той, хто змиє бруд з лиця землі». «Народжений з місячної й сонячної династій, він з’явиться, щоб покласти кінець Калі-юзі, а потім повернутися на небо». Він народжений в Шамбхалі — сакральному місці, тотожному Тулє греків, Тарі ірландців (пор. також Єрусалим християнської традиції або Мекку мусульман). Шамбхала для ведистів — священний центр і виток (джерело) життя. Калкі об’єднує в собі дві вищі функції: він одночасно — жрець і воїн. Це означає, що він об’єднує і гармонізує пари протилежностей, що є ознакою Золотого віку: союз божественного Духа (Сонця) з materia prima (Місяця).

Що дає нам це міфологічне знання? Ми спостерігаємо, що кінець ІІ – початок ІІІ тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), але й початком відродження етнічних духовних систем та моральних цінностей у багатьох країнах Слов’янщини (початком нового циклу). Україна, Білорусь, Росія, Польща, Чехія, Словенія, Сербія, Хорватія та інші мають уже свої релігійні громади сповідників етнічного (язичницького) культу. Закономірно: той, хто прагне до істинних етнічних знань, може відкрити їх у собі як генетичну, етнічну пам’ять.

Ще в кінці ХІХ ст. німецькому мислителю Фрідрігу Ніцше відкрилась ідея Вічного Повернення всіх речей. На початку ХХ ст. румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвинув ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, що заперечує глобальну схему лінійності часу та кінець світу. У його інтерпретації, історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). «Знати міф — значить наблизитися до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне» — писав він.

Це дає нам змогу оптимістично подивитися в майбутнє з вірою у Вічне Повернення всіх речей і явищ. Різдво Світу, як і тисячі літ тому, щороку приносить нам нові надії на оновлення, просвітлення, сподівання щастя і добробуту. Ті, хто відроджує віру забутих Предків, розширює обрії свого світогляду, очищує простір думки навколо себе, оновлює світ разом з ведійським Калкі або нашим Святославом, богорівними героями, які неодмінно прийдуть. Бо вони — у нас, а ми — в них! Пам’ятаймо, що й енергія Землі вимагає оновлення. Старі добрі ідеї потребують нового простору, а дух і тіло завжди прагнуть до гармонії.

Галина ЛОЗКО