Морально-етичні закони рідновірів-язичників

СВЯЩЕННИЙ СМИСЛ ПРИСЯГИ НА ТЛІ СУСПІЛЬНОГО ХАОСУ

(уточнено, відредаговано й доповнено)

Ми часто говоримо про давні глибинні витоки українського народу, його славну історію, але уникаємо розмов на морально-етичні теми. Чому? Причиною тому — всім відома наша українська делікатність. Не хочемо називати прізвища, щоб когось не образити, тим більше, щоб не викликати небажаних суперечок і т.д. То й миримось часто з такими явищами, з якими наші Пращури ніколи не мирились і завжди засуджували. Чи так наша мораль здрібніла, чи ми так збайдужіли, що вже й самі втратили шляхетні цінності, які тисячоліттями зберігалися в нашому народі як найвища святість?

Подивіться хоч би на те, як наші селяни ставляться до християнських «священиків»: піп пяниця, жінку бє, дітей з хати виганяє, з чужими молодицями гуляє, але до нього в церкву йдуть помолиться до Бога. Хіба не розуміють, що цей піп слабкий «посередник» між людиною і Богом?

А інший, назвавши себе «пророком», зрадив Присягу, але «він же за Україну, то хай собі буде». Таке християнське «милосердя» межує із моральним зубожінням. Чому так стається? Гадаю, що відповідь на це запитання лежить значно глибше, ніж це прийнято вважати.

Тож не зайвим буде на сторінках нашого часопису розглянути тему священної сутності обряду Присяги як одного з найбільших таїнств Рідної віри. У цій статті спробуємо повязати втрату морально-етичних цінностей не стільки із загальним занепадом духовної культури, скільки із руйнуванням суспільного Порядку (ієрархії).

У давні часи ідеальною моделлю суспільства вважалася суспільна ієрархія — кастова етнократія. Про кастову структуру етносу як живого суспільного організму нині пишуть чимало. Типовий зразок маємо в давній Індії: брагмани (волхви, жерці), кшатрії (воїни), вайш’ї (виробники), шудри (раби). Кастова етнократія «заснована не тільки на принципі чистоти крові, а й на принципі зростання чистоти світогляду, залежно від становища, яке займає особа в суспільстві. Саме поєднання чистоти крові з чистотою світогляду цементує вертикальну піраміду конкретного етносу» [Авдеев В. Метафизическая антропология. — М., 2002. — С. 90].

Нагадаю, що перші два суспільні стани, як правило, досить малочислені (духовна каста 5 % і воїнська каста 10–15 %), а третя — найбільша чисельно каста виробників (підприємців, робітників, землеробів та ін. складає від 60 до 70 %). Четвертий стан іноді називали «кастою рабів», що не зовсім точно, бо він не становить ніякої касти: це різні декласовані елементи, полонені, карні злочинці, повії та ін., поведінка яких не має ніяких морально-етичних обмежень, встановлених суспільством. Вони існують за будь-яких часів і в будь-якому суспільстві. За нормальних умов життя такий суспільний стан етносу не загрожує. Його видно, він ніколи не переходить і не потрапляє до вищих каст. Як пише сучасний антрополог Володимир Авдєєв: «За гроші він ніколи не міг купити становища в суспільстві, він не міг впливати на вироблення стилю життя, він не смів торкатися сакральних основ буття, створених самим життям і Богами. Нувориш не смів задавати тон і освячувати святині. Смисл і стиль життя в кастових етнократіях виробляв жрець, а воїн здійснював їх волею і мечем. Так було скрізь, завжди і в усіх народів і рас» [Авдеев В. Метафизическая антропология. — М., 2002. — С. 97, 98].

Однак в умовах сучасної так званої демократії представники найнижчих каст нині можуть цілком успішно маскуватися, купуючи навіть місця в парламенті. При цьому згадані морально-етичні цінності для них не існують і тут, бо людська якість — це природна даність, яку не купиш ні за які гроші.

Отже, обряди, про які йтиметься в цій статті, ще зберігають своє священне значення для перших двох каст, але в середовищі третього стану і, тим більше, четвертого, вже втрачають свій прадавній священний смисл. Сьогодні ми бачимо, як люди, вступаючи в усі підряд партії й організації, обіцяють спочатку бути вірними їх ідеалам, а потім їх зрікаються і не роблять собі клопоту з того, що через місяць-другий вступають в іншу організацію і так само починають поклонятися іншим символам, сповідувати ідеології інших вождів, часом протилежні, а то й ворожі до тих, яким ще вчора обіцяли зберігати чи не довічну вірність.

У зв’язку з цим, враховуючи високий ступінь хаотичності суспільних стосунків, потрібно відзначити ще одне явище, яке ми часто не враховуємо. Це те, що людське суспільство як природний організм, підлягає законам Природи — хоче воно того, чи ні. А отже, воно і нині складається з тих самих каст, що і колись за часів Порядку (ієрархії). Тільки різниця в тому, що нині вихідці з тих чи інших суспільних станів можуть займати не відповідні своїм природженим якостям місця в суспільстві. Чому?

Нині духовне становище людства — це прогресуючий хаос (тобто регрес). У цьому хаосі важко відшукати справжнього провідника, бо той, хто має в душі вищі духовні цінності, не буде беззаконними засобами рватися до влади. Від того хаосу потерпає увесь народ, бо маси не можуть правильно обирати собі провідників з тої простої причини, що хаотична свідомість «рівних» (демосу — народу), як основа будь-якої демократії вже вичерпала себе, і необхідно шукати нових способів повернення до Порядку (ієрархії нерівних). Це станеться тоді, коли владі грошей (штучних цінностей) будуть протиставленні духовно-моральні якості людини, які проявляться природним шляхом. Саме до такого якісно-природного відбору прагнуть сповідники язичницьких релігій. Якість Людини полягає в гармонії душі і тіла, чистих високих думок і благородних дієвих вчинків.

Розглянемо священну сутність Присяги як норми Звичаєвого права.

Присяга як норма Звичаєвого права

Присяга — давній язичницький релігійний обряд, спрямований на встановлення правових (юридичних) норм чи стосунків між людьми:

- жерцем і вірними,

- князем і воїнами,

- військовими сторонами в час війни і перемир’я,

- мужем і жоною при вступі в шлюб,

- побратимами на воїнську вірність,

-  купцями і продавцями та ін.

Військові присяги. Наші Предки надавали особливого статусу військовим присягам. Присяга воїна-дружинника на вірність своєму князю-воєначальнику свідчить про давнє родове походження цього Звичаю. Прототипом дружинного зв’язку була кровна спорідненість чоловіків Роду, які захищали своє плем’я. Чоловік, який був неспроможний захистити свій рід, не мав права на продовження роду, щоб не плодити слабодухих.

Зрадників військової клятви оскоплювали. Це був жорстокий звичай, однак він був суворою необхідністю. Культивувалася чоловіча мужність, хоробрість, боєздатність. Виховувалися кращі риси військової доблесті.

Одну з найдавніших писемних згадок саме про таку воїнську клятву маємо у Велесовій Книзі (дош. 32):

Се старі родичі казали,
що приймали клятву на вірність
і тримали її аж до смерти:
самі маємо помирати,
а Русь визволяти.
Розказують, якщо хтось
не хотів іти до бою,
а тікав до дому свого, —
уймали уди його
і мали віддати будь-кому з греків
як вола робітного.
Кара його буде тяжка,
і рід його ізвержений,
і в жалю не оплаче його,
ім’я його забуде.
А самі витязі прославлені
будуть від родів до родів наших.

Присяга, як одне з найвищих релігійних таїнств, була відома усім арійським народам давнини. У разі загибелі воєначальника, уся дружина звинувачується в слабкості. Їй нема прощення від людей. Адже воїн — це професіонал, головна робота якого полягає у збройній боротьбі та захисті свого князя, землі й народу. Його невправність — це не просто недбальство в роботі, вона межує зі зрадою присяги.

Так, римський історик Тацит Корнелій писав:

«Ганьба залишається на все життя на тих, котрі повернуться живими з бою, втративши свого воєначальника» [Тацит Корнелій. О положении, обычаях и народах Германиии // Сочинения П. Корнелия Тацита, все, какие сохранились. — М., 1870, ч. I, с. 235.].

Дружинники, які склали присягу, звалися «відданими» князю-воєначальнику. У випадку смерті військового вождя, за словами Юлія Цезаря, воїни «поділяють його долю, або ж самі позбавляють себе життя» [Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне. — М., 1991, кн. І, с. 71].

Подібні таїнства відомі також і в нашій історії. У релігійному побуті такі факти свідчать про таїнство особистісного зв’язку посвяченого лицаря з його вождем, воєначальником — спільність долі Князя і Дружини. Про це записав наш літописець, згадуючи походи Великого князя Святослава і його промову до воїнів перед боєм:

«...Не осоромимо Землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо мертві сорому не мають. Якщо ж побіжимо ми, — то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду... Якщо моя голова ляже, — тоді самі подбайте про себе!» І сказали вої: «Де голова твоя ляже, там і ми наші голови зложимо» [Літопис Руський, літо 971].

Для воїнської касти поняття Честі і Слави було одним з найвищих морально-етичних святощів. За дружинним етикетом, князь давав заприсяженим дружинникам дари, найчастіше це була зброя і військовий обладунок. Ці дари сприймали за велику Честь.

Слава належить Князеві, а Честь — воїнам-дружинникам.

Про це згадується в «Слові о полку Ігоревім»: воїни йдуть у поле пошукати «собі Честі, а Князям Слави». Не даремно в писемних пам’ятках Княжої доби і Козаччини часто зустрічаємо слова: «Не пострамимо Честі воїнської... козацької».

З поняттям Слави було тісно переплетене поняття військової Удачі. Той воєначальник, який потерпів поразку, не міг набрати воїнів до війська, бо Удача вважалася даною самими Богами: «а хто Богом не сподоблений, той пребуде як сліпий, і не матиме з ним щастя» [Велесова Книга].

Воїни-дружинники любили і вірили успішним князям, які прославили себе в боях, були впевнені в своїх силах, військових уміннях і навичках. Так було і за часів Козаччини. Яскравим прикладом непереможності вважався кошовий отаман Сірко, який «був превеликий характерник!»: «Запорожці, поки орудував ними Сірко, нікого не боялись, бо його ніяка сила не могла перемогти»; «Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а Слава про нього не пройшла, не пропала» [Савур Могила, — К., 1990.— С. 115].

Побратимство. Прийняття нового дружинника до воїнського колективу включало ритуал військового братання — Побратимство. Цей обряд описав Геродот ще в V ст. до н. ч. у скіфів. Є також зображення фрагменту цього обряду на Сахнівській золотій пластинці, де побратими п’ють кров-вино з рога. Згадки про обряд «пиття крові» також є у Велесовій Книзі: «і се кров пили за зв’язки братні до смерті, аби не щезнути» (33: уривки): «Германаріх пив вино, що буде любим братом з воєводами нашими» (5-Б), тобто не буде воювати з нашими Предками.

Обряд Побратимства складався зі:

- взаємного обміну (змішування) крові,

- словесної клятви,

- обіймів та поцілунку,

- обміну дарунками (оберегами, одягом) та

- спільного хліба-солі (обіду).

Побратими розрізали руки і дотулялися ранами, таким чином символічно змішуючи кров, або капали свою кров у чашу зі священним напоєм, який випивали, — так ріднилися через кров. Коли Предки втратили Рідну віру і стали християнами, то з усього цього обряду залишився обмін натільними хрестиками, клятва та обід. Саме такий пізніший варіант цього звичаю відображений в українській билині про Святогора-богатиря та Іллю Муромця:

Золотими хрестами помінялися,
обнялись вони, поцілувалися,
Святогор-богатир та буде більший брат,
Ілля Муромець та буде менший брат.
Хліба-солі тут вони покуштували,
білою лебіддю пригостили...

Присяги при укладанні мирних угод. При укладанні мирних угод присягали воєначальники і воїни обох сторін. Так, посольство грецького цісаря звернулося до князя Ігоря з такими словами: «Се послав нас цесар. Рад він єсть мирові і хоче мир мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги і нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх». І обіцявся Ігор так учинити. І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали руси оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки було русів-язичників. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі...» [Літопис Руський, літо 945].

Цього ж року подається зразковий текст самої присяги. Тут бачимо типову структуру побудови таких юридичних текстів. На початку декларується намір про мир і дружбу між русами і греками «на всі літа, допоки сонце сяє і весь світ стоїть». Далі формулюється «ряд» (конкретні пункти договору), а за ними — саме закляття: «А якщо намислить хто із країни Руської розладнати цю дружбу, то ті, скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од Бога вседержителя — осудження їх на погибель і в сей вік, і в будучий; а ті, скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми і хай посічені будуть мечами своїми, і хай погинуть од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в будучий» [там же].

Ще один текст присяги руських княжих дружин подано в цей же рік: «...а якщо переступить це хто-небудь із країни нашої — чи князь, чи хто інший, чи охрещений, чи нехрещений — хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої і мечі свої оголені, й обручі* свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане в хартії сій, буде додержано Ігорем і всіма боярами, і всіма людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо хтось із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений переступить се, що написано на хартії сій, — йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном за те, що переступив свою клятву».

* Обручі — також вважалися зброєю. Вони мали металеві шипи і вдягалися на зап’ястя, щоб оберігати руку від ворожого меча, а в разі потреби, обручем можна було бити в рукопашному бою.

Наш літопис зберіг також текст присяги Великого князя Святослава Хороброго, дану після Доростольського перемир’я: «Я, Святослав, великий князь Руський, як клявся, так і утверджую цим договором присягу свою, що хочу разом із русами, які підо мною, боярами та іншими людьми мати мир і справжню дружбу з цісарями... Якщо ж ми не додержимо чого із сього сказаного раніш, то я і всі, хто зі мною і підо мною, хай будемо прокляті Богом, у якого віруємо, — в Перуна і в Велеса «скотья Бога», — хай будемо ми золоті, як ото золото се*, і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [Літопис Руський, літо 971, писано в липні].

* Золото — тут ідеться про золоту пластинку для писання хартії, яку називали «пінехруса». У тексті, «щоб ми стали як золото» означає «пожовкли, змертвіли».

Як бачимо, в присягах і клятвах головна роль завжди належала СЛОВУ, яким стверджувалося те, на що і перед ким присягали. З текстів цих Присяг довідуємося, що найганебнішим вважалося «стати рабом» і «бути забитим своєю власною зброєю».

Магічні дії та магічні речі Присяги. Слово, як правило, супроводжувалося певними магічними діями і магічними речами. Наприклад, до найсвященніших символів Побратимської присяги належала Кров; Воїнської клятви — Зброя. У народно-звичаєвих присягах, козацьких часів знаємо про використання Землі та прикликання у свідки цієї присяги духів покійних Пращурів. Таку тяглість Традиції Присяги знаходимо й у Присязі воїнів УПА:

«Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянуся своєю честю і совістю перед Святою Землею Українською, Великим Народом Українським, перед пролитою кров’ю усіх найкращих синів України та перед найвищим політичним Проводом Народу Українського:
Боротися, за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битися до останнього віддиху й остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів Землі Української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою і в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу».

Присяга землею дійшла до наших днів у спрощеному вигляді, коли кажуть: «Землю їж!» — тобто підтверджуй, що сказане є правдою. Присяга Землею широко застосовується нині у сучасному українському Козацтві (при Посвяченні в козаки).

Особливого значення надавали Священній присязі воїнів захисники Святинь (священних і культових споруд). Кожна язичницька Святиня мала своїх вірних лицарів, що її захищали. Так, західноєвропейські хроніки ХІІ століття зберегли нам відомості про 300 хоробрих лицарів, які мужньо боронили від германських та данських хрестоносців одну з останніх Святинь Рідної віри слов’ян на острові Руґії (нині Рюґен) — Аркону. Частина з них загинула від ворожих мечів численнішого ворога, а частина згоріла в Святині, боронячи образи своїх Богів і священні реліквії храму, разом зі священним знаменом — Станицею Світовида. Вони з Честю виконали свій священний обов’язок і дотримали Слова своєї Посвяти...

Героїчно-духовні чинники Присяги. Поняття Честі і Слави, як бачимо, — не матеріальні речі, не якісь особливі вигоди чи земні блага. Їх цінують переважно люди двох вищих каст — брагманів і кшатріїв (волхвів і воїнів), однак і третій касті — вайш’їв — чесних землеробів, робітників і підприємців не були чужими найвищі духовні цінності.

Хоча нині, як видно, до героїчного лицарського Чину здатний далеко не кожен. Бо християнський світогляд зруйнував давнє арійське ставлення до Честі і Слави, яке було притаманне нашим Пращурам. У Біблії відверто сказано: «краще собака живий, ніж лев мертвий», що, за висловом Володимира Шаяна, фактично мало означати: «краще живий боягуз, ніж мертвий герой» [В.Шаян. Біблія як ідеологія. — Лондон, 1972]. Саме такою ідеологією керується кожний юдей, і саме такі цінності були нав’язані цілому людству християнськими книгами. У юдаїзмі допускається зрада будь-якій присязі. Талмуд (Старий Заповіт) вчить, що кожен юдей може давати будь-яку присягу «ґоям», якщо існує загроза його життю або життю його сім’ї, і зовсім не зобов’язаний її дотримуватися. Отже, присяга юдея (явного чи замаскованого) не має ніякої ваги. А тоді спробуйте розібратися, кого ви заприсяжили.

Володимир Шаян ретельно вивчав давні релігії арійців, у тому числі й наших Предків. У 1934 році він вирішив відродити Предківський арійський світогляд не просто як історичний опис, але повернути народові героїчні засади Рідної віри як живої й дієвої релігії. Зважаючи на те, що сприйняти такі ідеї готовий далеко не кожен сучасний українець, у 1943 році він з небагатьма своїми однодумцями створив релігійно-політичну організацію, тоді ще нелегальну, «Орден Лицарів Бога Сонця». Перша група лицарів склала йому Присягу. Організація боролася за незалежну Україну, тому сам В. Шаян та члени його ордену мусили еміґрувати з України, остерігаючись сталінських переслідувань. Лицарям, які не хотіли іти на Захід, В. Шаян дав наказ стати до лав Української повстанської армії. Так з’явилася Група імені Перуна, що згадується в «Літописі УПА» (т. 8, с. 173) та в статті Арсена Панасенка «Боротьба українського народу з другою большевицькою окупацією» (журнал «Ідея і чин», 1945, № 8).

В Авґсбурзі 1944 р. В. Шаян створив осередок редакції журналу «Світання» та поклав початок Українському вільному університету. Тут же було створено й другу (молодшу) групу «Ордену Лицарів Бога Сонця». Цього разу орденську присягу склали 12 лицарів.

Саме для них професор В. Шаян читав курс орденських лекцій про Віру наших Предків, про Священний героїзм та найвищу Святість Всеарійського відродження, яке він назвав «Пан-арійським ренесансом» (Всеарійським), пророчо передбачивши Відродження етнічних релігій у всьому світі.

З архівних матеріалів, листів і спогадів мені вдалося встановити імена кількох посвячених Волхвом Шаяном лицарів із молодшої групи: Богдан Війтенко, Вишата Святославович, Степан Кухар, Богослов Ліський, О. Новаківський, Всеволод Герасимович, Петро Роєнко, Лев Силенко, про яких сам В. Шаян писав до М. Русича: «Вони дістали орденський вишкіл і склали орденську присягу» [М. Русич. Дещо із життєпису Володимира // Світання. — 1974. — № 3 (V)].

План Ордену, заснованого В. Шаяном, був такий: лицарі їдуть в Америку і там творять економічну базу для осередку Ордену. Вони зобов’язалися складати десятину від своїх заробітків на Центр Ордену, а майно Ордену мало стати спільною їхньою власністю.

Пізніше до Рідної віри та Ордену приєдналися «героїчно посвячені» канадці Нестор Роговський та Лариса Мурович. Не відомо, чи складали вони присягу, але саме їхня самовіддана праця дала змогу нам пізнати праці Володимира Шаяна, познайомитися з його героїчним Чином — боротьбою за Відродження Віри Предків. Вони заснували Інститут імені Володимира Шаяна і займалися виданням та поширенням його праць.

В Архіві В. Шаяна зберігся і текст Присяги, яку складали Лицарі «Ордену Бога Сонця»:

«Вірю у Сварога, Бога наших Прапредків, Єдиного Многопроявного, якого як найвище Божество під різними іменами почитали, молилися і вірували в Нього наші Прапредки... Вірю в найвище начало Космічної творчости, що його під іменами Перуна, Свантевита, Дажбога та численними іншими народи визнавали і почитали...

Вірю в Перуна, Батька і натхненника Лицарського Ордену на Землі...
Вірю в Дажбога, що вогнем свого Існування утримує горіння сонць і світів...
Вірю в Ладу, що своєю ласкавістю в кожній любові існує і радується...
Вірю в усі інші ще необ’явлені безконечні Види і Особи існування СВАРОГА-ПЕРУНА-ДАЖБОГА у їх сутності Єдиних, в їх многопроявності незбагненних...»

Друга частина Присяги становить основний зміст того, на що і кому присягають:

«присягаю зберігати досмертну вірність, достоїнство, як і любов і відданість Обновникові цієї Віри Володимирові та буду дотримуватися духового послуху в усіх справах Віри і Дії... Буду цю мою присягу вважати дійсною після смерти Володимира через встановлене ним наслідство Віри і Чину, — цю присягу Віри моєю молитвою, моїм словом і моїм підписом стверджую...» [Канадський Державний Архів при Парламентській Бібліотеці Канади. Фонд Володимира Шаяна MG 31 H 100].

Отже, як бачимо, Присяга складається з двох частин: Символу Віри, головні засади якої — многопроявність Сварога і його дітей — Перуна, Дажбога, Лади та інших його проявів, які були відомі нашим Пращурам, та Встановлення Правового (звичаєвого) і Священного зв’язку Волхва Володимира і вірних йому Лицарів.

Звернімо увагу на поняття «наслідство», бо воно є ключовим у нашому розумінні сутності Присяги.

Наслідство або спадкоємність духовної верстви Української рідної віри повинно мати свою безперервну історію. Тільки такі умови його розвитку забезпечують безпосередню передачу Знань і Віри. Оскільки Віра наших Предків була жорстоко перервана, необхідно було відновити розірвану Традицію, що й зробив Володимир Шаян у створеному ним Ордені.

З цього історичного моменту починається Нова доба розвитку уже відновленого зв’язку Предківської віри з нашим українським народом. Наш святий обов’язок нині зберегти цю священну тяглість (безперервність), як і передачу Священства волхвів Рідної віри.

Але не так воно сталося, як гадалося. Серед дванадцяти посвячених виявився один «юда», котрий, вбравшись у шати новітнього пророка, взявся «реформувати» Віру Предків за юдейсько-християнським зразком і звів її на жалюгідний монотеїзм. Так сталося збочення до «рунвізму» Лева Силенка. Це він відкинув Сварога, Свантевита, Перуна, Ладу та всіх інших Богів Рідної віри, яким присягнув в «Ордені Лицарів Бога Сонця». Це він зрадив свого Вчителя і Провідника Володимира Шаяна. Це він посіяв розбрат і зневіру серед небагатьох патріотичних українців, які вже усвідомили необхідність Відродження Рідної віри, але ще не знали, як це зробити. Це про таких, як Силенко, писав Юрій Клен:

Не страшні нам вороги одверті,
а ті, що з рідним словом на устах
ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
і сіють терни розбрату в серцях.

Проте українська народна мудрість каже: «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся». Дуже скоро американський «пройдисвіт» був викритий, і громади Рунвіри почали потроху відходити від Силенка, повертаючись до Віри Предків (наприклад, громади рідновірів-язичників міст Торонто та Гамільтон). Волхв Володимир Шаян застерігав Мирослава Шкавритка щодо однобокого трактування Рідної віри Силенком (однобожжя) і неодноразово допомагав йому порадами.

У 1974 р. Волхв Володимир Шаян відійшов у Вічність. Поховання Вчителя за обрядом Рідної віри здійснив тоді ще кандидат на Волхва Мирослав Шкавритко, який був висвячений на Волхва і рукопокладений Громадою Торонто. А в 1981 р. у Гамільтоні Громаду рідновірів-язичників перереєстрував Мирослав Ситник.

Присяги в Об’єднанні рідновірів України. Достойний Старший Проповідник Мирослав Ситник доклав чимало праці, щоб наукові твори Волхва Володимира Шаяна стали відомі широкому загалу українців. Таким чином, Відродження Рідної віри має безперервну тяглість в особистостях її Провідників. В Україні продовжила справу Відродження Рідної віри Громада українських язичників «Православ’я», створена в 1993 р. А в 2001 р. громади рідновірів утворили свій Релігійний центр Об’єднання рідновірів України (ОРУ), в якому і продовжується «золотий ланцюг» священства Рідної віри. Висвячені достойні священики Рідної віри: Волхвиня Зореслава, жерці Миролюб, Ярина, Світослава, Вогнедар, Оріяна, Леля, Чорт та інші — традиція продовжується.

В Україні при Посвяченні в Рідну віру українці складають Присягу, затверджену Священною радою ОРУ. Обряд Посвячення включає:

- поклоніння Велесу як охоронцю присяги,

-  проголошення Символу Віри,

- індивідуальне складання Присяги Землею.

Для тих, хто був посвячений в інші релігії, перед Присягою здійснюється обряд Очищення (відхрищення) від чужовір’я. Цей обряд здійснюється з допомогою чотирьох природних безначальних (вічних) стихій: Землі, Води, Повітря, Вогню та п’ятої стихії — ефіру (в якій звучить слово очищених і посвячених).

При Посвяченні в Рідну віру нині застосовують присягу ЗЕМЛЕЮ.

Присяга землею здійснюється так: вирізають круг землі разом з дерном (травою) і тримають на рушнику над головою посвячуваного або заприсяжуваного. Метафізичне значення обряду — розсування межі світів Яви і Нави, де посвячуваний стоїть у порубіжній ситуації, де й відбувається, власне, словесна клятва. Тобто присягають на межі Життя і Вічності. Жерці зрізають пасмо волосся з голови посвячуваного (як матеріальне свідчення його клятви) і, поклавши його в землю, накривають тією землею, яку тримали над головою посвячуваного. У Рідній вірі така Присяга складається всім Богам, а Велес виступає хранителем Клятви, як Бог таємничих знань, посередник між світами Яви, Нави і Прави (Богів), як справедливий суддя.

Текст Присяги посвячуваних в Рідну віру складений за давніми звичаями Княжої доби:

Я, Дажбожий онук (рідновірське ім’я),
присягаю перед лицем всесильного Велеса,
який на межі стоїть,
світу Нава сторожить,
світу Ява помагає,
світу Права доглядає!
Присягаю берегти Віру Предків Наших
на добро і славу
Народові Українському!
І якщо я порушу слово це,
хай закриє мене Земля свята,
яку нині тримаю на голові своїй,
і хай стану я рабом
у всіх життях моїх.
Слово моє кріпке!
Славлю Сварога, Перуна і Світовита
і всіх Українських Богів,
єдиних у Сварзі!

Для охорони Рідної віри, її провідників, членів громади під час обрядів, а в майбутньому для охорони Святині, створюється загін Воїнів Перуна, посвятитися в який можуть чоловіки-рідновіри, що мають для цього всі необхідні якості. Присягу вони, як і в давні часи, складають на зброї.

ПРИСЯГА українського Воїна-Перунича

Я, Дажбожий онук (посвячене ім’я),
Продовжуючи справу Лицарів
Ордену Бога Сонця,
Клянусь і присягаю
Перед Сварогом і Перуном,
Що захищатиму Українську рідну віру,
Яку успадкував від наших Предків
.
Своєю Працею і Боротьбою
Зміцнюватиму Громаду
Українських Язичників-Рідновірів,
Відстоюватиму її Честь і Гідність.
Завжди даватиму відсіч
Ворогам Української Нації,
Не шкодуючи ні своїх сил, ні життя.
Якщо я порушу Слово це,
Нехай мене покарає ця Зброя,
На якій присягаю!
Слово моє кріпке!
Слава Перуну!

Такі релігійні обряди є продовженням традицій Звичаєвого права, як і продовженням наших Священних релігійних традицій Рідної віри.

Нині внаслідок рунвістської «реформи» чимало українців ще дезорієнтовані. Юдейська монотеїстична доктрина, прикрашена українськими патріотичними деклараціями, заміна Христоса Дажбогом, псевдонауково-атеїстичні стереотипи мислення в дусі «монотеїзм — вища форма релігії» — усе це свого часу було легко сприйняте частиною третього стану українського суспільства. Більше того, згодом в його середовищі стали з’являтися й інші самодіяльні «пророки» і «реформатори», які в своїй гордині ладні «переплюнути» і самого Силенка. Самодіяльні «духівники» завдають шкоди єдності Рідновірського руху. Бо люди, необізнані зі справжнім станом Відродження Рідної віри, іноді стають здобиччю таких «реформаторів» і зрадників Присяги.

Нагадаю, що ця стаття писалася з метою пояснення Священного значення Присяги в Рідній вірі та покращення духовно-моральних якостей Людини — українського рідновіра. Тому й довелося відкрити тут деякі не всім приємні факти.

У зв’язку з цим наведу слова Івана Франка: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше, як Правду. Бо хоч Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства».

Волхвиня ЗОРЕСЛАВА

Опубліковано в часописі «Сварог» № 13