Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного народу без власної витокової релігії. Народів, які користуються власною релігією в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги), стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення людства до природних етнорелігійних систем, за всіма ознаками, носить феноменальний характер.

Відродження слов’янського язичництва, а отже, й пантеону рідних Богів, відбувається на широкому тлі загальноєвропейського етнорелігійного ренесансу і нині вже є офіційно визнаним фактом. Українське язичництво є складовою частиною всеслов’янського. Воно має своє таксономічне значення як видовий сегмент родового поняття слов’янського язичництва. У славістиці ХІХ–ХХ ст. накопичений значний фактичний матеріал на тему давньослов’янського, руського та українського язичництва: праці Є. Анічкова, В. Антоновича, А. Афанасьєва, Л. Білецького, А. Богдановича, Хв. Вовка, В. Гнатюка, Я. Головацького, З. Доленги-Ходаківського, О. Кольберга, М. Костомарова, П. Куліша, Г. Ловмянського, М. Максимовича, М. Маркевича, І. Нечуя-Левицького, О. Новицького, О. Потебні, Б.Рибакова, І. Сахарова, І. Срезневського, М. Сумцова, Лесі Українки, І. Франка, П. Чубинського, В. Шухевича та ін. Проблеми етнорелігійного ренесансу та практичної реконструкції слов’янського пантеону досі маловідомі через упереджене ставлення посадовців та ЗМІ.

Характерною особливістю слов’янської міфології є пантеїзм (від гр. pan — все, і theos — Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Політеїзм, багатобожжя (від гр. polis — багато і Teos — Бог) по суті дослівно означає «храм усім Богам» (1).

На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи Богів, за винятком окремих натяків «Слова о полку Ігоревім» на зразок: «вітри — Стрибожі внуки», або літописного «цар Сонце, син Сварогів, себто Даждьбог» (2) тощо. Ще кілька таких родоводів подає Велесова Книга. Отже, слов’янська теогонія — сукупність міфів про походження і родовід Богів — досі залишається вивченою недостатньо, до того ж найменше матеріалу маємо саме в цій галузі. Оскільки давній індоєвропейський прапантеон став основою для формування етнічних релігій білої частини людства, ми можемо накреслити нові шляхи пошуку слов’янських духовних витоків.

Нашим завданням є наукова реконструкція слов’янського пантеону за принципами компаративного релігієзнавства.

РОД і РОЖАНИЦІ. Культ Роду розвинувся, вірогідно, за часів патріархату (епоха бронзи), в той час, як Рожаниці, що виникли в матріархаті, вже втілилися в образи Лади та її доньки Лелі. Отже, логічно припустити, що Рожаниці — Богині родючості — виникли у наших Предків раніше від чоловічого божества Роду.

Рода усі слов’яни завжди вважали Творцем Всесвіту, Богом над Богами. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі — найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дає дощ на посіви жита, дає людині долю. Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню — зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю (3).

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи –невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Рожаниці зображувалися у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості і святості. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць. Слов’янські Рожаниці близькі до грецької Артеміди — покровительки дітонародження і породіль. Ведмедиця, яка супроводжує Артеміду, очевидно ототожнюється з сузір’ям Великої Ведмедиці, і була також відома в західних слов’ян. На горі Слєнжі в Польщі досі стоїть кам’яна статуя Ведмедиці зі священним крижем на грудях, яку датують VII–IV ст. до н. ч.

Християни довго і безуспішно боролися з вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, «іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю». Тут слово получаї означає «доля, рок, сліпий випадок». (4). На Русі побутувало багато імен, похідних від Рода: Родак, Родан, Родик, Родко, Родимир, Родислав, Родобог — так називали дітей, які народились на Свято Роду (5).

Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаницям повідомляють християнські «Поученія» проти язичництва: «короваї їм молять», «трапезу ставлять» біля води, на річках, біля джерел. Родові Божества, як правило, найдовше живуть у пам’яті народу. Род тотожний з Богом Отцем Сварогом, він — духовна енергія Пращурів. Род єднає всі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще ненароджені гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) — зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє.

СВАРОГ — Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар — творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв Ріґведа. В Україні про нього лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі як майстра — твастира (дощечка 22).

Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги — його сини Сварожичі: «вони від крові його походять і кожен з них тим важливіший, чим ближче він стоїть до цього Бога Богів» [6]. Чеська книга «Mater Verborum» (Мати Слів) перекладає ім’я Сварог словом Зодіак. Культ, подібний до нашого Сварога, мала й Давня Греція, проте ніде не ставили йому кумирів, як єдиному Богові. Існували статуї дванадцяти Богам-сузір’ям. Римляни мали зодіакальний круг із зображенням тварин (власне знаків зодіаку) навколо Юпітера, статуя якого розміщувалась у центрі (7). Можливо, в грецькій міфології річне коло відповідало дванадцяти титанам. Один з них має ім’я Гіперіон, що тотожне українському Перуну, або зодіакальному сузір’ю Стрільця. У Візантійському хронографі Іоанна Малали (VI–VII ст.) є згадки про Гефеста і його сина Геліоса; наш літописець, перекладаючи цей уривок, називає Гефеста Сварогом, а його сина Геліоса — Дажбогом (2).

Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці й скіфи-орачі. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві.

На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (чаша, сокира, плуг, ярмо — символи чотирьох каст). В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат з плугом, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог — Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.

У слов’ян Сварог зображувався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв — тобто календар.

Ім’я Сварог походить із санскритського (давньоарійського) кореня Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку ХХ століття (8). Сварог також завідує Раєм (Ірієм), який ще має назву Луки Сварожі.

ПЕРУН — володар блискавок і грому, покровитель воїнів, у X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний також грецькому Зевсові, частково римському Юпітерові, скандинавському Одину. Перун виконує аналогічні функції: оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою.

В українській релігії Перун має божественно-природне походження і означає силу небесної енергетики (електрики), яку Сварог дає людям для посилення їхньої життєдіяльності. Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало «метати каміння».

У договорах русів з греками воїни князя Ігоря складали присягу Перунові як покровителеві війська: «І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорб, де стояв Перун. І поклали оружжя своє і щити, і золото, і присягнув Ігор і мужі його, і скільки язичників русів» (2. 30). Звернімо принагідно увагу на те, що в договорах Ігоря з греками на позначення сповідників руської (язичницької) віри вживали слова руси, русини на противагу «християнам» (грекам, «не русам»), тобто ще побутувало уявлення про етнічність віри як своєї на противагу чужій, хоча вже частина русів була охрищена. Слова ж присяги були суворими, як клятва воїнів, і цілком в язичницькій традиції: «...Якщо ж переступить [порушить присягу] хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрищений, чи нехрищений, — хай не має він од Бога помочі і хай буде він рабом в сей вік і в будучий, і хай заколотий буде своїм оружжям... йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном, що переступив свою клятву» (2.29).

Карпатські язичницькі храми існували ще кілька століть після офіційного впровадження християнства. На деяких скелях (наприклад, у Сколівському районі на Львівщині) знайдено висічені символи Перуна — бойові сокири і свастики (9). Капище Перуна було в Новгороді, а в Києві його кумир стояв на місці сучасного будинку № 3 по вулиці Володимирській, де було так зване «Володимирове капище».

Перуна уявляли струнким, срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону дізнаємося, що кумир Перуна мав людську подобу: дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову, золоті вуса. В «Густинському літописі» подано опис статуї Перуна з коштовним каменем у руках (рубіном чи карбункулом). В Радзивилівському літописі також є малюнок статуї Перуна, який стоїть на високій колоні зі списом і щитом. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище, «живий вогонь», який підтримувався постійно. Якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть. Перунові приносили жертви у вигляді вепра, бика, червоного півня, міцного напою. Його символами вважаються дуб, калина, цвіт папороті, сокира, стріла, кінь.

У 988 р. дерев’яну статую Перуна зі срібною головою і золотими вусами було за наказом князя Володимира скинуто в Дніпро: «Коли ж пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь» (2). Вірогідно, Перунова Рінь була десь неподалік від острова Хортиця в Запоріжжі, звідки линула слава запорозьких козаків. На острові, який у давні часи називався Хортич, колись було Перунове капище, де молились Богам русичі князя Святослава перед походами. Тут і до сьогодні зберігається ще місцева кам’яна статуя Перуна, яка височіє на скелястому березі Дніпра. Тут, за легендами, і загинув хоробрий князь — захисник Віри Предків від візантійського духовного поневолення. Комісари від науки в 1927 році дощенту знищили й святу могилу славетного князя (10).

Міфи про Сотворення Світу Перуновою блискавкою, яка пронизала хаос, існують у багатьох народів світу. В Україні галузь міфологічної фізико-хімії чи не найкраще представлена працями Олександра Знойка (1907–1988) — великого знавця слов’янської міфології, у вивченні якої він застосовував комплексний метод порівняння даних фізики, хімії, астрономії, лінгвістики, історії, етнографії, релігієзнавства та філософії. Як стверджував О. Знойко, Перун на території нашого Подніпров’я вже був відомий у ІV тис. до н. ч. (11). Отже, ми, дійсно, є дітьми Перуна і онуками Сварога — за природою і по духу.

СВІТОВИТ (Святовит, Свентовит) — Бог Неба, небесного світла, найвищої святості. Можливо, тотожний давньоруським Роду, Диву, Білобогу, близький до Сварога та Перуна, а також до грецьких Зевса та Аполона. В Рігведі йому відповідає Савітар — Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю (Рігведа, І. 35. 9). Ім’я цього Бога походить від світло в його різноманітних смислах: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці» називає Світовида «Богом Богів».

Зображали Світовита у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого строго по чотирьох сторонах світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовит відає всіма чотирма сторонами білого світу.

Одне з найвідоміших кам’яних зображень Світовита знайдено в 1848 р. в р. Збруч в Україні (нині статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів: Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовита персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовита втілює в собі п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада — схід, Дажбог — південь, Перун — захід, Мокоша — північ; і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес).

Атрибутами Світовита можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать Мокоші зображена з рогом достатку в руці, Лада з обручкою, Дажбог з солярним знаком (колесом), Перун зображений з мечем і конем. Про білого коня Світовита згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 р.). Меч Світовита символ боротьби проти сил темряви й хаосу. Білий кінь символ білого світу і божественної святості, вічного руху сонця.

Найзнаменитіший храм Світовита, Аркона, був у Ругії. Він існував до 1168 року, коли його зруйнували данські хрестоносці. Назва святині походить від давньослов’янського ректи — говорити, передрікати. Саме тут був найсильнішй оракул, до якого сходились мешканці не тільки ближніх поселень, але й усієї Слов’янщини, щоб почути віще слово. Як писав В. Шаян, місто Аркона вивищувалось на 50 метрів над рівнем моря і над усім островом Ругія (Руян). Цілком імовірно, саме цей острів у давньоруській міфології називають островом Буяном. Найбільше згадок про цей чарівний острів збереглося в словесній магії східних слов’ян.

Нині о. Рюґен у Балтійському морі належить Німеччині, на місці колишньої святині знаходиться село Альтенкірхен, що в перекладі з німецької означає Старий храм. Ще в ХVIII ст. це зображення було підписане: «Sanctus Vitus oder Svantevit» (Святий Вит або Свантевит) (12).

Храм Світовита також існував майже до ХVІІ ст. на горі Богит (Тернопільська обл. України). У ХІІІ ст., як вважають археологи, храм (капище, жертовник і хороми) були зруйновані, можливо внаслідок татаро-монгольської навали. Однак, збереглися давні рукотворні вали, кам’яні ворота, складені з трьох величезних менгірів, спіралеподібна вимощена каменем дорога, яка веде на вершину гори, де розміщувався жертовник, інші культові місця і стояла сама статуя.

Світовит майже у всіх давніх релігіях символізує духовну божественну сутність. Він — покровитель духовної роботи. Коли зібраний врожай, виконано більшість господарських робіт, люди можуть зосередити свої думки на Божественному — роздумах про життя, виготовленні мистецьких творів, декоративно-прикладних виробів (ткацтво, гончарство та ін), втілюючи в них красу і святість своєї віри.

ДАЖБОГ у філософському розумінні — той, що дає буття: дух і матерію, які є близнятами. В українській обрядовій поезії знайдемо безліч приспівів-звертань типу: «Ой дай, Боже», або «Дай, Боже, дай», які ряд вчених вважають первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!» (13).

Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є Богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не мала широкої підтримки. Російський дослідник Б. Рибаков вважав, що ім’я Дажбога сучасним фольклором уже «не фіксується». Однак, в Україні ім’я Дажбога збереглося в кількох обрядових піснях, наприклад, у веснянці:

Ой ти, соловейку, ранняя пташейко,
Ой чого так рано із Вир’ячка вийшов?
Не сам же я вийшов,
Дажбог мене вислав,
З правої ручейки
І ключики видав
... (14).

Або в язичницькій весільній пісні:

Поміж трьома дорогами, рано-рано,Поміж трьома дорогами ранесенько.
Там здибавсь князь із Дажбогом, рано-рано,
Там здибавсь князь із Дажбогом, ранесенько.
Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано
…(15).

Ім’я Дажбога також зберегла староукраїнська мова: прізвища Дажбогович, Дайбогович, Дайбожич (тобто «нащадок Дажбога») наявні в Словнику староукраїнської мови XIV–ХVІІ ст.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Дажбог зображався з променями навколо голови, як ведійський Мітра. Таке зображення є на графіті західних слов’ян (16), подібні зображення робили з коштовних металів золота і срібла. Бронзове зображення Сонячного Бога з крилами і дванадцятьма променями навколо голови зберігається в Ермітажі (вважають, що воно прикрашало колісницю). Навіть американці запозичили з язичницьких образів сонячного Божества стилістику променів навколо голови (статуя Свободи).

Дажбог — Бог літнього сонця, син Сварога, Прабатько народу русичів. За В. Шаяном, Дажбог — це животворче горіння в душі нації, він — Батько людського щастя, добра, блага, любові, Добростану і саме в цьому розумінні — багатства. Рід самого В.Шаяна походить із села Добростани на Львівщині (17). Дажбог також творець земного буття. Він, як і Сварог, є також розпорядником Прави.

ХОРС — Бог відомий в Київській Русі з літописної оповіді про пантеон князя Володимира, спорудженого в 980 році. Згадується він і в «Слові о полку Ігоревім». Серед дослідників нема одностайної думки про походження і функції цього Бога. Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранського xvar — сяйво, новоперського xurset — блискуче сонце, санскритського hara — вогонь (12. 54). В апокрифах згадуються Перун і Хорс як «два єсть ангела молнііна» (18.525). Можливо, Хорс пов’язаний з небесним вогнем взагалі (як сонячним, так і блискавичним).

Йому поклонялися південні племена, вірогідно ще роксолани, які вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога. Як і Дажбогові, Хорсу приносили жертви у вигляді хлібних виробів: паляниць, медяників, калачів, калити. В Україні досі поширені ритуальні коржі, які нині вже втратили давнє значення обрядової їжі і вживаються як повсякденна страва. Слово корж співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає «коло».

Деякі дослідники ототожнюють Хорса з Кродо. А. Кайсаров подав опис зображення венедського Кродо: його кумир був встановлений на високій, порослій лісом горі, мав вигляд статечного діда з непокритою головою, підперезаного білим вовняним поясом, який стояв босими ногами на Рибі, в лівій руці він тримав колесо, а в правій — посудину, наповнену квітами і плодами (19). Для давніх книжників зіставлення Хорса з Кродо і Гурком, на думку Г. Дяченка, було очевидним, отже він робить висновок, що Хорс був Богом весняного розквіту, родючості, сонячного світла (20).

Вірогідно, російський міфолог Є. Анічков, досліджуючи значення цього Божества в «Слові о полку Ігоревім», започаткував дискусію, яка не скінчилася і в наш час: він, зокрема, вказував, що Хорс означав не Сонце, а Місяць. На його думку, Всеслав перебігав дорогу Хорсові вночі, отже, йшлося напевно про нічне світило — Місяць. Польський дослідник А.Брюкнер вважає, що Хорс — Бог місяця, а його ім’я рідне слов’янське і походить з польського wy-chars-ly (виснажений). Адже відомо, що місяць, на відміну від сонця, може бути «виснаженим» у старіючій фазі (12. 54).

В. Шаян вважав Хорса Богом Сонця (17. 164–165). Опис статуї Хорса подав один з мандрівників-чужинців, який нібито бачив двох кумирів біля Пскова: Хорс стояв на поверженому змієві. Напевно Хорс-Змієборець був пізніше перетворений у християнського «Георгія Побідоносця».

Борис Рибаков же запевняв, що Хорс і Симаргл — слов’янські Боги іранського походження (21.533). Більшість дослідників переконують нас у тотожності Хорса з Дажбогом та Ярилом, тобто Сонячними Богами.

Загалом, можемо вважати, що Хорс — слов’янський Бог світла, якому поклоняли наші Предки на теренах лісостепової зони України з Києвом включно. Цей культ був також шанований у племен роксоланів, які мали ірано-арійське походження.

СТРИБОГ у Володимировому пантеоні стояв поруч з Перуном. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Це один з найстародавніших Богів у трипільців, етрусків, римлян. У римлян він вважався Богом-винищувачем, Богом війни, жорстокої битви і був відомий під іменем Сатурна. Назва цього небесного грізного Бога, як вважають, походить від слова страта (стріті — знищувати). Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі (22). Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру.

Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача — покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856р. стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю», де князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував» (23).

Стрибог близький до грецького Кроноса — Бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив. Хоча у слов’ян також відомий і Числобог — Бог Часу, про якого розповімо далі. Наш Стрибог тотожний етруському Сатресу, який у римлян на теренах Італії перетворився в Сатурна.

ВЕЛЕС (Волос) вважається Богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес — Бог багатства і достатку. Крім того, Велес — опікун купецтва, торгівлі, як і римський Меркурій. А. Афанасьєв пояснює Велеса не тільки як охоронця череди худоби на землі, але й пастуха небесної отари хмар. Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком», вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.

І. Срезнєвський порівняв Велеса з Аполоном, який у греків був Богом муз. У договорах із греками Волос сприймається як Бог золота, а Перун — як Бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний Бог Вольсі, у чехів Velis під впливом християнства почав означати «нечисту» силу. Так само латинське Vels значить «біс». Оскільки литовське Vele — душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно Велес міг бути покровителем духів Предків, зв’язковим світів живих людей і покійних родичів.

Велес з’явився у наших предків у кам’яному віці, а символіка Тура (Тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську й післятрипільську добу. Його вважають сином небесної Корови, від якої він отримав матронім Корович. Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого Власія: в літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий Власій. Ця церква знаходилася в Києві на вулиці Нижній Вал (у 1651 р. згоріла). Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, нині тут вулиця Волоська.

З ім’ям Велеса (Волоса) пов’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку О. Знойка, означає «небо Волоса». Велесовий син — Тур, іноді золоторогий Олень також шанувався як охоронець добробуту родини.

Велес — Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності і твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де на жертовнику підтримувався вічний вогонь.

МОКОША (інші варіанти імені Макош, Мокша) — Богиня землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителька полів та домашніх тварин. Пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає «Матір долі» (пор.: ст.сл. къшь, кощь — жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира.

Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Бо вона близька до Рожаниць (Дів Життя) — покровителька пологів, захисниця породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVIІ ст. попи зобов’язані були на сповіді запитати жінку, «чи не ходила до Мокоші?». На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст. У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути.

Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти), на голові має рогату шапку. Обабіч Мокоші — два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ.

ДАНА — всеслов’янська Богиня Води — втілення жіночого першопочатку життя. Слово Дана уже в скіфо-сарматський період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «Ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай — назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях. Культ Дани був поширений на теренах Слов’янщини ще з передісторичних часів пізнього палеоліту (11. 149).

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першопочатком життя. В українських міфах розповідається, як «цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Збереження Води завжди дуже важливе, бо без неї немислиме життя людей. Тому й Богиня Води мала неабияку пошану серед людей. Ім’ям Дана називають дівчаток, які народилися на свято Води, або в п’ятницю, яка є жіночим днем, присвяченим водним Богиням Дані, Мокоші, Рожаницям (8-9 вересня). Є й чоловіче ім’я Дан.

Богині, тотожні українській Дані, існували в багатьох слов’янських народів: Дуна, Дойна, Діана. На думку О. Знойка, до цього ж ряду належить Ма-Донна, тобто «мати-вода», а також Тана (Дана). Б.Рибаков стверджує, що Мокоша є спадкоємицею найдавнішого хліборобського культу «Матері Врожаю», пов’язаного насамперед з водою Даною (21.437).

КУПАЙЛО (КУПАЛА) — Бог (Богиня) літнього сонця, а також назва свята на його честь. І. Нечуй-Левицький у своєму дослідженні української міфології пояснює його назву так: «Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу» (24.33).

Інші дослідники припускають, що назва Купайла близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Вітчизняні дослідники вважають, що назва Купало походить від давньоруського коло — круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos — полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду, наш Купайло виявляється тотожним грецькому Аполону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом та календарем. Можлива також паралель Купайла з римським дволиким Янусом — Божеством «входу» і «виходу», миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше Бог обилія, якоже у еллін Церес». Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибелою, Богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди Купальського свята в цих народів близькі за символікою.

ЯРИЛО — Бог весняного сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр- означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. В давні часи чоловіча пристрасть порівнювалась з мужністю, войовничістю й силою. Тому Божества родючості часто зображувалися з мечем. У балтійських слов’ян Ярилу тотожний Яровит (дослівно ярий витязь, войовничий дух), храм якого існував у Волегасті до ХІІ ст. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою, який виносили тільки в час війни, чи найбільших урочистостей. Це була священна реліквія. Герборт писав, що Яровит «по латині називається Марсом».

Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я — Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині — все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною» (25). Ярило близький за своєю сутністю до Купайла, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, Ярило символізує родючість, чоловічу запліднюючу силу.

У білорусів навесні «водили Ярила» — найкращого парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків ідентичними Ярилу були Вакх та Діоніс. Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубом).

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дівчат. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються (воскресають) навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: «...славословити... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами» (дошка 38-А).

ТРОЯН (ТРИГЛАВ) чи не найменш досліджений з усіх Богів. Він по суті не стільки якесь окреме Божество, скільки божественний принцип триєдності світу. Великий Триглав включає в себе множинність інших Богів, які, в свою чергу, складають малі триглави.

Найдавніші зображення Триглава, знайдені археологами в долині ріки Інду, належали ведійській релігії. Їх вік п’ять тисяч років. Найдавніший Триглав (ведійський Тримурті) має вигляд чоловічої постаті з трьома обличчями і рогами.

Слов’яни в образі Трояна бачили триєдність Богів: Сварога, Перуна і Святовита, які насправді є язичницькою Трійцею Бога-Отця, Бога-Сина, і Бога-Духа. Християнство запозичило культ святої Трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. — назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога «язичницьким», вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. В. Шаян писав, що «поняття Трійці не є поняттям первісно християнським в історії порівняльного вірознавства. Стрічаємо це вірування в інших індо-європейських, або простіше арійських віруваннях і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму» (17.98).

У багатьох фольклорних джерелах є згадки про те, що сонце уявлялося трисвітлим. Цей епітет використав і автор «Слова о полку Ігоревім»: «світлоє і трисвітлоє Солнце» — звертається до нього Ярославна. В Україні є географічні назви, похідні від Трояна. Це — названі в «Слові о полку Ігоревім» Тропи Трояні, села Трояни й Троянівка. В. Шаян згадує, що подібні триголові Божества були відомі в кельтів, германців і в західних слов’ян (храм у Щечині, Польща) та наводить слова давнього хронікаря Еббона про значення Триглава: він має три голови, «бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля» (17). Троїсту природу Трояна-Триглава можемо пояснити через поняття трьох сфер буття, які мають відповідну символіку, відображену в Дереві Життя: коріння — покійні Предки (Нава), стовбур — живі люди (Ява) , крона з гілками й листям — світ Богів (Права) (26).

СИМАРҐЛ (СЕМИЯРИЛО) досі залишається малодослідженим Богом, хоча його статуя була в пантеоні князя Володимира в 980 р. Значення цього Божества було незрозумілим уже за давніх часів. Так, Нестор Літописець пояснює його як «семь» і «ерґла»; цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму «Лексиконі» (1627 p.).

Однак, сліди Симаргла часто зустрічаємо в ювелірному мистецтві та обрядовості Київської Русі (ритуальні браслети, колти із зображеннями Симаргла та сцен жертвопринесення йому, а також русальні танці). Можливо й ім’я його походить зі слов’янського сім’я (насіння) і ярість. Адже не даремно обряди і жертвопринесення Симарглу приурочувались саме до часу сходів насіння і були пов’язані з коренями рослин — свято Русалій.

Зображали Симарґла у вигляді крилатого собаки, переплетеного в дивовижному рослинному орнаменті. Але в ХІІ–XIV ст. у повчаннях проти язичництва з’являються вже антропоморфні його зображення, відомі як Переплут.

Походження Симарґла сягає праіндоєвропейських часів, тому він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.

Малюнки Симарґлів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають староруські книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симарґл уже постає як «сторож» дерева життя.

Симарґл (Вогнебог Сварожич) — посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів): «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» — знаходимо у «Слові якогось христолюбця» (27). Його стихія — повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Іноді літописного Симарґла ототожнюють з Семиярилом (від сім і яр — дослівно «семипристрасний»). Як писав Саксон Граматик, на острові Руяні було три храми, один з яких присвячувався Руєвиту-Семиярилу. Тут була статуя цього Божества з сімома лицями під одним шоломом, на поясі ж висіло сім мечів. Сім облич Бога і сім його мечів означало сім літніх місяців (тобто місяців вегетативного періоду природи — від березня до вересня), коли найбільше проявляється родюча сила Сонця. В другому храмі було зображення Бога Поренута, якого вважають антиподом Руєвита, і який має п’ять облич (символ п’яти зимових місяців), але вже без мечів. Подібну символіку зображення Богів мали й греки, і римляни: Геліос і Серапіс зображалися з сімома (7 днів тижня) або дванадцятьма (12 місяців року) променями навколо голови.

ДОЛЯ-СТРІЧА — Богиня, яка наділяє немовлят при народженні всіма добрими чи поганими якостями, пророкує їм майбутнє. Серби називають її Срєча, Стріча. Дослівно доля означає «частина, частка». Ім’я Судьба має слов’янське походження близьке до «суд божий», або означає сам процес дії від «судити, присуджувати» (виносити вирок). Віра у вічне життя душі сформувала уявлення про Судьбу, як про Богиню, яка вершить суд над душею в загробному світі. За заслугами людини в минулому житті, вона відповідно дає добру чи злу долю в майбутньому її перевтіленні.

Богині Долі приносять пожертви у вигляді каші — символу родючості. Наприклад, в Україні на свято Долі (24 листопада) дівки готують горщик каші й виносять на вулицю зі словами: «Доле, йди до нас кашу їсти!» Ціле (неподрібнене) зерно обрядової каші вказує на те, що цей вечорничний обряд, який дожив до наших днів, походить з давньої «рожаничної трапези».

Богиня доброї долі уявляється в образі вродливої молодої жінки, яка міцно і рівно пряде золоту нитку людської долі. Доля-Стріча має ще ім’я Ясна, яка пряде нитку життя. Вона згадується у Велесовій книзі, як Богиня, присутня при народженні Дажбожих онуків: «вже Ясна тче йому» (дошка 16). Стріча (вона ж Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою поруч з Перуном, що уособлює чоловічу громову потугу.

Богиня доброї долі — одне з втілень Рожаниці, вона має інформацію про майбутнє подружніх пар, народження дітей (втілення нових душ). Вірогідно, Долі-Стрічі в давні часи й присвячувався день Стрітення (за відновленим язичницьким календарем — 2 лютого). В цей день, за народною вірою, Богиня Зима зустрічається з Богинею Весною.

ЛАДА — Богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (Води, жіночості) і Леля-Полеля (Вогню, мужності).

Грецька Богиня Лето та польська Леда тотожні з нашою Ладою. Дослідники вважають, що на острів Пелопонес ця Богиня прийшла з Подніпров’я і має ще пелазгійські корені. Її храми існували в багатьох країнах Європи, а її статуї досі прикрашають музеї Італії й Греції. Лада (Лето) в обох руках тримає своїх малих дітей, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполона) (28).

В один з весняних днів пробуджується син Богині любові ЛЕЛЬ (тотожний Ероту чи Купідону — синові Богині Венери, Афродіти). Саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті лягло в основу сучасного католицького свята «святого Валентина». Християнські пояснення цього свята виглядають безпорадними: адже саме Лель-Купідон, що цілиться в серце красуні своєю пристрасною стрілою, зображається і нині на католицьких листівках (так званих «валентинках»), а зовсім не християнський аскет-»мученик», страчений імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а зовсім не «за вінчання закоханих під час посту».

У Греції та Римі це свято відзначали в середині лютого, але у слов’ян, весна настає дещо пізніше, тому вірогідно і це свято входило в комплекс весняних Лельників — час від Великодня до Ярила. Далекий відгомін цього слов’янського міфа про пробудження Любові зберігся в казці про Білосніжку або Сплячу красуню, яка прокидається зі смертельного (зимового) сну завдяки силі любові (поцілунку) закоханого в неї лицаря.

Лель — дух, що прагне втілення в людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Тих майбутніх своїх родителів (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їхні серця стрілу.

ЛЕЛЯ — дочка Лади, Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця; таке ім’я надавалося дівчаткам, які народилися навесні. 22 квітня на свято Лелі дівчата здійснюють обряд «Лельник» — водять хороводи, заквітчуються вінками, співають веснянки, гаївки тощо.

ЛАДО (Дід Ладо) — чоловіча пара Богині Лади, згадки про якого збереглися в українському фольклорі. У веснянці «А ми просо сіяли» як рефрен звучить «Ой, Дід Ладо, сіяли!» Ладо згадується також у Велесовій Книзі як Бог-Пращур, який через сміливого мужа Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, що його русичі п’ють на славу Божу (дошка 22). Ладо у Велесовій Книзі має ще іншу форму імені — ЛАДОБОГ (дошка 38-А) — Бог порядку, спокою, миру, «який править лади родинні і благості всякі».

ЧИСЛОБОГ — Бог Чисел, тобто часу, тотожний грецькому Кроносу і римському Сатурну. За народними переказами, у давньому Києві був храм Числобога. Перед храмом росли дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними Волхви визначали, котра година (29). Статуя Числобога мала два лики: Сонця і Місяця. Сонце на небі показує денний час, бо за тим, як високо піднімається воно в небі, можна визначити чи це ранок, чи полудень, чи вечір. Так само за місяцем і положенням зірок визначають нічний час. Статуя Числобога знайдена у 18 ст. на місці колишнього храму Ретри (30).

Числобог у вірі праукраїнців має глибоке філософське наповнення. Саме він розкриває смисл життя в Роді і своєму народі. Числобог — це Вічне Повернення душ на свою Рідну Землю. Йдеться не тільки про зміну дня і ночі в межах доби, але й про зміну дня і ночі душі у межах її вічного круговороту через світи Ява, Нава і Права, бо вічне перевтілення душі спрямовується і керується могутнім Числобогом.

Вчення про Числобога повністю заперечує як матеріалістичні, так і християнські концепції лінійності часу, в яких є точка початку (напр., Різдво Христоса) і точка кінця (друге пришестя, Страшний суд). Язичницький час циклічний: вічне Повернення на Коло Свароже.

Числобог у святкові дні допомагає людині відділити священний час від буденного, щоб з’єднати минуле з майбутнім у теперішньому. Жерці Числобога вчили, що увесь священний час (час богослуження, пожертв, посвят та ін.) пов’язаний між собою від Праотців. У святкові дні буденні проміжки ніби розчиняються, зникають, а священний час набуває цілісності. Цьому навчали і давньогрецькі язичницькі філософи. Ці ідеї оновили філософи ХХ століття: Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, М. Еліаде та інші основоположники відродження етнічних релігій.

Числобог ніби розсуває рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи людині світ ідеальний — Божественний. Отже, Різдво часу та його відновлення — найголовніше свято року. За всіма ознаками, культ Різдва Часу є значно старішим від культу Різдва Сонця. Але донедавна ми майже нічого не знали про цього Бога нашої Предківської Віри. Сьогодні, коли давні знання знову повертаються до народу, згадали й про цю священну постать нашого слов’янського пантеону. Вважалося, що народ живе завдяки Числобогу, який відновлює його духовні сили.

 

Висновки.

У слов’янському пантеоні єдність і множинність Богів постійно зливаються, утворюючи суцільне полотно багатопроявного духовного Всесвіту.

Українське язичництво доцільно розглядати як складову натуралістичної слов’янської релігії, що може вважатися етнічною або автохтонною.

Багатопроявність Бога в українському язичництві дає змогу переосмислити думку про „примітивність» політеїстичних язичницьких вірувань, натомість відзначити багатство релігійної системи язичництва, на що вказували І. Франко, Леся Українка, В. Шаян, Ю. Миролюбов та ін.

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є рідний пантеон Богів. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Тому відродження нашими сучасниками власної етнічної віри може розглядатися як сутнісний компонент рідної духовної культури.

© Галина ЛОЗКО,
доктор філософських наук