Симаргл (Семаргл) і Семиярило. Досі залишаються малодослідженими Божествами. З літописів відомо, що статуя Симаргла була в пантеоні князя Володимира в 980 р. Інші варіанти імені: Семургл, Симарегл, Сим і Регл, Сим і Єрьгл. За припущенням О.Фамінцина літописне Єрьгл, Єрил і Ярило тотожні Семиярилу. Однак, значення цих Богів було незрозумілим уже за давніх часів. Так, Нестор Літописець пояснює його як «семь» і «ергла»; цю ж думку зафіксував і Памво Беринда у своєму «Лексиконі…» (1627 p.).

Зображення Симаргла часто зустрічаємо в ювелірному мистецтві та обрядовості Київської Русі (ритуальні браслети, колти із зображеннями Симаргла та сцен жертвопринесення йому, а також русальні танці). Можливо й ім’я його походить зі слов’янського сім’я (насіння) і ярість. Адже не даремно обряди і жертвопринесення Симарглу приурочувались саме до часу сходів насіння і були пов’язані з коренями рослин – свято Русалій.

Зображали Симаргла у вигляді крилатого собаки, переплетеного в дивовижному рослинному орнаменті. Але в ХІІ – XIV ст. у повчаннях проти язичництва з’являються вже антропоморфні його зображення, відомі як Переплут.

Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів. Подібне Божество відоме у багатьох народів (греків, скіфів, іранців, індійців) під різними назвами: Грифон, Собака Завса, Саеномергл, Сенмурв. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними – хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.

Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають староруські книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл уже постає як «сторож» дерева життя. Мабуть таку ж роль надавали йому й будівничі Борисоглібського собору в Чернігові. Білі кам’яні брили із зображенням Симарглів знаходилися на чільних місцях собору з XII ст. Але після пожежі 1611 р. монахи, вважаючи причиною вогню зображення «поганських» Богів, скинули їх на землю. Деякі з рельєфів розбилися, проте частину їх вдалося зберегти, вірогідно язичники їх сховали, закопавши в землю. Ці пам’ятки знайдені в 50-х роках ХХ ст. і нині прикрашають музейну експозицію в Чернігові. У Києві неподалік Софійського собору встановлено копії Чернігівських рельєфів.

Зображення Симарглів були улюбленими мотивами майстрів-ювелірів. У Києві знайдений срібний браслет XII ст. з подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися в складному плетиві орнаменту. Такі чисто язичницькі орнаменти-обереги були традиційними протягом багатьох століть. Сучасні дослідники вважають, що їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.

У західних слов’ян Симарглу тотожний вогняний сокіл Рарог. Симаргла ще називали Вогнебогом-Сварожичем, вважаючи його Богом вогняних жертвоприношень. У Велесовій Книзі є молитва: "Славимо Огнебога Симаргла, який гризе дерево і солому і вогнехурделицю розвіває вранці, вдень і ввечері, і йому вдячні за сотворені борошна і питія, які є їжею..." (дошка 31).

Сварожичами іменуються й інші Боги слов’янського пантеону, наприклад, у балтійських слов’ян Радогост-Сварожич, а в скандинавів Світовид Сварожич (Svaravis). Вірогідно, давніше в пам’яті народів зберігалися всі дванадцять (або й тринадцять) імен Сварожичів, які були покровителями місяців (згадаємо казку про Дванадцять Місяців).

Але найвідомішим Сварожичем вважається Симаргл – посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів). Його стихія – повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові якогось христолюбця».

Існують ще й інші форми імені Сварожича-Симаргла: Симарса («Космографія» ХVІІ ст.); Симир («Хронограф» Леонтія Боболинського, кінець ХVІІ ст.). Дослідники вже визнають місцеве походження Симаргла, хоча довгий час йому приписували іранське походження (дослідниця К. Тревер ототожнювала його з іранським Саеномерглом – охоронцем рослин).

Іноді літописного Симаргла ототожнюють із Семиярилом (від сім і яр – дослівно “семипристрасний”). Найбільша сила Сонця виявляється в середині літа, коли Сонце не тільки гріє Землю своїм життєдайним промінням, але й спалює, сушить рослинність. Така властивість Сонячного вогню в давні часи отримала назву руян, руйний – палкий, гарячий, пристрасний. Його символом вважали темно-червоний, багряний колір. Звідси назва балто-слов’янського Бога Руєвита, тотожного нашому Семиярилу.

Як писав Саксон Граматик, на острові Руяні було три храми, один з яких присвячувався Руєвиту-Семиярилу. Тут була статуя цього Божества з сімома лицями під одним шоломом, на поясі ж висіло сім мечів. Сім облич Бога і сім його мечів означало сім літніх місяців (тобто місяців вегетативного періоду природи – від березня до вересня), коли найбільше проявляється родюча сила Сонця. В другому храмі було зображення Бога Поренута, якого вважають антиподом Руєвита, і який має п’ять облич (символ п’яти зимових місяців), але вже без мечів. Подібну символіку зображення Богів мали й греки, і римляни: Геліос і Серапіс зображалися з сімома (7 днів тижня) або дванадцятьма (12 місяців року) променями навколо голови.

Відмінність культових зображень Симаргла (зооморфного крилатого собаки) і Семиярила (антропоморфної семиголової статуї) не дає можливості повністю ототожнити цих Богів.