Купайло (Купала). Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. І. Нечуй-Левицький у своєму дослідженні української міфології пояснює його назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може, й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».

Інші дослідники припускають, що назва Купайла близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак, нові дослідження довели, що назва Купало походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду, наш Купайло виявляється тотожним грецькому Аполону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом та календарем. Можлива також паралель Купайла з римським дволиким Янусом – Божеством «входу» і «виходу», миру і війни, лики якого дивляться одночасно в минуле і в майбутнє. Дійсно, свято Купайла ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Купальське вогнище запалювалося від живого вогню, добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обилія, якоже у еллін Церес». Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибелою, Богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди Купальського свята в цих народів близькі за символікою.

Кумирів Купайлу (Купалі), мабуть, не ставили, вважаючи його (її) не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Купайлом називали також солом’яну ляльку, яку молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купайла, робили ще й Марену: ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками та стрічками. Купайло та Марена – персоніфікація двох Божеств, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Таке припущення видається цілком переконливим, оскільки маємо справу зі святкуванням саме дня літнього сонцестояння. Сонячна лялька робиться з соломи (пор. сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується образ Марени (пор. Map-ена і Х-мар-а). Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара – з небесною вологою.

Перед такими «образами» ставлять стіл із різними стравами, біля них палає священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями й танцями «справляють празник». У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купайла (але частіше його спалюють). Нині залишки давніх обрядів настільки переплутані, що не завжди їхній зміст зрозумілий. Якщо йти за логікою пояснених вище символів, то чоловічим началом тут виступає Купайло (небесний вогонь), а жіночим Марена (водяна стихія). В обрядах зафіксовано, що Марену виготовляють дівчата, між хлопцями й дівчатами йде жартівлива боротьба за неї, хлопці часто викрадають Марену, розривають її, а гіллячки з неї дівки забирають з собою, щоб розкидати на городі для посилення родючості. Залишки Марени все ж топлять у річці, отже, повертають до водяної стихії. Солом’яного Купайла ж віддають вогню. В Україні роблять колесо, обмотане соломою, яке підпалюють і котять згори в річку. Вогненне колесо, безперечно, позначає Сонце – небесний вогонь.