Весна. Наші славні Пращури уявляли Її в образі краси і юності, в образі ластівоньки, що приносила з собою весну. Тисячі літ тому праукраїнці обожнювали Природу, всі її явища. Весну уявляли в образі молодої гарної дівчини, Богині кохання, любові та одруження — Лади; весняний ласкаючий вітерець в уявленні Предків був легенем — юнаком, хлопцем, то «сірим-білим білозорчиком», що лине по Дунайчику, то жайворонком, то соловейком. Не дивно, що в наших далеких пращурів тисячоліттями була така глибока віра в сили Природи.

Весна. Після довгої зимової сплячки відроджується вся Природа, тануть сніги, оживає вода, дзюрчать-шумлять струмки, розливаються ріки. Починають оживати й зеленіти ліси, що до того часу були мертві, голі... Зашуміли поля, ліси, гаї, луки, очерети. На ріках, озерах, ставах, розлилися-залунали голоси різноманітного птаства, загули-загуділи жуки; ожили жаби й своїм різноманітним, але ритмічним концертом наповнють повітря у вечірній час — усе ожило...

Весна. Під впливом цієї чудодійної пори ожило й заспівало село. Заметушились господарі, зчиняють галас діти, пожвавішала молодь — дівчата й хлопці.

У весняну пору в людини з’являється творчий дух, натхнення до праці, до життя, — у молоді до кохання, до одруження...

Хто ж натхненник цієї радості, хто посилає благодійне тепло? Та Його Величність Дажбог-Сонце! У наших Предків кожної пори року він називався по-різному. Взимку його іменують Божичем Колядою, у день Літнього сонцестояння — Купайлом, у день Осіннього рівнодення — Світовидом. А навесні і також влітку його називають Ярилом. Набирав же своєї сили Бог весняного Сонця Ярило саме в квітні і за це його вшановують 23 квітня.

Тож на початку свята можна було почути:

До нас, Ярило, до нас!
Щоб було у нас гаразд.
І ти, Ладо-Мати,
Просимо до хати!

Проте святкування починаються ще 22 квітня — у день Великої Лади (Богині Матері), яку вшановує увесь слов’янський світ. Їй, Богині шлюбу, весілля покровителъці дощу й урожаю приносять в жертву білого півня, задобрюючи перед весіллям, щоб шлюб був щасливим. На честь Лади дівчата водять хороводи, співають пісень. Свято продовжується 23 квітня — День Лелі (доньки Лади). Дівочі хороводи навколо прикрашеної берізки називаються ЛАДОВИЦІ і мають на меті упорядкування хаосу, встановлення рівноваги в природі, в душах людей. Обряди ЛАДУВАННЯ супроводжуються ритуальними обідами на природі — в полі, в лісі, біля священних дерев та джерел. Це жіночі й дівочі свята.

У цей святковий день лунають молитви і співаються обрядові пісні з таким змістом:

Тобі, Ладо, святий Боже, Ладо, слухай нас, Ладо!
Пісні, Ладо, співаєм тобі, Ладо, слухай нас, Ладо!
Серця наші схиляєм к тобі, Ладо, слухай нас, Ладо!

Влаштовують Ладовиці:

Сиди, сиди, ящір, Ладо, Ладо!
На золотім стільці, Ладо, Ладо!
Гризи, гризи, ящір, Ладо, Ладо!
Горіхове зерня, Ладо, Ладо!
Іще того мало Ладо, Ладо!
Мало-недостало Ладо, Ладо!
Пойми, пойми, ящір, Ладо, Ладо!
Красную дівоньку, Ладо, Ладо!
І з ліпших найліпшу, Ладо, Ладо!

/Молодіжна гра/

Перші свята ЯРИЛА (Яра, Ора, Орія) відзначають навесні, коли він пробуджується. Чоловіки відзначають це одне з величних свят Кола Сварожого 23 квтня. Слова з коренем Яр має кілька значень: Яр — весна; Яр — мужність, відвага; Яр — гнів, бойовий порив; Яр — пристрасть, плодючість. У цей день чоловіки влаштовують БРАТЧИНИ, тобто обіди в лісі, в полі з ритуальним півнем і пивом. Напій бризкаютъ на вогонь, на трави, посіви — це є жертва Богові Плодючості й Весняного Розквіту — Ярилу.

У цей день Батько Орій вiдчиняє Небо і зелені Трави. До схід сонця умиваються цілющою росою ті, хто хоче бyти здоровим і красивим. Хлібороби обходять ниви з хлібом, палять ритуальні (очисні) вогнища.

Лунають ярильські славлення та обрядові пісні:

Слався, Ярило! Щоб все добре родило!

Гей, Ярило, гей!
Бери ключі золотії,
Веди коня вороного,
Виїзди у чисте поле,
Одімкни сирую землю,
Пусти трави на всю Весну,
На всю Весну зеленую!
А на трави пусти роси,
Пусти роси медянії!

Волочився Ярило по усьому світу,
Полю жито родив, людям діток плодив.
А де він ногою — там жито копою,
А де він походить, там колос уродить!

Подай, Ярило, ключі і замки
Одімкнути Красну Весну,
Красну Весну, тепле Лiтечко,
Тепле Лiтечко, спіле житечко!

У білорусів навесні «водили Ярила» — гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків тотожними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку XX ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою «похорон Кострубонька»: жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам. Лише з давніх переказів, записаних мандрівниками, дізнаємося, що кумир Ярила стояв біля м. Костроми (назва співзвучна з Кострубою).

Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали (умикали) собі дівчат. Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються (воскресають) навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: «... славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами» (дошка 38-А).

Наш народ дуже шанував Ярила, а тим, хто народився під час його свят, надавали імена: Яр, Ярець, Яробор, Ярогнів, Яролик, Яромил, Яромир, Ярополк, Яросвіт, Ярослав та ін.

За матеріалами народознавчих праць професорів
Степана КИЛИМНИКА та Галини ЛОЗКО