Колись, ще у сиву давнину, святкове вогнище розпалювали не тільки на Купайла чи під час великого свята Врожаю на Світовида осіннього, — горів у наших Предків і Великодній, і Різдвяний Вогонь. Адже Вогонь земний є посланцем Вогню небесного, тому він був, є і буде неодмінним і бажаним Господарем на кожному святі Кола Сварожого, особливо сонячному. У старі часи, коли починалося Зимове сонцестояння, палали такі вогнища по всій Русі, по всій Слов’янщині. Волхви, жерці, перш ніж іти зі своїми помічниками до людських осель і нести Добру Вість про Світа створення і Божича Народження, урочисто запалювали багаття в святих місцях, з їхніх вуст лунали сонячні славені, молитви, а в якості подяки приносилися до Вогню і відповідні пожертви…

З тих пір сплинуло тисячоліття та ще понад двадесят років.. Й ось у літо 7521-е місяця грудня на 22-ий день Київська громада українських язичників «Православ’я» спробувала відтворити прадавнє Різдвяне Богославлення у повному обсязі. А Різдвяний день же ж видався таким погожим — сонячним і по-зимовому теплим. Тож і зібралася Громада в обійсті Хранителя Перунового острова Світозара ще за світла дня, щоб привітати молоде Сонечко з народженням й уславити його.

І запалав Різдвяний Вогонь, і засвітилися радістю обличчя вірних онуків Дажбожих. І пішли хороводити навколо, співаючи «Гори-гори ясно!..» А в очах їхніх то проміннячко Сонечка відбивалося, то відблиски Його Посланця іскрилися. Отак Свято й розпочалося!

Творцю Всесвіту Сварогу та Божичу Коляді були принесені пожертви: перша була присвячена Початку нового Часу, друга була ритуальна, а третя стала подякою за добрий врожай і замовлянням на ще кращий.

— …О Вогонь! — виголошував при цьому жрець Вогнедар. — Ми обираємо тебе нашим Вісником, Волхвом цієї пожертви, всезнаючим, всевідаючим. Ти відправляєш до Богів наші пожертви, спали до тла шкідників життя нашого! Твої закони непорушні в обряді, о Боже, проганяючий хвороби!..

Згодом під сопілку жерця залунали ведійські славені Сонцю — їх по черзі виголошували обрядодії Зореслав та Яруня. А увінчав обряд спільний спів величної коляди:

Ой там на горі горіли вогні…
Схвален Бог! Сохвален Бог
Сонце — Боже наш
На небесах!

Горіли вогні, курили дими.

На горі волхви каміння били.

Каміння били — терем зводили

З трьома верхами, з трьома дверями,

З трьома дверями, з трьома вікнами.

В перше віконце сходило Сонце,

В друге віконце Місяць засвітив,

В третє віконце Сокіл улетів.

Сокіл улетів, на престолі сів,

На престолі сів, три служби служив.

Що перша служба — за господарів,

А друга служба — за їх діточок,

А третя служба — за Вкраїну-Русь.

Трьома вогняними деревинками від Різдвяного багаття запалили й трисвічник і понесли його до господи, де стали готуватися до Святої вечері. Згодом святковий стіл став вгинатися від 12 різдвяних страв…

Аж ось за якийсь час і новонароджене Сонечко «увійшло» до хати, то господар Світозар вніс його у вигляді Снопа-Дідуха.

Божич, Божич уступає — Коло Свароже починає… — враз наповнив приміщення спів відомої колядки, присвяченої маленькому світлосяйному Божичу.

Слава Дідуху-Коляді! — вигукнув господар, ставлячи Снопа на вкрите соломою місце.

Навіки слава! — злетіло з вуст громадівців дружно. А господар продовжив:

Дай Дажбоже, ці свята
Щасливо зустріти
і Нового літа діждати.
Від Новоліття — до Великодня,
Від Великоднядо Купайла,
Від Купайла до Обжинок,
Від Обжинокстільки літ,
Доки Род призначив вік!
Усім, хто в цім храмі,
Дажбожим онукам,
Святій Матінці-Україні
На славу !

Так у «православичів» наставав Святвечір.

Зимове сонцестояння... Свят Вечір... — виголошував далі жрець. — День прибуває, зростає Світло Дажбоже, бо вже Сварог покотив Колесо Живучого Явлення до Весни. Разом з Дідухом-Раєм входять у нашу хату добрі Духи Ладу. Це для них, для нашого Сонця ясного влаштовуємо ми святкову Братчину, як і тисячу літ тому робили наші Пращури. «Вже йде Кутя на Покуття!» — так казали Діди наші сто і тисячу літ тому. Так скажемо і ми з вами. Бо в наших обрядах оживають не просто Предківські звичаї, оживає сама Україна, оживає наш арійський дух!

Й ось до хати обрядодійка Яруня вносить Кутю — найголовнішу ритуальну страву Різдвяного столу.

Вже йде Кутя на Покуття! — вигукнули радісно всі.

Громадівці, ставши навколо столу, спільно промовили молитву перед їжею. А господар, взявши ложку, тричі підкинув Кутю до стелі, примовляючи:

Щоб так худібка високо підскакувала, та розвивалася!

— Щоб так рослини високо виростали та врожай добрий давали!

— Щоб так бджоли роїлися та багато меду давали !

— Хай буде так! — ствердила Громада.

Та навіть після цієї обрядодії ніхто за стіл не сідав. Адже ще не всі були запрошені на Святу вечерю... Тож запросили і Пресвяте Сонце, і Місяця ласкавого, і зір ясних, і дощів рясних. Запросили і Духів Пращурів, і тих, хто в дорозі, поклавши їм в окремий посуд святвечірніх страв та наливши узвару, і разом з ложками поставивши на підвіконні. Не забули й Мороза, буйного Вітра і люту Бурю. Однак останні знехтували запрошенням… Тож так само їм замовили повік-віків не приходити на наші поля, не псувати наші ниви, садки та городи! Щоб їх видом не видали і слухом не чували...

Тільки тепер, коли вже всі зібралися, розпочалася Братчина. Кожен, хто сідав, обов’язково, на всяк випадок, здмухував Духа зі стільця, щоб, бува, на нього не сісти. Жрець, привітавши усіх зі святом Світлого Різдва, налив у братину ритуальний напій і пустив її, передаючи, по колу, посолонь, і кожен, хто її приймав, славив Божича Коляду, промовляв здравицю та всілякі віншування Русі-Україні, роду-народу та гостинному господарю.

Братчина була вже в розпалі, як у двері постукали колядники. Тричі перепросили дозволу у господаря і давай колядувати — дім звеселяти... А там і українські народні пісні заспівали і смішні історії розповідали…

Враз хтось згадав: «А ходімо надвір Плуга кликати!»

— Ходімо! — і всі, немов єдина родина, вийшли надвір. А там… на ясному зоряному небі, над обрієм сяяв Золотий Плуг (сузір’я Оріона) і вже «чекав», коли його покличуть.

— Плу-у-у-уг! — покотилося луною по долинах і ярах. — Плу-у-у-уг!..

За скіфською легендою, 1 листопада Сварог став кувати плуга, а на Різдво плуг упав на землю. Сузір’я Плуга (Оріона) справді в цей час перебуває найближче до небокраю. Давні кияни вважали, що це сам Сварог скинув для них свій божий плуг, вони виходили у Святвечір на схили Дніпра і закликали Плуга, як і їхні Предки колись кликали.

А сучасні Дажбожі онуки, закликавши Плуга, подякували господарю за гостину та вже й додому стали збиратися. А на прощання ще й віншування виголосили:

А за цим словом бувай же здоров!
Та не сам з собою — з красною жоною,
І з милим Богом, і з усім Родом,
З усіма нами, колядниками!
Добрий вечір!


Більше світлин

у Facebook