Перунів острів — так поміж собою стали називати рідновіри цей мальовничий куточок дикої природи, що під Києвом. 21 червня у день Літнього сонцестояння тут відбулося чарівне дійство на честь Бога шлюбу і земних радощів — Купайла.

Всього кількасот метрів човном, і ти опиняєшся ніби в іншому світі, залишаючи позаду усі  клопоти і турботи сірої буденності, щоб поспілкуватися з Рідними Богами, насолодитися подихом польових трав та квітів, походити босоніж по справжньому трав’яному килиму, зануритися з головою у прибережних водах живих і народитися знову.

Щоб проводити рідні свята саме тут, доводилося чути розмови неодноразово. Декого стримувала водна перешкода — мовляв, не можна машиною впритул під’їхати до місця проведення, інших — нібито неблизька відстань від зупинки найближчого громадського транспорту (хоча до переправи тут іти не довше, ніж у Гідропарку від метро), ще когось — дорожча плата за проїзд…У ледачих та скупих, справді, причин знаходилося чимало. Таким можна і в своєму дворі свята успішно проводити — і їм вистачить… Та тільки не справжнім романтикам, яких вабить рідна Природа, її чарівна таїна і незбагненність.

Купальське свято розпочалося привітанням Волхвині Зореслави його учасників, яке урочисто зачитала жриця Леля, член Священної ради ОРУ, голова Клавдієвської громади «Велесичі». За тим усі підняли долоні до святкового Сонечка, і жрець Вогнедар, заступник голови ОРУ, повів купальське обрядове дійство. А допомагали йому у цьому обрядодії Київської громади «Православ’я» Яруня та заступник голови Громади Зореслав.

З усього було видно, що організатори заходу намагалися якомога ближче наблизити сучасне свято до предківського. Адже люди мали можливість тут не лише піти хороводом, співаючи купальських пісень, а й під автентичну музику потанцювати народні танці, хореографічні рухи яких усім бажаючим показувала Ганна Бут, учасниця київського гурту української традиційної музики «Буття», почути спів під бандуру у виконанні випускника Стрітівської кобзарської школи, бандуриста Руслана, побачити, як палаюче колесо у вигляді Сонечка врізається у плесо водойми, освячуючи купальську воду, та й самим у неї зануритися.

Звісно, хто не зміг залишитися на Купальську ніч, того човнярі відвезли на київський берег. Добре, що на святковій Братчині встигли повечеряти… Але таких, хто хотів додому, було небагато, натомість близько чотирьох десятків рідновірів виявили бажання святкувати Купайла аж до ранку. Було радісно, що вся молодь зосталася на Перуновому острові! Дівчата пускали на воду віночки, а хлопці намагалися їх виловити, щоб потім разом піти «шукати» чарівну Квітку Папороті.

Після купальського омовіння усі пройшли через Вінок Здоров’я, виплетений у зріст людини. А вже ближче до півночі дійшла черга до символу дівочої цноти — вербової Марени-Купайлоньки і головного чоловічого персонажу свята — опудала Купайла. З гумором, веселощами та співами, за ініціативою хлопців, деревце Марени втопили у дніпровській воді, не забувши при цьому зірвати собі віттячко на щастя. А вже коли дівчата взялися запалювати «своєю пристрастю» чоловічий персонаж — от же й сміху було! Та все ж вони справилися!

Хто не «знайшов» Квітку Папороті, ночував біля купальського багаття. Тут лунали красиві народні пісні, які виводили ніжні, чарівні жіночі голоси. Це створювало незабутні враження, особливо для тих, хто в цей час пішов купатися. Глянувши з плеса водойми на берег — нічого не було видно, крім купальського вогнища, від якого линув жіночий спів і розлягався над поверхнею води. А над головою світив повний Місяць і мерехтіли зорі… Мимоволі здавалося, що часу не існує, що всі, хто тут купався, перенеслися у минуле, злившись воєдино з цією купальською водою, з цими небесними зорями, Богами і Предками. І що ще було потрібно для справжнього людського щастя?

На підтримку акапельному співу залунала знову бандура, а потім і вогнедарова гітара. Імпровізований концерт тривав аж до світанку — мало хто й пішов перепочити до наметів, виставлених навколо святкової галявини.

А коли вже став наближатися священний час, жрець запросив усіх збиратися в дорогу — на зустріч Купальського Сонечка, щоб привітати його й поглянути, як воно «грає». Й учасники свята потягнулися за жерцем довжелезною вервечкою аж до Дніпра, з берега якого відкривався казковий краєвид східного берега річки.

Однак Сонечко з’явилося не відразу. Довга хмарна смуга закривала його схід. Тож онуки Дажбожі стали його викликати і молити Дажбога показати свій лик красний. Лунали молитви до Сонця з Ріґведи… А коли з-за хмар зблиснули перші промінчики, над рікою залунав Славень:

Славим Тебе, Сонце Краснеє!
Славим Тебе, Світлосяйнеє!
Славим Тебе, Око Боже!
Славим Тебе!..

Сонце зійшло! І показав Дажбог лик красний своїм онукам! І лише рибалки у човнах на Дніпрі не могли збагнути, що це за люди у вишиванках стоять на березі і співають, звідки вони тут взялися так рано і чому під їхній спів риба стала частіше клювати?..

— Слава Купайлу! — вигукнув жрець.

— Навіки слава! — пролунало у відповідь гуртово…

Просвітлені і натхненні, з поладованими душами повертались… Після привітання жерця із вдалим святом, яке відбулося, стали збиратися додому. За годину підійшов перший човен, а потім другий, третій... Рідновіри дякували цьому місцю, що їх так привітно прийняло на Купальську ніч, і прощалися, щоб повернутися сюди знову, на… свято Перуна. Але це вже буде зовсім інша історія…

П.М.: Голова Київської громади «Православ’я» Волхвиня Зореслава висловлює щиру подяку всім, хто взяв активну участь у підготовці й проведенні Купальського свята на Перуновому острові:

- жерцю Вогнедару, обрядодіям Зореславу і Яруні — за організацію й ведення свята;
- Дажбожому онуку Світозару (Громада «Православ’я») — за технічно-господарське забезпечення свята;
- Дажбожому онуку Православу (Громада «Поляни») — за підвезення човна й наметів;
- Дажбожим онукам Ратибору та Годиславу («Поляни) — за надання посильної фізичної допомоги у підготовці свята — та іншим.


_

Більше світлин у Facebook

Київські «Православичі» славили Купайла на Перуновому острові

Перунів острів — так поміж собою стали називати рідновіри цей мальовничий куточок дикої природи, що під Києвом. 21 червня у день Літнього сонцестояння тут відбулося чарівне дійство на честь Бога шлюбу і земних радощів — Купайла.

Всього кількасот метрів човном, і ти опиняєшся ніби в іншому світі, залишаючи позаду усі клопоти і турботи сірої буденності, щоб поспілкуватися з Рідними Богами, насолодитися подихом польових трав та квітів, походити босоніж по справжньому трав’яному килиму, зануритися з головою у прибережних водах живих і народитися знову.

Щоб проводити рідні свята саме тут, доводилося чути розмови неодноразово. Декого стримувала водна перешкода — мовляв, не можна машиною впритул під’їхати до місця проведення, інших — нібито неблизька відстань від зупинки найближчого громадського транспорту, хоча до переправи тут іти не довше, ніж у Гідропарку від метро, ще когось — дорожча плата за проїзд…У ледачих та скупих, справді, причин знаходилося чимало. Таким можна і в своєму дворі свята успішно проводити — і з них вистачить… Та тільки не справжнім романтикам, яких вабить рідна Природа, її чарівна таїна і незбагненність.

Купальське свято розпочалося привітанням Волхвині Зореслави його учасників, яке урочисто зачитала жриця Леля, член Священної ради ОРУ, голова Клавдієвської громади «Велесичі». За тим усі підняли долоні до святкового Сонечка, і жрець Вогнедар, заступник голови ОРУ, повів купальське обрядове дійство. А допомагали йому у цьому обрядодії Київської громади «Православ’я» Яруня та заступник голови Громади Зореслав.

З усього видно було, що організатори заходу намагалися якомога ближче наблизити сучасне свято до предківського. Адже люди мали можливість тут не лише піти хороводом, співаючи купальських пісень, а й потанцювати народні танці під автентичну музику, хореографічні рухи яких усім бажаючим показувала Ганна Бут, учасниця київського гурту української традиційної музики «Буття», почути спів під бандуру у виконанні випускника Стрітівської кобзарської школи, бандуриста Руслана, побачити, як палаюче колесо у вигляді Сонечка врізається у плесо водойми, освячуючи купальську воду, та й самим у неї зануритися.

Звісно, хто не зміг залишитися на Купальську ніч, того човнярі відвезли на київський берег. Добре, що на святковій Братчині встигли повечеряти… Але таких, хто хотів додому, було небагато — близько чотирьох десятків рідновірів виявили бажання святкувати Купайла аж до ранку. Було радісно, що вся молодь зосталася на Перуновому острові! Дівчата пускали на воду віночки, а хлопці намагалися їх виловити, щоб потім разом піти «шукати» чарівну Квітку Папороті.

Після купальського омовіння усі пройшли через Вінок Здоров’я, виплетеного у зріст людини. А вже ближче до півночі дійшла черга до символу дівочої цноти — вербової Марени-Купайлоньки і головного чоловічого персонажу свята — опудала Купайла. З гумором, веселощами та співами, за ініціативою хлопців, деревце Марени втопили у дніпровській воді, не забувши при цьому зірвати собі віттячко на щастя. А вже коли дівчата взялися запалювати «своєю пристрастю» чоловічий персонаж — от же й сміху було! Та все ж вони справилися!

Хто «знайшов» Квітку Папороті, ночував біля купальського багаття. Тут лунали красиві народні пісні, які виводили ніжні, чарівні жіночі голоси. Це створювало незабутні враження, особливо для тих, хто в цей час пішов купатися. Глянувши з плеса водойми на берег — нічого не було видно, крім купальського вогнища, від якого линув жіночий спів і розлягався над поверхнею води. А над головою світив повний Місяць і мерехтіли зорі… Мимоволі здавалося, що часу не існує, що ти потрапив у минуле, злившись воєдино з цією купальською водою і небесними зорями, Богами і Предками. І що ще було потрібно для справжнього щастя?

На підтримку акапельному співу залунала знову бандура, а потім і вогнедарова гітара. Імпровізований концерт тривав аж до світанку — мало хто й пішов перепочити до наметів, виставлених навколо святкової поляни.

А коли вже став наближатися священний час, жрець запросив усіх збиратися в дорогу — на зустріч Купальського Сонечка, щоб привітати його й поглянути, як воно «грає». Й учасники свята потягнулися за жерцем довжелезною вервечкою аж до Дніпра, з берега якого відкривався казковий краєвид східного берега річки.

Однак Сонечко з’явилося не відразу. Довга хмарна смуга закривала його схід. Тож онуки Дажбожі стали його викликати і молити Дажбога показати свій лик красний. Лунали молитви до Сонця з Ріґведи… А коли з-за хмар зблиснули перші промінчики, над рікою залунав Славень:

Славим Тебе, Сонце Краснеє!

Славим Тебе, Світлосяйнеє!

Славим Тебе, Око Боже!

Славим Тебе!..

Сонце зійшло! І показав Дажбог лик красний своїм онукам! І лише рибалки у човнах на Дніпрі не могли збагнути, що це за люди у вишиванках стоять на березі і співають, звідки вони тут взялися так рано і чому під їхній спів стала частіше клювати риба…

— Слава Купайлу! — вигукнув жрець.

— Навіки слава! — пролунало у відповідь гуртово…

Просвітлені і натхненні, з поладованими душами вертали… Після привітання жерця із вдалим святом, яке відбулося, стали збиратися додому. За годину підійшов перший човен, а потім другий, третій... Рідновіри дякували цьому місцю, що їх так привітно прийняло на Купальську ніч, і прощалися, щоб повернутися сюди знову, на… свято Перуна. Але це вже буде зовсім інша історія…

П.М.: Голова Київської громади «Православ’я» Вохвиня Зореслава висловлює щиру подяку всім, хто взяв активну участь у підготовці й проведенні Купальського свята на Перуновому острові:

- жерцю Вогнедару, обрядодіям Зореславу і Яруні — за організацію й ведення свята;

- Дажбожому онуку Світозару (Громада «Православ’я») — за технічно-господарське забезпечення свята;

- Дажбожому онуку Православу (Громада «Поляни») — за підвезення човна й наметів;

- Дажбожим онукам Ратибору та Годиславу («Поляни) — за надання посильної фізичної допомоги у підготовці свята — та іншим.