Русалії... Скільки таємничого і загадкового  у цьому слові. Із глибини минувшини нашого народу, торуючи часом тернистий, а іноді навіть нищівний для себе шлях, від наших славних Предків таки дійшло до нас це слово. Слово, за яким колись стояла чарівна дія, чи пак — обрядодія, зміст якої ми нині збираємо по зернинках, які вже ледь проглядаються у закутках нашої багатостраждальної Руси-України.

Споконвіку Русалії мали прямий стосунок до буяння рослинності, яка розмаювалася у травні. Тож у цей період наші Предки вшановували усі Божества, які так чи інакше були причетними до вегетативного процесу у Природі і з яким нерозривно був пов’язаний майбутній урожай. Тож Русалії — це і культ поля, і культ лісу («шума»), поклоніння річкам і озерам, населеним русалками, це і пошанування родичів, які відійшли у світ Нави, — культ Предків. Власне, це цілий комплекс весняних (читай — уже літніх) свят, який розтягнувся на цілий тиждень і міцно переплівся із Зеленими святами, або Зеленим тижнем.

За світоглядом наших Пращурів, під час Русального тижня Русалки виходять із води, де вони перебували всю зиму, і ходять по лісах та нивах. Їх потрібно задобрити, щоб вони не збивали квіту в житі, а, навпаки, щоб оберігали поля, сприяли урожаю. Тому у русальних обрядах беруть головну участь молодиці… А хлопцям і дівчатам не можна ходити в цей час  поодинці, бо польові Мавки залоскочуть, а водяні Русалки втоплять…

Цьогоріч Русальний тиждень виявився вельми вдатним — початок травня майже збігся з початком його першого тижня. З 30 квітня по 7 травня він був насичений цілим циклом свят. Так, 1 травня — свято Богині рослинності Майї, 2-го — Богині Живи, або Солов’їний Великдень, у четвер, 3-го, — Русалчин Великдень, у п’ятницю — Богині Мокоші, а потім — Клечальна субота, Зелена неділя і 7-го, у понеділок, — Проводи русалок.

Варто зазначити, русалок нині ми відносимо до Божеств. Адже це не духи, оскільки вони можуть проявлятися у світі Яви, це, швидше, маленькі Богині, яким раз на рік вищими Богами дозволено приходити до нас у гості — у наш світ, щоб потім знову повернутися у свій — у цьому наші Предки обов’язково допомагали і з відповідними піснями та обрядами проводили назад.

У цей час приходять до нас і духи наших померлих родичів — вони прилітають до нашого обійстя у Клечальну суботу і разом із зеленим клечанням потрапляють у нашу хату в Зелену (Клечальну) неділю, щоб подивитися, як ми нині господарюємо, як живемо. Тож їх потрібно не лише поминати, а й розмовляти з ними, як із живими.

Якийсь невимовний щем проймає душу, коли усвідомлюєш, скільки втратив український народ протягом віків бездержавності і чужовір’я. За цей час він майже змінив свою ментальність, несучи в собі вже відбиток чужинського світогляду. Але не варто впадати у відчай. А потрібно завжди пам’ятати цитату із книги Романа Коваля «Так творилося українське військо»: «Відродження України можливе завжди! Головне — не опускати рук, а наполегливо продовжувати працю на українській ниві». Тож чим це не гасло для теперішніх українських рідновірів?

Ще кілька років тому ми не святкували Русалій, а зосереджувалися на проведенні переважно головних свят Кола Сварожого. Й ось цього року, попри свою зайнятість на роботах і на присадибних ділянках, ми спромоглися організовано вшанувати Богиню Живу у середу, Русалок у Зелену неділю і провести їх у понеділок. МИ ЗРОБИЛИ ЦЕ!

Зелену неділю київські «православичі» розпочали традиційно — з Богославлення на Центральному жертовнику. А по тому на чолі з жерцем Спасом вирушили до Священного гаю. Шлях до нього був неблизький. І якби не бусик Православа, довелося б чимчикувати на Труханів острів. А так — потрапили, куди нам потрібно. Православ завіз нас аж на Корчувате.

Перед заїздом у зелену зону, робимо зупинку біля магазину, щоб поповнити запаси провіанту та прісної води (священні напої у нас уже були) і рухаємося далі. Переїжджаємо через чи то місток, чи то дамбу і… висідаємо. Далі пішки. Поволі занурюємося у зелене море.

Дорогою Православ нам показує місцину, де вірогідно могло колись бути Капище. Бачимо по колу висаджені 500-літні дуби. «Тут донедавна було футбольне поле, — розповідає наш провідник. — А там, де кути поля впиралися у дуби, — їх спиляли.»

Йдемо далі мішаним лісом по звивистій стежині ще з кілометр. Й ось перед нами розкривається простора галявина, навколо якої теж ростуть дуби такого ж віку, як і попередні. А поруч блищить плесо лісового озера. Може, тут було ще одне Капище? — запитуємо себе. І якась незбагненна радість огортає наше єство: ми — всередині Священного гаю, нас чимало, і немає сумніву, що ми успішно поспілкуємося з Русалками, Водничами і Лісичами…

Так воно і сталося. Спочатку у спів птахів, кування зозулі органічно вплелася мелодія сопілки, а потім запалало Жертовне вогнище, полинули у високость священні молитви, і Боги прославилися співом синів і дочок Сварги. Хлібною пожертвою та різнокольоровими стрічками молодиці задобрили лісових, водяних та інших Русалок, присутніх на святі. А вже на Братчині пролитим на землю священним напоєм були вшановані наші родичі, які із Нави завітали цього дня до нас у гостину.

Свято видалося настільки славним, що нас вирішив привітати сам Перун-громовержець. Він супроводжував громаду всю дорогу до бусика. І тільки ми розсілися, щоб їхати, він з нами й попрощався.

А в понеділок Русалок проводили додому. Але це вже інша сторінка Відродження Української рідної віри.

Вогнедар