Вогонь — одна із священних стихій.

Вогню поклонялися всі арійські народи. У Рігведі згадується найголовніший Вогонь — «Пуп племені», а за ним стоять менші, сімейні Вогні, що називаються «Владикою дому». У Римі в храмі Вести горів вічний Вогонь, який підтримували жриці-діви (весталки). У Литві перед Кумиром Перуна (Перкунаса) безперервно палили дубові дрова, підтримуючи невгасиме Вогнище «Знич», яке називали «Вічним Отцем». У Білорусі вважали однією з основ родини — Домашній Пенат, цілюще й всеочищаюче начало.

В Україні збереглося чимало язичницьких обрядів, пов’язаних з Вогнем. При входинах у нову хату вносять Вогонь зі старої печі (або жар), з якого розпалюють нову піч. Щовечора господиня ставить на Вогонь подарунок — горщик з водою. Українці й білоруси ніколи не давали з печі жаринок сусідам. Краще дати сірники, бо вважають, що з Вогнем можуть піти з дому добробут, або буде неврожай на хліб. Адже Вогонь також має назву БАГАТТЯ, що близьке до «багатства» (чи не тому свого часу було поширене слово «огнищанин» — у Київській Русі X–XII ст. — головний управитель князівських маєтків, або управитель всього князівського дому — огнища). Якщо ж дали жарину, то вимагають повернути ту ж саму жарину, а в разі неповернення, йдуть до сусіда самі «позичати», хоч у цьому й немає потреби. Дітей змалку привчали шанувати цю родинну святощ: не дозволяли лаяти, плювати, оскверняти. Обряди з Вогнем здійснювалися на всі язичницькі свята. У карпатських русинів є переказ про те, що Цар-Вогонь з Царицею-Водицею сотворили світ. Про поєднання Вогню й Води співається і в українських колядках. Розпалювання Різдвяних Вогнищ і стрибання через них вважається обрядом очищення.

Християнська церква забороняла язичницькі Вогнища. Подібні язичницькі ритуали побутували й на Сході. Так, 65 правило Трульського собору забороняло ці обряди: «В Новомесячия, возжигания некоторыми перед своими домами костров, через кои, по некоторому старинному обычаю, безумно скачут, повелеваем отныне упразднити. Посему аще кто учинит что-либо таковое: то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен» (Месяцеслов, 137).

Вугіллям з Вогнища в старих часах освячували Воду, якою лікували пристріт (уроки, «зглаз»). Тричі кидають жаринки з печі у Воду, читаючи молитву:

«Від чорного ока,

Від карого,

Від жовтого,

Від зеленого,

Від сірого,

Від синього.

Урок над порогом,

Урочище під порогом.

Урок нічого не бачить.

Урочище нічого не чує.»

Цю воду дають пити, або окроплюють нею хворого.

Хоч обряди з Вогнем здійснюються на всі язичницькі свята, та все ж є й окреме свято Вогню, яке настає щороку 1 вересня і відоме також як Свіччине Весілля, Весілля Комина. У цей день здійснюють Перше осіннє запалювання свічки, печі, вшановують домашнє Вогнище: обмазують, білять піч, розмальовують комин тощо.

Стихію Вогню уособлює Вогнебог Симаргл, якого наші Предки уявляли у вигляді крилатого собаки. Велесова Книга донесла до нас деякі молитви до Нього.

Славимо Вогнебога Симаргла,

який гризе дерево і солому

І вогнехурделицю розвіває

Вранці, вдень і ввечері.

І Йому вдячні

За сотворені борошна і питія,

які є їжею,

Що зберігаємо в попелі,

А Вогонь роздмухаємо,

Щоб горіло!

(ВК, 31)

Симаргл (Вогнебог Сварожич) — посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів): «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» — знаходимо у «Слові якогось христолюбця» (27). Його стихія — повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Палимо Вогонь сильний

І кладемо до нього дарунок,

Так, щоб Вогонь був до Сварги,

Так, щоб тріщав він в Огні,

Й ділився на двоє й на троє...

Бо то є знак од Богів,

Що любиться тая жертва їм і хочуть її.

(ВК, 30)

Цьому Богу-Вогнику Симарглу

речемо показатися

і стати на Небі і світити

аж до вранішнього світла.

Наречемо його іменем Вогнебога

І йдемо трудитися, як і всяк день

молитву сотворивши, поївши,

ідемо до полів наших трудитися,

як Боги веліли кожному чоловікові,

що має трудитися на Хліб свій.

(ВК, 3-А)

Гори, гори ясно!

Щоби не погасло!

Гори, гори жарко!

Приїде боярко,

Сам на конячці,

Жінка на корівці,

Дітки на кицьках

В красних черевичках!

(Давньоруське замовляння для викликання Вогню)

Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів, тому він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.

За матеріалами народознавчих праць Галини ЛОЗКО