Вогонь — одна із священних стихій.

Вогню поклонялися всі арійські народи. У Рігведі згадується найголовніший Вогонь — «Пуп племені», а за ним стоять менші, сімейні Вогні, що називаються «Владикою дому». У Римі в храмі Вести горів вічний Вогонь, який підтримували жриці-діви (весталки). У Литві перед Кумиром Перуна (Перкунаса) безперервно палили дубові дрова, підтримуючи невгасиме Вогнище «Знич», яке називали «Вічним Отцем». У Білорусі вважали однією з основ родини — Домашній Пенат, цілюще й всеочищаюче начало.

В Україні збереглося чимало язичницьких обрядів, пов’язаних з Вогнем. При входинах у нову хату вносять Вогонь зі старої печі (або жар), з якого розпалюють нову піч. Щовечора господиня ставить на Вогонь подарунок — горщик з водою. Українці й білоруси ніколи не давали з печі жаринок сусідам. Краще дати сірники, бо вважають, що з Вогнем можуть піти з дому добробут, або буде неврожай на хліб. Адже Вогонь також має назву БАГАТТЯ, що близьке до «багатства» (чи не тому свого часу було поширене слово «огнищанин» — у Київській Русі X–XII ст. — головний управитель князівських маєтків, або управитель всього князівського дому — огнища). Якщо ж дали жарину, то вимагають повернути ту ж саму жарину, а в разі неповернення, йдуть до сусіда самі «позичати», хоч у цьому й немає потреби. Дітей змалку привчали шанувати цю родинну святощ: не дозволяли лаяти, плювати, оскверняти. Обряди з Вогнем здійснювалися на всі язичницькі свята. У карпатських русинів є переказ про те, що Цар-Вогонь з Царицею-Водицею сотворили світ. Про поєднання Вогню й Води співається і в українських колядках. Розпалювання Різдвяних Вогнищ і стрибання через них вважається обрядом очищення.

Християнська церква забороняла язичницькі Вогнища. Подібні язичницькі ритуали побутували й на Сході. Так, 65 правило Трульського собору забороняло ці обряди: «В Новомесячия, возжигания некоторыми перед своими домами костров, через кои, по некоторому старинному обычаю, безумно скачут, повелеваем отныне упразднити. Посему аще кто учинит что-либо таковое: то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен» (Месяцеслов, 137).

Вугіллям з Вогнища в старих часах освячували Воду, якою лікували пристріт (уроки, «зглаз»). Тричі кидають жаринки з печі у Воду, читаючи молитву:

«Від чорного ока,
Від карого,
Від жовтого,
Від зеленого,
Від сірого,
Від синього.
Урок над порогом,
Урочище під порогом.
Урок нічого не бачить.
Урочище нічого не чує.
»

Цю воду дають пити, або окроплюють нею хворого.

Хоч обряди з Вогнем здійснюються на всі язичницькі свята, та все ж є й окреме свято Вогню, яке настає щороку 1 вересня і відоме також як Свіччине Весілля, Весілля Комина. У цей день здійснюють Перше осіннє запалювання свічки, печі, вшановують домашнє Вогнище: обмазують, білять піч, розмальовують комин тощо.

Стихію Вогню уособлює Вогнебог Симаргл, якого наші Предки уявляли у вигляді крилатого собаки. Велесова Книга донесла до нас деякі молитви до Нього.

Славимо Вогнебога Симаргла,

який гризе дерево і солому
І вогнехурделицю розвіває
Вранці, вдень і ввечері.
І Йому вдячні
За сотворені борошна і питія,
які є їжею,
Що зберігаємо в попелі,
А Вогонь роздмухаємо,
Щоб горіло!

(ВК, 31)

Симаргл (Вогнебог Сварожич) — посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів): «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» — знаходимо у «Слові якогось христолюбця» (27). Його стихія — повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.

Палимо Вогонь сильний
І
кладемо до нього дарунок,
Так
, щоб Вогонь був до Сварги,
Так
, щоб тріщав він в Огні,
Й
ділився на двоє й на троє...
Бо
то є знак од Богів,
Що
любиться тая жертва їм і хочуть її.

(ВК, 30)

Цьому Богу-Вогнику Симарглу

речемо показатися
і стати на Небі і світити
аж до вранішнього світла.
Наречемо його іменем Вогнебога
І йдемо трудитися, як і всяк день
молитву сотворивши, поївши,
ідемо до полів наших трудитися,
як Боги веліли кожному чоловікові,
що має трудитися на Хліб свій.

(ВК, 3-А)

Гори, гори ясно!

Щоби не погасло!
Гори, гори жарко!
Приїде боярко,
Сам на конячці,
Жінка на корівці,
Дітки на кицьках
В красних черевичках!

(Давньоруське замовляння для викликання Вогню)

Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів, тому він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. Є підстави вважати Симаргла охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.

За матеріалами народознавчих праць Галини ЛОЗКО