Овъ же дьрьнъ въскроущь на главh покладая, присягоу творить…

(Той же, дерен вирізавши, на голову поклавши, присягу творить)

«Бесhда Григорія Богослова объ испытаніи града» (ХІ ст.)

Лютичі, укладаючи мирний договір, обрізали пасмо волосся,

змішували його з травою або скибкою дерну і «вдаряли по руках»

(Тітмар Мерзербурзький, початок ХІ ст.)

Поняття Землі – глибинне і складне. Це, насамперед, рідна мати – символ місця, де народжується людина. Земля заселена (село) – місце появи Роду людей. Земля родюча – ґрунт для вирощування врожаю. Земля священна – хранилище Предків – місце, що випускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжувати. Й досі побутує приказка: „Із землі вийшли, в землю й підемо”. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне нашій Рідній вірі з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі спричинює генетичні зміни. Втрата зв’язку з Рідними Богами неминуче призводить до викривлення людської душі.

Тільки в Рідній Традиції набуває повного і глибинного осмислення священний шлюб Батька Неба (Сварога) і Матері Сирої Землі. Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-космосу, тієї невмирущої сили, яка несе нам початки Життя: „Се повінчаємо Небо і Землю і справимо весілля їм, як для мужа і жони”. Саме знання законів природи в Рідній вірі стало основою світоглядних уявлень про вічне повернення всього сущого. Древні поняття: „круги своя”, Кола Сварожі, Кол-зоря (Полярна зірка, наче своєрідна вісь, навколо якої обертається вся Галактика) відображають циклічний плин часу. Священний шлюб (ієрогамія) стає відображенням всезагальних законів природи, де людське і божественне стають тотожними. Земля, запліднена небесним дощем, народжує зі своїх надр рослинність і живих істот. Уявлення про Землю як жінку-матір існувало у всіх етнічних релігіях. У наших Предків був звичай народжувати дітей на землі або класти немовля на землю, що вважалося магічним обрядом набуття життєдайної сили.

Молитви до Богині Землі та Бога Неба існували в усіх арійських народів. Так, в Атхарваведі є молитва-оберіг: „Земля-мати, я – син Землі, Парджанья-Батько, хай спасуть вони нас!” (ХІІ, 1,12). У Рігведі згадується парне Божество Небо-і-Земля – Дьява-Притхіві, вони уособлюють чоловіче і жіноче начала, від злиття яких походить Всесвіт. Всі живі істоти і Боги – їхні діти. Поетична молитва Небу-і-Землі, збережена Ріґведою, свідчить про високий рівень арійської теології і теогонії, і цілком може задовольнити релігійні потреби сучасних рідновірів:

На початку я наполегливо кличу Небо-і-Землю,

Жертвами і шанобливістю до високих, достойних жертв!

Адже і ті попередні поети, оспівуючи,

Славили найперше цих двох великих, чиї сини – Боги!

Складемо пошану двом первородним Родителям,

Новими похвальними піснями на місці жертвопринесення!

Прийдіть до нас, Небо-і-Земля, разом з божественним

Родом! Великий ваш захист.

А також у вас є безліч дарунків,

О, Небо-і-Земля, скарбів для щедро приносящих.

Дайте нам те, за чим ви не шкодуєте!

Захищайте нас завжди своєю милістю! (Ріґведа, VII, 53).

Інший урочистий славень Землі виконувався, вірогідно, перед початком весняних ритуалів:

Насправді так: ти несеш

Тягар гірський, о Земля,

Ти, яка оживлює ґрунт,

Своєю потужністю, о схиляста, о могутня!

Похвали, о рухлива,

Вторують тобі крізь ночі,

Тобі, яка підкидає возливання неба,

Наче кобилиця баского коня, о світла!

Наймогутніша, ти, що силою

Утримуєш на землі великі дерева,

Коли для тебе блискають громовиці з хмари,

І потоки дощу ізливаються з неба! (Рігведа,V.84)

На початку 90-х біля Видубицького монастиря християнські фанатики розбили статую двостатевого Божества наших Предків, яка свідчила про спільне походження індо-арійського і давньоруського пантеону. У науковій літературі ніде не згадується про такого Бога-Богиню. Однак у слов’янському фольклорі відомо чимало замовлянь, віншувань, пов’язаних з культом Матінки Землі. Маємо також і українські обрядові побажання: „Щоби ся мав, як свята Земля”, „Будь великий, як верба, а багатий, як Земля, а здоровий, як вода”; молитви-звернення до Землі перед початком збору цілющих трав: „Земля-Матінка, прийми від мене, що даю для тебе” (кладуть на землю кусень хліба), „Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати”.

Ми, рідновіри-язичники повинні міцно стояти ногами на Землі своїй. Саме тут ми черпатимемо її животворну енергію, насичену духмяними пахощами чебрецю (євшан-зілля), густо скроплену кров’ю лицарів, полеглих у боротьбі за неї. Земля, в якій спочивають наші Предки, доти охоронятиметься мудрим Велесом („держателем Землі”), поки ми житимемо за законами нашої віри і співатимемо славу Рідним Богам. Наш землеробський народ споконвіків шанував її як матір-годувальницю, вважаючи Землю членом своєї родини. Від’їжджаючи на чужину, українці брали жменьку рідної землі в хустину і тримали як оберіг душі. Зріднення з Землею — характерна риса народу-землероба.

Народ же, який не має своєї землі, не має й свого неба. Він блукає по світу, як те бадилля „перекотиполя”, що його несе Вітер у степу. Він ніколи не повертається на «круги своя». Його менталітет лінійний: від сотворення світу до його кінця, за яким уже ніколи не настане нове народження. Тому йому хочеться загарбати увесь світ, нажитися сьогодні за рахунок інших, все нових і нових обдурених, бо він же ніколи не повертається назад. Необоротний час міцно зафіксований юдейською традицією. Тут навіть бог стає історичною особою, яка карає порушників закону всілякими карами, аж до апокаліпсису (кінця світу) включно. Християнство й іслам, як паростки юдейського коріння, відкинули одухотворення природи як гріховне начало. Більше того, вони вступили в жорстоку боротьбу проти всього природного і життєвого.

У писемних пам’ятках, спрямованих проти язичництва, християнські ченці й різні хронікарі, між іншим, зафіксували й деякі згадки давніх обрядів Рідної віри. Так, Тітмар писав: „слов’яни при укладанні мирних угод подавали пучок зірваної трави або пасмо зрізаного волосся”. У народному уявленні трава – волосся Матері Землі. Отже, трава з дерном має символізувати саму Богиню Землю. Присяга з дерном на голові сформувалася ще в часи виникнення хліборобської культури, існувала вона й у Київській Русі задовго до християнства і ще багато століть після насильницького охрищення русичів. Подібні звичаї відомі з українських казок: промовляючи клятву, цілували (або навіть їли) землю. Така дія має засвідчити непорушність чи справедливість даного слова. Порушення такої клятви ніколи і нікому не прощалось. Сама Земля-Мати в такій присязі виступає як справедливий суддя: „Хай розсудить нас Мати Сира Земля”.

Часто присягу з дерном на голові складали ще в ХІХ столітті, судячись за те чи інше земельне угіддя. Так, дослідник слов’янської міфології А. Афанасьєв подає кілька виписок із судових справ: „Олешко, поклавши землю собі на голову, відвів тому жниву межу”; «…Пронько Михайлов, поклавши землі на голову, ту спірну землю обійшов, і межу їм наперед учинили» (Поэтические воззрения славян на природу. – М., 1994. – Т. 1, с. 148).

За неправдиву („ложну”) клятву Богиня Земля насилає покарання – смерть. Так, у „Віснику Європи” (1813, ХІІІ, 28-29) читаємо: „У Рязанській губернії один простолюдин, оспорюючи належність лугу, вирізав дернину, поклав її на голову і, перехристившись, клявся перед свідками, що коли право своє на покіс він стверджує ложно, то нехай сама Мати Рідна Земля прикриє його навіки”. Як видно з опису, до давнього язичницького обряду вже додалось хресне знамення. Згодом обхід земельного наділу з дерном був замінений обходом з іконою Богородиці (аналог Богині Землі!) на голові. Така присяга вже стала називатися „наділ землі по Пречистій” (Юр. Акт., 16, 18, 20, 32; Уложеніе, гл. Х., стат. 226–227).

Справді, в народі таки довго жило язичницьке уявлення про Богородицю як Матір Землю. Федір Достоєвський у романі „Біси” вклав в уста своєї героїні такі думки: „Богородиця – велика мати сира Земля єсть, і велика в тому радість. І всяка туга земна, і всяка сльоза земна радість нам дає; а як напоїш сльозами під собою землю на пів-аршина вглиб, то в той же час про все возрадуєшся. І ніякої, ніякої, каже, туги твоєї більше не буде, таке, каже, – існує пророцтво”.

У всіх слов’ян існує поняття „земляк” – так називають людей, народжених в одному краї. Вони – діти однієї матері. У скандинавів обряд побратимства подібний до нашого: посвячувані стають на землю колінами, а над головами тримають вирізаний з землею дерен і промовляють клятву на вірність. Через цей обряд стають ніби вигодувані однією матір’ю. Германці також прикликають у свідки своєї присяги Землю-Матінку: коли сперечалися за земельне угіддя, брали скибу землі й приносили до феодала. Торкнувшись мечами до цього дерну, починали поєдинок. Богиня Земля судила перемогу тому, хто правдивий у своїх свідченнях. Аналіз великого звичаєвого ареалу, пов’язаного з культом Землі, свідчить, що цей культ був розвинений серед усіх арійських народів.

Особливо він був притаманний слов’янам-хліборобам. Християнські пастирі постійно намагалися поборювати язичницькі звичаї та обряди, які, незважаючи на переслідування церкви, виконували їхні прихожани. Так, у ХIV ст. новгородські „стригольники” вчили сповідуватися не попові, а Землі, за що їх називали єретиками. Костянтинопольський патріарх написав до них спеціальну грамоту: „Ще й таку єресь прикладаєте, стригольники, велите до землі каятися людині, а не до попа... і духовний отець від гріха того відмовитися велить... А хто сповідається до землі, то сповіді нема йому: земля бо бездушне творіння, і не чує, і не вміє відповідати” (за Афанасьєвим, т. 1, с. 143). Для народу Земля ніколи не була бездушною. Вона наділена почуттям і волею, величезною очисною силою, так само, як і вода.

Цей обряд описаний багатьма етнографами в багатьох працях. Наведемо один з описів. Сповідь Землі була таємною. Викопавши ямку в землі, говорять: „Ісповідуюсь тобі, чорна земля і зелена трава, що я...” Так промовляють тричі, розказавши своє горе, чи хибний вчинок, просять очищення, після чого ямку закопують (Толстой Н. И. Очерки славянского язычества. – М., 2003. – С.508 – 510). Те саме роблять на Вогонь у печі: розгрібають жар чи попіл, промовляючи: „Богу сповідуюсь... Якщо я порушу..., то не бачити мені лиця Божого і в вічному вогні горіти”. Ямку засипають попелом (Русская историческая библиотека. – СПб, 1880, ч. 1. – Т.6. – С. 223 – 224).

Згадки про обряд спокути землі зберігся і в християнських духовних віршах:

„Ой як каявся молодець сирій Землі:

Ти покай, покай, Матінко Сира Земля!

Єсть на душі три тяжкії гріха,

Да три тяжкії гріха, три великії...” (В. Варенцов, цит. за: Толстой, 510).

Клятва Землею широко застосовувалася в ініціальних обрядах: посвячення в Рідну віру, в сан волхва, в козаки, а також при укладанні угод. У кожному випадку були свої особливості. У давні часи цей обряд супроводжувався викликанням Велеса як свідка присяги, хранителя світового правопорядку. Велес – син Землі, має тісний зв’язок з Предками і переносить їм відомості про зміну соціального статусу заприсяжуваної людини. Ще автори XVII ст. писали: „багато такого трапляється, що відводячи землю і несправедливу межу покладаючи, і умирали на межі” (за вид.: Посошков И. М. Книга о скудости и богатстве. – М., 1937. – С.262).

В Опольському Земельному статуті 1562 р. (Сілезія, Польща) є правило складання присяги: „селяни повинні роздягтися до сорочки, стати на коліна в ямі, виритій на один лікоть завглибшки, тримати на голові дерен, не мати при собі ні ножа, ні зброї, і таким чином промовляти присягу” (Афанасьєв, т.1, с.147).

Сутність цієї присяги полягає в створенні порубіжної ситуації: поклавши скибу землі з дерном на голову, ми розсуваємо межу між підземним світом Пращурів і земним життям людей. Посвячуваний повинен символічно вмерти в попередньому своєму статусі і знову народитися в новій якості як повноправний член громади. Постриження волосся заприсяжуваного також має сакральний зв’язок із Велесом (пор. Волосом – співзвучність). Велес – Предок людей, народжених Матінкою Землею. Зрізане пасмо волосся посвячуваного змішується з дерном (закопується), символізуючи тимчасову смерть і нове народження (воскресіння). Адже і Велес – умираючий і воскресаючий Бог. Стадія воскресіння в цьому обряді настає після освячення вогнем і вдягання оберегів. Отже, Велес, як Бог Правдивості, є свідком і сторожем присяги.

Після складання такої клятви посвячуваний стає рівноправним членом громади і має право на вічне перевтілення.

Якщо під час складання клятви людина вмирає, це означає, що вона була не права. Смерть „під дерном” вважалася найганебнішою. Зрадник присяги назавжди залишається „під дерном” — вічним рабом.

Коли ж людина присягає, а потім зраджує присягу — вона виганяється з громади, втрачає правоздатність. Для таких відщепенців існували визначення, як: „дерноватий холоп” (раб), „дерновата челядь” (довічні раби), „проданий одерень” (проданий в рабство). У давньоруській мові слово одерень означало „перехід володіння від однієї особи до іншої”, тобто від продавця до покупця. Слова одерень, одереньце у Велесовій Книзі означають: наймит, кріпак,  невільник, полонений, раб.

Земля з давніх-давен використовувалась і в козацьких обрядах при обранні кошових отаманів на Запорозькій Січі. Новообраного отамана становили в коло. „А старі січові козаки, сивоусі діди, славні низові лицарі, по черзі підходили до нього й сипали на його виголену голову пісок чи мазали тім’я голови болотом, якщо погода на той час була дощовою...” Так само відбувалося приведення до присяги судді, писаря, осавула й курінних отаманів. (Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. – Львів, 1990, т.1, с. 134). Клятва Землею свідчить, насамперед, про чесне ім`я заприсяжуваного, про його рівноправність як члена громади, про його зв’язок з родовим колективом (нацією) і рідною країною (державою).

Повноправний статус, правоздатність члена язичницької громади визначається його належністю до родової групи (громади, в якій він посвятився в Рідну віру, якій присягнув спільністю Землі). Отже, зрада цієї присяги має розглядатися як втрата зв’язку з Землею, а через неї й з Родом, громадою і вважається не тільки втратою повноправності, а й дорівнює духовній смерті.

Для Рідної віри характерне синівське ставлення до Матері Землі. Ми уявляємо її як живу й одухотворену Богиню, наділену розумом і великою відтворюючою силою, здатністю відчувати біль і радість. Земля як планета – жива істота.

Галина ЛОЗКО

Опубліковано в часописі «Сварог» – 2005. № 17–18. – С. 18–20.