Язичницька духовна верства

Цілком логічно припустити, що суспільну ієрархію слов’яни отримали у спадок від своїх давньоєвропейських предків — аріїв. Володимир Шаян писав: «… що найбільше здивує і нас самих, це добре й високозорганізована теократія цих держав і народів. Теократія — це система правління держави, у якій найвище місце і найважливішу роль відіграють священики чи жерці. Таку визначну чи вирішальну роль відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах» [«Віра Предків наших» (ВПН).148–265].

Розглядаючи духовну верству слов’ян, доцільно навести дослідження відомого знавця слов’янського язичництва академіка Бориса Рибакова, який з великою повагою ставився до рідних вірувань слов’ян і ретельно їх описав. Також і польський вчений Р. Ловмянський вважав, що суспільний стан слов’янського жрецтва «ієрархічно організований, формується на етапі державної організації (від якої одержує матеріальну підтримку)… й керує релігійним життям певної області».

Після християнізації Русі волхви ще продовжували свою діяльність, але церква жорстоко їх знищувала, про що знаходимо записи в літописних джерелах. У Новгороді волхви продовжували діяти до ХІІІ століття. Повість врем’яних літ подає коротку замітку: «В літо 6735 (1227) сожьгоша волхвів 4 — творяхут їх потвори діюще. А то бог вість! І сожгоша їх на Ярославлі дворі»[«Повість врем’яних літ» (ПВЛ).1227]. Громадське спалювання чотирьох чарівників-чаклунів у центрі міста свідчить не тільки про кровожерність християнської церкви, але й про ту велику значимість, яка надавалася волхвам.

Слов’яни ще за найдавніших часів мали власні суспільні звичаєві інститути, які реґламентували стосунки племен та князів, жерців, віча (народних зборів), ради старійшин та народу. Концепція Бориса Рибакова обґрунтовує існування такого важливого інституту суспільної регуляції життя слов’янського суспільства, як жрецтво в ранній історії Київської держави. Він писав: «Управління релігійним життям було непростою справою навіть на рівні окремого селища; воно було складним на рівні племені зі спільним громадським святилищем і воно стало цілком ускладненим і багатогранним на рівні держави, що об’єднувала близько півсотні племен. Простий сільський волхв повинен був знати і пам’ятати всі обряди, заговори, ритуальні пісні, уміти вираховувати календарні строки усіх магічних дійств, знати лікарські властивості трав. За сумою знань він мав би наближатися до сучасного професора етнографії з тією лише різницею, що етнограф повинен довго вишукувати напівзабуті пережитки, а давній чаклун, ймовірно, отримував чимало від своїх учителів-попередників. Без неперервної спадщини поколінь не можна уявити собі тисячолітню традиційність усіх різновидів східнослов’янського фольклору» [Риб. 302]. Вчений дійшов висновку про наявність у східних слов’ян досить розвинутого суспільного стану духовних провідників, якими були волхви. Саме цей факт дає змогу доповнити наше уявлення про кастову структуру слов’янського, в тому числі й давньоруського (давньоукраїнського) суспільства.

Таким чином, маємо визнати, що слов’янська ієрархічна (варнова) структура суспільства була тотожною кастовому укладу давньоарійських племен: жрецтво (волхви), воїни (дружинники), виробники (землероби, ремісники) та раби (полонені, прислуга та ін.). Кожна варна мала й свої власні цінності та норми права.

Звичайно, за давніх часів існували різні назви представників духовної верстви рідної віри, що стосувалися людей з різними професійними якостями та відрізнялися ступенями духовної ієрархії, до яких належали три основні групи: волхви, потворники, баяни. Розглянемо їх докладніше (за Б.Рибаковим та І.Срезнєвським), хоча й цей перелік не вичерпує всієї професійної палітри чарівницьких спеціалізацій.

І. ВОЛХВИ

Назва походить від «волшба», «волшебний» — чарівництво. Вони поділяються на такі ступені:

Великий Волхв. З досліджень відомого науковця-археолога, знавця язичницької традиції Бориса Рибакова нам відомо, що вищий ступінь волхвівського стану (варни, касти) — це рівень плем’яного Волхва; у Велесовій Книзі згадується, що руси мали верховного волхва, який об’єднував усі руські племена і, відповідно, керував волхвами цих племен. Функції та якості Великого Волхва полягали саме у збереженні священних знань, обґрунтуванні рідного богослов’я, правових норм, звичаю, що відповідало найвищому ступеню його посвяти;

Жрець — дослівно «той, хто запалює Вогонь», «приносить пожертву Богам», відповідальний за здійснення вседержавних священних обрядів, славлень Богів, проведення народних і родинних свят;

Відун — відаючий, майстер передбачень, ясновидющий. Відуни при Святині Світовида ворожили з допомогою білого коня, або за кількістю священного напою, який лишався протягом року в розі Світовида та ін. Відуни переважно займалися пророцтвами на державному рівні, складали оракули.

ІІ. ПОТВОРНИКИ

Назва походить від слова «творити» — буквально «творець» (виробник, майстер). До них належали:

Чарівник — знавець цілющих властивостей трав, який виготовляв обрядові напої, лікувальні настоянки, а також займався ворожбою з допомогою чарівних речей;

Обавник — обрядодій, який читає славлення, примовки, лікувальні заговори та ін.; він також може виготовляти «черти і різи»; назва походить від давньослов’янського «обаяти» — ладувати словом;

Хранильник — майстер, який виготовляє священну атрибутику, зброю, спорядження, обереги та прикраси храмів; назва від старослов’янського «хранити» — оберігати;

Наузникмайстер виготовлення чарівних вузлів (наузів), ладанок та інших оберегів як для храмів, так і для окремих осіб.

Облакогонитель — чаклун, який розганяє хмари; назва з давньоруського  «облаки гонити», сучасне «гонихмарник»; у Карпатах нині популярна назва таких людей мольфар, щоправда, вона латинського(molfare), а не українського походження, й могла поширитися в середовищі гуцулів лише з часів Середньовіччя, коли в європейських університетах, як правило, вивчалася латина (загальноприйнята в Європі мова науки). Отож, приїжджі на канікули спудеї-українці й могли впровадити латинське «учене» словечко.

Зілейник — знахар, чаклун, який лікує цілющими травами, коренями; виготовляє всілякі мазі, настої та ін.


ІІІ. БАЯНИ

Назва походить від «баяти» — розповідати, оспівувати. Вони поділяються на:

Кощунників — виконавців священних пісень про Богів, стародавніх міфів, переказів про героїв (пор. з кобзарями, виконавцями козацьких дум — героїчного епосу);

Кудесників знавців святкових ігрищ, умільців створювати веселощі під час свят; назва походить від давньоруського кудес (ритуальний бубон), в який б’є кудесник для ладування учасників;

Кобниківворожбитів, які ворожать за пташиним польотом, а також знавців народних прикмет; назва від старослов’янського кобь — наслідувати птахам, «творити кобі».


Галина ЛОЗКО

/Суспільна ієрархія та духовна вества слов’ян.
Боги і народи. Етносоціальний вимір: курс релігієзнавства. —
Тернопіль: Мандрівець, 2015. — 624 с/


Ілюстрації: картини художника Віктора Крижанівського