Чорт. У зв’язку з фактичним двовір’ям Предків, не зовсім чітким є поняття «Нечистої Сили», оскільки з прийняттям офіційної християнської віри всі давні Боги й духи були віднесені до когорти «нечистих». Ось як про це пише Митрополит Іларіон: «Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи Демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту»66.

Прикро читати в такого поважного дослідника про якусь «систему», яку нібито внесло християнство. Кожному сумлінному знавцеві нашої міфології очевидне протилежне: християнство дощенту зруйнувало ту чітко вибудувану систему, яка існувала в релігії наших Пращурів. Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися у сутність християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, і з чим вела постійну боротьбу.

За християнськими уявленнями, Чорт — людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має давнє дохристиянське походження, але встановити, якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, нині вже важко.

Однак є два погляди на цей образ нашої міфології: Чорт як духов­на постать і чорт як незвичайна обдарована людина. Ще у XVII ст. українці уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: «Кудес, Кудесник — чорт або чаровник» — писав Памво Беринда про Чорта у своєму «Лексиконі...» (1627). Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник тощо. Слов’яни, як відомо, без особливих мук сумління досить часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха.

Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає у людини душу. Його ж самого часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, людину. З цього уявлення видно, що Чорт смертний, як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давнину це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами».

В Україні за часів Козаччини такими «чортячими» рисами наділяли характерників — особливо удатних козаків, які в надзвичайно скрутних, на перший погляд, безвихідних ситуаціях якимось дивовижним чином виходили переможцями. Таку майстерність сприймали за характерницькі «чари». І нині про таких спритних людей в українських селах кажуть: «От, чортяка!»

Існує й інша постать Чорта. В духовному значенні він близький до Чорнобога (Бога Ночі) і в цьому виявляються його теїстичні риси. Іноді образ Чорта у казках можна порівняти з Велесом (наприклад: литовський Велняс — Чорт) — охоронцем скарбів, неперевершеним майстром перетворення (метаморфоз, зміни зовнішності тощо), а також покровителем талантів. Чорт як духовна постать близький і до Домовика, бо обидва перебувають на межі світу Яви, можуть переходити за цю межу («за чєрту»), щоб допомогти людині. Як до перших, так і до других Чортів зверталися в разі потреби. Користуючись умінням таких Чортів, люди могли просити допомоги в чаклунів, кудесників, знахарів або звертатися власними молитвами до Чорта. Такі молитви відомі: при входженні в річку; як щось загублять; ховають або знаходять гроші; коли жінка хоче, щоб Чорт привів чоловіка додому тощо. Наприклад, уявлення про те, що Чорт живе у воді, роблячи її дуже холодною, спричинило таку молитву-заговір: «Чорт, Чорток, не ламай кісток! Ти — з води, а я — у воду!»67

Образ Чорта у слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнського погляду, тому й нині ще залишається малодослідженим. Але пам’ятаємо, що «не такий Чорт страшний, як його малюють!» — і в цьому є велика мудрість народу і його велика таємниця.

Лозко Г. С. Українське народознавство