Богознавство

Урочисто, натхненно, щиро, весело — на славу вдався цьогоріч Святвечір у столиці Русі-України, який проходив в музеї Івана Гончара. 23 грудня в літо 7524 сюди завітало багато Дажбожих онуків — як киян, так і гостей — юнаки, дівчата, молоді подружжя з дітьми і вже поважні побратими і посестри.

Далі...

15–21 лютого 7523 літа святкуємо прадавнього українського Колодія — свято сонячного циклу, яке означає, що сонце переходить від зимового холоду й темряви до весняного тепла й світла. Про це свідчить сама назва Свята: КОЛО-ДІЙ. Якщо пригадати, що слово коло — це стародавня назва Сонця, то неважко буде зрозуміти початкову звертальну форму, яка переросла у назву цього Весняного свята: «Сонце, дій (грій)!» І воно, після цього звертання, справді починає діяти — гріти, наближаючи літо. Себто сама Природа розпочинає нове одвічне Коло свого Вічного Життя з відродження та оживлення всього живого.

Далі...

Великдень прийшов у Київ 18 березня. Великий день. Нарешті сталася довгождана Перемога Дажбожої сили світла і тепла над темрявою і зимовим холодом. І з усіх куточків древньої столиці Русі-України до Центрального капища рушили онуки Дажбожі, щоб своєму тепло-світлому Діду-Прабогу дяку скласти і Славу співати.

Далі...

Передвеликодній тиждень наші Пращури здавна називали «чистим» або «білим». Вважали, що перед великим святом треба очистити все: і житло, й подвір’я, і тіло, і душу. Тому ці шість днів від Вербиці є днями весняного очищення, духовним і тілесним приготуванням до одного з найвеличніших сонячних свят року — Великодня Дажбожого.

Кожен день тижня присвячують певним роботам: понеділок — прибиранню хати, вівторок — наведенню ладу в садибі, середу — приготуванню святкового одягу, четвер — омовінню тіла, п’ятницю й суботу — випіканню великодніх короваїв та писанню писанок, приготуванню крашанок та інших великодніх страв.

Далі...

Одна із дискусій, яка нещодавно розгорілася у «Фейсбуці», — мовляв, вінок може вдягати лише дівчина та й то — до одруження — нагадала мені один дуже неприємний випадок майже двадцятилітньої давнини. Якось у музеї під відкритим небом одна з відомих етнографів-фольклористок (не буду називати її прізвище) кричала на сільських жінок, які приїхали до Києва показати науковцям свої місцеві звичаї та обряди: «Голомозі! Ану вдягніть хустки!». Сама «етнографиня» постійно носила хустку, причому всі ми знали, що під нею вона ховала далеко не завжди чисте волосся.

Далі...